Дике полювання короля Стаха

Глухо й безлюдно було тут. Зрідка цвірінькала у верховіттях дерев маленька пташка, та ще поодинокі листочки падали звідти й повисали на павутинні поміж деревами. Вода струмка несла сумні жовті й червоні човники листя, а в одному місці, де був вир, листя кружляло у вічному танці, ніби там водяник варив з нього юшку на вечерю. Щоб перейти через струмок, мені довелося зламати на підпорку досить товсту, але зовсім суху осику, зламати одним ударом ноги.

За яром ліс став зовсім густий. Стежка зникала в непролазній гущавині, її оточували джунглі з малинників, сухої кропиви, ожини, дуднику та іншої погані. Хміль біг на дерева, як зелене полум'я, обплітав їх, видирався на волю і цілими снопами звисав звідти, зачіпаючи мене за голову. Незабаром з'явилися перші ознаки життя: кущі здичавілого бузку серед дерев, прямокутники краще угноєної землі (колишні грядки), супутник людини — величезний лопух. Незабаром бузок став такий густий, що не пролізеш. Я ледь видерся з нього на маленьку галявину, де стояв надійно схований будинок. На кам'яному високому підмурку, з кам'яним ґанком і дерев'яними колонами, які за пам'яті дідів були, мабуть, пофарбовані у білий колір, він нахилився на мене, як смертельно поранений, котрий ось-ось упаде. Перекошені лиштви, обідрана обшивка, шибки, веселкові від старості. На парадному ґанку поміж приступками виросли лопухи, вовчки, могутній іван-чай, які майже закривали двері. А до чорного ходу через калюжу були покладені дві цеглини. Дах був зелений, товстий від рясного, пухнастого моху. У сірому віконці хата всередині здавалася похмурою і занедбаною. Одно слово, хата на курячих ніжках. Бракувало хіба що баби-яги, яка б лежала на печі й казала: «Фу-фу, людським духом тхне!»

Але хутко з'явилась і вона. У вікно на мене глянуло обличчя жінки, таке сухе, що здавалося черепом, обтягнутим жовтою шкірою. Сиві патли волосся спадали на плечі. Потім з'явилася рука, яка кивала мені сухим, як куряча кістка, пальцем.

Я стояв надворі, не знаючи, до мене чи до когось іншого звернутий цей зворушливий заклик.

Потім відчинилися двері і надвір висунулася та сама голова.

— Сюди, ласкавий пане Григоре, — сказала голова. — Тут убивають нещасних жертв.

Не скажу, щоб після такого втішного запевнення мені палко захотілося завітати до цього дому, але стара зійшла з приступки і простягла мені над калюжею руку.

— Я давно чекала вас, мужній рятівнику. Річ у тому, що мій раб Ригор виявився душителем на кшталт Синьої Бороди. Ви пам'ятаєте, ми читали з вами про Жиля Синю Бороду. Такий ґречний, галантний кавалер. Я б дарувала Ригору, якби він убивав так галантно, але він хлоп. Що зробиш?

Я пішов за нею. У передпокої лежав на підлозі кожух, поряд з ним сідло, висіла на стіні нагайка і кілька зашкарублих лисячих шкур. Окрім того, стояв триногий ослінчик і лежав боком портрет якогось чоловіка, брудний і роздертий навскіс. А в наступній кімнаті панував такий гармидер, немовби тут містився чотириста років тому філіал Грюнвальдської битви і з тих часів тут більше не змітали пилу і не мили шибок. Стіл з ніжками у вигляді античних гермів був поставлений косо, біля нього крісла, схожі на ветеранів війни, безногих і ледь живих. Шафа біля стіни нахилилася і погрожувала впасти комусь на голову. Біля дверей стояв на підлозі великий бюст Вольтера, дуже схожого на господиню, і кокетливо поглядав на мене з-під онучі, яка замість лаврів вінчала його голову. В одному кутку приткнулося трюмо, забруднене чимось схожим на курячий послід. Крім того, верхня половина трюмо була вкрита шаром пилу, зате з нижньої половини пил був старанно стертий. Черепки посуду, шкуринки хліба, кістки риби вкривали підлогу. Усе це було, як у гнізді пташки-рибалки, дно якого вистелене риб'ячою лускою. І сама господиня нагадувала рибалку, цю похмуру і: дивну птицю, яка любить самотину.

Вона повернулася до мене, я знову побачив її обличчя, на якому ніс звисав майже до підборіддя, і рот з великими чубами. Зуби здавалися особливо великими, бо були відкриті разом з яснами, немовби на обличчі не вистачало шкіри, щоб прикрити рот.

— Лицарю, чому б вам не стерти цей порох на верхній половині трюмо? Я хотіла б бачити себе на весь зріст. В усій красі.

Я тільки хотів виконати це, як вона раптом сказала:

— А ви дуже схожий на мого покійного чоловіка. О, яка це була людина! Він живим вознісся на небо, перший з людей після Іллі-пророка. А Роман живим потрапив у пекло. Це все злий геній Яновської округи — дике полювання короля Стаха. З того дня перестала прибирати в цьому домі на знак своєї жалоби. Правда, гарно? І так романтично!

Вона кокетливо усміхнулася до мене і почала грати очима за неписаними правилами пансіонів благородних дівиць: «оченята на співрозмовника, потім убік з легким нахилом голови, знову на співрозмовника, у верхній кут зали і додолу».

Це була зла пародія на людські почуття. Все одно як мавпа почала б несподівано співати пісню Офелії в англійському оригіналі.

— Тут гарно. Тільки жахливо! Ой як жахливо! Бр-р-р!.. Бр-р-р!..

Вона раптом кинулася від мене на підлогу і залізла головою під купу якогось брудного ганчір'я.

— Геть! Геть звідси! Ви король Стах!

Жінка билася і кричала, її жовта нога виглядала з брудного лахміття. Я з жахом подумав, що, можливо, така буде доля усіх людей округи, якщо незрозумілий жах і далі чорним крилом висітиме над цією землею.

Я уже хотів відступити, як чиясь рука лягла на моє плече і грубий чоловічий голос сказав:

— Чого ви тут? Хіба не бачите, що вона трохи… дивачка?

Хлоп пішов у передпокій, приніс звідти подертий портрет чоловіка у фраку, з «Володимиром» у петлиці і поставив на стіл. Потім витягнув жінку з ганчір'я, посадовив її перед портретом.

— Пані Кульша, це не король Стах, ні. Це з'явився пан фельдмаршал подивитися на славетну тутешню красуню. А король Стах, ось він, на портреті, він зовсім мертвий і нікого не може вбити.

Жінка подивилася на портрет, стихла. Чоловік дістав з-за пазухи шматок хліба, чорного, як земля. Стара подивилася на невідомого, радісно засміялася і почала пальцями щипати хліб і класти в рот, усе поглядаючи на портрет.

— Король Стах. Чоловічок ти мій. Чого відвертаєш своє лице?!

Вона то дряпала портрет, то радісно щось шептала йому і все їла хліб. Ми дістали можливість розмовляти. Я дивився на чоловіка, одягненого в селянську свитку і поршні — шкіряні поліські постоли, а він дивився на мене. Чоловік був років під тридцять, дуже високий і кремезний, з могутнім! випуклими грудьми, трохи сутулий, коли сидів, із засмаглою шиєю. Довгі вуса робили лице суворим і жорсткуватим Це враження підсилювали ще дві зморшки поміж бровами широко поставлені пекучі очі. Біла магерка була насунута низько на лоб. Чимось привільним, лісовим віяло від нього.

— Ви, мабуть, Ригор, сторож Кульші?

— Так, — відповів він іронічно. — А ви, мабуть, новий гість пані Яновської? Чув я про таку пташку. Добре співаєте.

— І ви завжди так з нею? — Я показав на стару, яка зосереджено плювала в портрет.

— Завжди. Ось уже два роки, як вона така.

— А чому ви не повезете її у повіт лікувати?

— Шкода. Як була здорова, так гості їздили, а тепер ніяка собака… Шляхта! Панки наші, туди їх…

— І важко доводиться?

— Та ні, коли я на полюванні, то Зося доглядає її. Але, вона не часто шаліє. І не вимагає багато. Тільки хліба дуже багато їсть, а так нічого не хоче.

Він витягнув з кишені яблуко і простягнув старій.

— На, пані шановна.

— Не хочу, — відповіла та, наминаючи хліб. — Скрізь отрута, тільки хліб чистий, божий.

— Бачите, — сказав Ригор похмуро. — Силоміць раз на день гарячим годуємо. Пальці мені часом кусає, коли даємо, так і хапає. А непогана була пані. Та хоч і погана, не можна кидати божу душу.

І він усміхнувся такою винуватою дитячою усмішкою, що я здивувався.

— І чого це вона?

— Перелякалася після смерті Романа. Усі вони тут у чеканні живуть, і, я скажу, більшості так і треба. Мудрували над нашим братом.