Сонячний Птах

Дорогою я розповів йому про свій намір знайти кар’єр, із якого брали камінь для будівництва, і могили стародавніх жителів міста.

Коли він усміхнувся й сказав мені: «Ну, ти справжній тигр – ходи туди, хлопче, й розкопай там усе до самого дна!», я зрозумів, що, певно, виявив забагато емоцій та ентузіазму. Я пригадав, як старий Ксаї намагався наслідувати Сонячного Птаха – притискав свої руки, якими надто вимахував, до колін.

У Місячному місті мене зустріли, як героя. Вони стежили за моїми пригодами по радіо, але тепер відкрили цілий ящик пива «Віндгок» і всілися навколо мене кружка, поки я знову розповів їм свою історію.

– Цей Тимоті завжди справляв на мене дивне враження. – Саллі знову показала своє дивовижне вміння заднього бачення. – Я хотіла сказати тобі, що в ньому є щось сумнівне. – Потім вона підійшла до мене й поцілувала мене в лоб у присутності всіх, і я густо почервонів. – Хай там як, а ми раді, що ти тепер у безпеці, Бене. Ми дуже турбувалися за тебе.

Наступного ранку, відвізши Лорена до злітної смуги й подивившись, як він відлітає, я пішов відшукувати Рала Девідсона. І знайшов його на дні траншеї, де він вимірював розміри плити з пісковику. Стрункий і підтягнутий, він був у шортах, які майже нічого не прикривали, пасмо скуйовдженого волосся майже повністю закрило риси його обличчя, а шкіра засмагла на сонці в колір червоного дерева. Тепер він дуже мені подобався. Ми сіли на краю траншеї, гойдаючи ногами над її стінкою, і я розповів йому про свою ідею про каменоломню.

– Чудово, док! І чому я не подумав про це раніше? – з ентузіазмом вигукнув він.

Того вечора ми накреслили приблизний план: щодня розширювати район пошуку, просуваючись уперед по спіралі. Команду Рала тимчасово звільнили від розкопок на території храму й озброїли мачете для штурму грубої колючої рослинності, яка вкривала вершини скелястих пагорбів.

Увесь пошук був спланований, як військова операція. Я помирав від бажання знайти застосування раціям, якими Лорен наділив нас, хоч ми й не просили його про це. Ми з Ралом випробували ці апарати, викрикуючи один одному: «Де ти там?», «Я тебе зрозумів!», «Переходжу на прийом!» і таке інше.

Пітер Вілкокс щось пробурмотів про бойскаутів, але я думаю, він заздрив нам і в такий спосіб висловлював невдоволення, що його не запросили взяти участь у пошуку. Проте Леслі й Саллі пройнялися нашим ентузіазмом і постачили експедицію достатнім запасом їжі та питва, щоб ми були ситими та п’яними протягом тижня. Вони попідхоплювалися зі своїх ліжок удосвіта й іще в піжамах та халатах, а Леслі з волоссям у бігуді, проводжали нас і бажали нам успіху. На чолі команди прихильників, навантажених харчами й обладнанням, трохи почуваючи себе Скоттом або хоробрим Кортесом, я вів їх до розколини в скелі, яка стала нашою регулярною дорогою до вершин – а через десять годин, залитий потом, брудний, подряпаний шпичаками, покусаний ґедзями та мухами, обпечений сонцем і в препаскудному гуморі, я знову приводив їх униз.

Ця рутина тривала протягом наступних десятьох днів, а на десятий вечір, коли ми зупинилися напівдорозі в ущелині пагорба трохи перепочити, Рал несподівано подивився на круті схили ущелини і сказав голосом, у якому пролунав подив:

– Ви тільки гляньте, докторе! Та ось же воно.

Протягом десятьох днів ми користувалися сходинами, які стародавні люди видовбали, щоб ходити у каменоломню. Густі зарості накрили тераси, з яких вони випилювали червоний камінь. Ми знайшли кілька наполовину обтесаних блоків для мурування ще на тому місці, звідки їх випиляли, майже не ушкоджених негодою в цій добре захищеній улоговині. Сліди від пилок на них були ще свіжі, так ніби робітники відклали свої інструменти вчора, а не дві тисячі років тому. Були там і блоки, вирізані грубо й відрихтовані лише наполовину. Інші були завершені, готові до транспортування, а ще інші вже транспортувалися, покинуті то там, то там на дні улоговини.

Ми розчистили чагарі навколо них і дістали тоді можливість простежити за кожним дивовижним етапом процесу їхнього виготовлення. Усі наші працівники прийшли нам на допомогу. Вони раділи цьому новому успіху, бо всіх засмучувала цілковита відсутність поступу в наших останніх дослідженнях. Ми замальовували свої знахідки, наносили їх на мапу, вимірювали й фотографували, сперечалися й теоретизували, й можна було говорити про очевидне відродження ентузіазму в усіх нас. Відчуття, що ми зайшли в глухий кут у наших дослідженнях, розвіялося. Я маю фотографію, зняту одним із десятників банту, яким здавалося, що ми всі збожеволіли. Ми блазнюємо, позуючи на одному з великих блоків для мурування. Пітер стоїть у позі Наполеона, застромивши руку за лацкан куртки. Рал скривив волохате обличчя в дикунській гримасі й із лютим виразом убивці підняв киркомотику над головою Пітера. Леслі манірно тримає в руках солодку ватрушку, і її поза лякає не менше, аніж люта гримаса Рала, бо, дивлячись на її ноги, доходиш висновку, що одним своїм копняком вона спроможна вбити слона. Я сиджу на колінах у Гізер, смокчучи свій великий палець. Саллі начепила на ніс окуляри Пітера, мій капелюх насунула на самі вуха. Вона намагається здаватися бридкою, але її спіткала невдача. Ці світлини ілюструють настрій, який опанував нас у ті дні.

Усі інші, після того як їхня допомога стала непотрібною, повернулися до своїх завдань із подвоєною енергією. Рал і я залишилися в каменоломні. Я приніс теодоліт, і ми стали обраховувати кількість та обсяг каменів для мурування, видобутих із неї. Акуратно виміряти обсяг матеріалу, який видобувався нерегулярно, було неможливо, проте ми таки прикинули, що звідси видобули близько півтора мільйона кубічних ярдів скельної породи.

Потім, вивчаючи метод добування каменю й використовуючи обсяг покинутих блоків як дуже приблизний указівник, ми дійшли висновку, що відношення оброблених блоків до змарнованого матеріалу приблизно дорівнювало 40:60. Зрештою ми визначили обсяг каменю, використаного на будівництво мурів, у шістсот тисяч кубічних ярдів.

Досі ми працювали з відносно фактичними цифрами, але тепер нам довелося поринути в океан припущень.

– Принаймні це не менша точність, ніж намалювати динозавра за його слідами, – захищав нас Рал, коли ми за мапою фундаментів храму в поєднанні з підрахунком обсягу використаного будівельного матеріалу робили спробу реконструювати повну висоту зниклого Місячного міста.

– Ну ж бо, дай мені зробити це! – Саллі, спостерігаючи мої зусилля протягом десятьох секунд, роздратовано вихопила в мене з рук пензель.

– Я думаю, нахил мурів у тебе трохи надмірний, – критично промурмотів Пітер, спостерігаючи, як вона малює, – коли порівняти їх із мурами еліптичної будівлі в Зімбабве…

– Авжеж, але подивись на храм у Тарксієні на Мальті, – втрутилася до розмови Гізер. – Або на головні мури Кноського палацу.

І перш ніж Рал і я встигли цьому перешкодити, наш проект перетворився на групове фантазування замість тих висновків, до яких ми прийшли учора ввечері у вітальні.

Кожен доклав до загального обговорення власний досвід, набутий на розкопках, та свої спеціалізовані знання, й у такий спосіб ми створили цілу серію картин нашого міста.

Масивні червоні мури, орнаментовані шевроном хвиль, що зробили Фінікію великою. Червоні мури, які ловили на себе промені призахідного сонця, вечірнє благословення великого сонячного бога Ваала. Високі башти, символи плодючості й процвітання, які здіймалися над темно-зеленим листям мовчазного гаю. За ними – вертикальна розколина у скелях, яка через таємний прохід вела до таємничої печери. Це знову ж таки був символ розмноження, місце, безперечно, посвячене Астарті – карфагеняни мали звичай поклонятися їй під ім’ям Таніт – богині землі та місяця, й тому процесія одягнених у біле жерців ішла через гай, проминала башти й заглиблювалася в таємничу печеру.

Ми знали, що фінікійці приносили людські жертви богам і богиням. У Старому Заповіті описано, як немовлят кидали у вогненне черево Ваала, й ми намагалися вгадати, які жахливі ритуали бачив наш мирний смарагдовий басейн, малювали в своїй уяві жертву, одягнену в золото й пишні шати й поставлену на край басейну, а верховний жрець підіймав над нею жертовний ніж.