Страница 28 из 47
«И хотя оный Закревский и до сей поры утверждает, что у него есть документы в подтверждение своих дворянских прав, а также того, что наследником Яновских по субституции является именно он, а не господин Горобурда, дело сие за длительностью двадцатилетнего процесса и бездоказательностью следует предать забвению, а прав дворянства, как недоказанных, г-на Закревского Исидора лишить».
— Ну, й що з цього? — запитав я.
— А те, батечку мій, — уїдливо проспівала економка, — що я Закревська, ось що. А це мій батько так судився з великими і могутніми. Не знала я, та спасибі добрим людям, напоумили, сказали, що повинні тут десь бути документи. Узяв суддя повітовий десять червоненьких, але ж і пораду дав добру. Давайте аркуш.
— Не допоможе, — сказав я. — Це ж не документ. Тут суд відмовляє вашому батькові, навіть його право на шляхетство не визначає. Я про цю перевірку дрібної шляхти добре знаю. Якби ваш батько мав документи на право субституції після Яновських — інша річ. Але він їх не подав — отже, не мав.
На обличчі економки з'явився вираз болісного бажання збагнути такі складні речі. Потім губи її поїхали наперед, і вона запитала недовірливо:
— А може, Яновські їх підкупили? Крутіям цим тільки дай гроші! Я знаю. І відібрали в мого батька документи, і тут сховали.
— І двадцять років судитися ви можете? — спитав я. — Ще двадцять років.
— Я, батечку, до того часу, напевне, піду панові богу штани прати.
— Ну, от бачите. І документів нема. Усе ж перерили.
— Усе, батечку, все. Але ж свого шкода.
— Так це ж тільки непевні звістки.
— Але ж своє, свої грошики, червоненькі, синенькі.
— І це дуже погано: порпатися уночі в чужих паперах.
— Батечку, свої ж грошики, — поквапливо й тупо туркотіла вона.
— Їх вам не відсудять, навіть коли б документи були. Це майорат Яновських протягом трьох століть чи навіть більше.
— Так своє ж, батечку, — ледь не плакала вона, і обличчя її зробилося пожадливим до огиди. — Я б їх, дорогесеньких, зараз у панчоху. Гроші б їла, на грошах спала.
— Документів нема, — втрачав я терпіння. — Законна спадкоємиця є.
І тут сталося жахливе й огидне. Жінка витягла голову, шия її зробилася довгою-довгою, і, наблизивши до мене обличчя, свистячим шепотом вона сказала:
— Так, може… може, вона хутко померла б.
Обличчя її аж просвітліло від такої сподіванки.
— Померла б, і все. Вона ж квола, спить погано, крові в жилах майже нема, кашляє. Що їй варто? Збудеться прокльон. Навіщо, щоб палац панові Горобурді, коли тут могла б жити я. Їй що, відмучиться — і кінець. А я б…
Боюся, що я змінився на обличчі, став страшний, бо вона одразу втягла голову в плечі.
— На падло летиш, вороно? — спитав я. — А тут не падло, тут жива людина. Тут така людина, підметки якої ти не варта, котра більше права має жити на землі, ніж ти, ступо дурна.
— Б-батечку… — мекала вона.
— Мовчи, відьмо! І ти її в могилу звести хочеш? Усі ви тут такі, гаспиди хижі! Усі ви за гроші вбити людину готові! Усі ви павуки. Усі ви матері рідної за синій папірець не пошкодуєте. А ти знаєш, що таке життя, що так легко про смерть іншої людини кажеш? Не перед тобою б перли сипати, але ти вислухай, ти ж бажаєш, щоб вона сонце живе, радість, добрих людей, довгі роки, які її чекають, на хробаків підземних зміняла, аби тобі на грошах спати, з-за яких сюди дике полювання приходить. Може, ти й Блакитну Жінку сюди пускаєш? Чому вчора вікно в коридорі відчиняла?
— Ба-ба-течку ти мій! А я ж його не відчиняла! А холодно ж було… Я ще здивувалася, чому відчинене! — майже голосила вона.
На обличчі цієї паскуди було стільки боязні, що я міг би змовкнути, але не міг. Я втратив усяку розважливість.
— Смерті їй бажаєш! Собаки люті, вороння! Пріч звідси! Геть! Вона шляхетна, ваша господиня, вона, може, й не прожене вас, але я обіцяю вам, коли ви не підете з палацу, який засмерділи своїм диханням, ви сядете в тюрму за моїм клопотанням.
Вона пішла до сходів, гірко плачучи. Я йшов за нею. Ми вибралися у кімнату, і тут я здивовано зупинився. Яновська стояла перед нами в білій сукні із свічкою в руках. Обличчя її було засмучене, і вона з відразою подивилася на економку.
— Пане Білорецький, я випадково чула вашу розмову, чула з самого початку. Я йшла майже за вами. Я нарешті знаю глибину чесності й підлості. А ти (вона звернулася до Закревської, яка стояла похнюпившись збоку)… залишайся тут. Я прощаю тобі, через силу, але прощаю. Простіть і ви, пане Білорецький. Дурним людям часом треба прощати. Бо куди вона піде звідси. Її ніде не візьмуть, стару дурну бабу.
Одна сльоза скотилася з її повік. Вона повернулася і пішла. За нею ішов я. Яновська спинилася у кінці коридора й тихо сказала мені:
— Люди гинуть через ці папери. Якби не заборона предків, з якою радістю я віддала б комусь цей гнилий темний будинок. Він мені сама лиш покута, як і моє ім'я. Хоч би померти скоріше. Тоді б я покинула його цій бабі з кам'яним серцем і дурною головою. Нехай раділа б, коли вона здатна так повзати на животі через цю погань.
Ми мовчки спустилися у нижню залу й підійшли до каміна. Стоячи, дивилися у вогонь, червоні відблиски якого лягали на обличчя Яновської. Вона змінилася за останні дні, можливо, подорослішала, можливо, просто почала перетворюватися на жінку. Мабуть, нічиє око, крім мого, не помітило цих змін. Тільки я один бачив, що в блідому пагінцеві, який ріс у підземеллі, затеплилося, поки що непомітно, життя. Погляд став більш осмислений і цікавий до життя, хоча застарілий жах, як і раніше, лежав маскою на виду. Трошки жвавішим стало обличчя. Блідий пагінець починав оживати.
— Добре стояти отак, Надіє Романівно, — задумливо сказав я. — Вогонь горить…
— Вогонь. Добре, коли він є, коли він горить. Добре, коли люди не обманюють.
Дикий, нелюдської сили крик пролунав звідкілясь знадвору — здавалося, що це кричить і ридає не людина, а демон. І одразу почулося впевнене владне відлуння кінських копит біля сходів. А голос ридав і кричав так по-нелюдськи немовби не з людських грудей виходив.
— Романе у двадцятому коліні — виходь! Помста! Остання помста! Авой! Авой!
І ще щось, чому не було назви. Я міг би зараз вискочити на сходи, і стріляти в це дике паскудство, і покласти на місці хоч кого-небудь, але на руках у мене лежала вона, я відчував через сукню, як колотилося її перелякане сердечко, як воно поступово завмирало, билося усе рідше, рідше. Неймовірно переляканий за її життя, я почав невпевненими рухами гладити її волосся. Вона повільно, дуже повільно приходила до притомності, і вії її ледь помітно тремтіли, коли я торкався рукою до її голови. Так затуркане цуценя приймає ласку людини, яка вперше вирішила погладити його: брови його здригаються, кожного разу чекаючи удару, коли піднімається рука.
А грюкіт тривав, і все єство моє з болем рвалося до того, щоб разом з нею вискочити на сходи, стріляти в цих нетопирів і разом з нею впасти на приступки і померти, відчуваючи її поруч з собою, тут, усю біля себе. Все одно не можна так жити.
А голос ридав здалеку:
— Романе! Романе! Виходь! Коням під ноги душу твою! Це ще не зараз! Потім! Завтра… Опісля! Але ми прийдемо! Прийдемо!
І тиша. Вона лежала в моїх обіймах, і немовби тиха музика почала награвати десь, може, у моїй душі. Тиха-тиха, далека-далека, ніжна: про сонце, малинові від конюшини луги під серпанковою блискучою росою, про дзвінкий спів соловейка в шатах великих лип. Її обличчя було таке спокійне, як у сонної дитини. Ось прорвався подих, розплющилися очі, здивовано подивилися довкола, посуворішали.
— Пробачте, я піду.
І вона попрямувала до сходів на другий поверх — маленька біла постать…
Тільки тут я, ще тремтячи від збудження, зрозумів, яка мужня, яка незламна душа була в цієї до смерті наляканої дівчини, коли вона після такого виходила мене зустрічати і двічі відчинила двері: тоді, коли я, невідомий, приїхав сюди, і тоді, коли я біг до її дверей, у тривозі, під виляски копит дикого полювання під самими вікнами. Напевне, воно й темні осінні ночі штовхнули її на це, як почуття довіри змушує зацькованого хортами зайця притулитися до ніг випадкової людини. У дівчини були занадто міцні нерви, коли вона витримала тут два роки.