Страница 1 из 35
Вілбур Сміт
Сонячний Птах
Передмова
Рукопис, знайдений в Опеті
Цивілізації, що безслідно зникли, таємниці Давнього Єгипту, боротьба з терористами, війни, повстання, трагічне та щасливе кохання, зрада й вірна дружба, містичні переселення душ – усе це ви знайдете на сторінках романів Вілбура Сміта, письменника з Південно-Африканської республіки, чиї твори перекладені 26 мовами й видані у 38 країнах, за сценаріями знято 10 фільмів, кожен із яких – захоплива історія, сповнена пригод і небезпек.
Вілбур Сміт належить, здається, до числа найстарших письменників світу, адже народився він 1933 року в Північній Родезії (тепер – Замбії) у родині етнічних британців. Хоча ще з юності Вілбур мріяв стати письменником, батько-вікторіанець наполіг, щоб син здобув більш практичну професію бухгалтера. Змушений займатися тим, до чого не лежить душа, та переживаючи проблеми в особистому житті, Вілбур Сміт тікає від гнітючої реальності у світ творчості – так з’являється його перший роман «Коли леви бенкетують» (When the Lion Feeds), що відразу здобув прихильність читачів. Відтоді, із 1964 року, він займається лише улюбленою письменницькою справою і на сьогодні є автором понад 30 романів.
Досить часто в основу сюжетів його книг покладено не лише вигадану колізію, але й серйозну наукову працю, ретельні дослідження та опрацювання з історичних, археологічних, культурологічних і релігійних джерел. Саме тому частину творів Вілбура Сміта (увесь єгипетський цикл, найвідомішими з якого є романи «Божество ріки» (River God) та «Сьомий сувій» (The Seventh Scroll) відносять до жанру криптоісторії, тобто таємної історії. Одним із перших творів цього напрямку був написаний 1972 року роман «Сонячний Птах» (The Sunbird), який ви зараз тримаєте в руках.
Місцем дії в романі є батьківщина письменника – Африка. Хоча у своїй творчості Вілбур Сміт зачіпає безліч тем та змальовує різні часи й країни, проте саме Африка надихає його найбільше. Саме тут, у віддалених місцинах Чорного континенту, існувало колись місто Опет. Його мешканці розмовляли і писали стародавньою пунічною мовою Карфагена, воювали із варварами та торгували золотом… Пошук цього міста був справою життя археолога Бена Кейзина, великою і, здавалося б, нездійсненною мрією. Коли його добрий друг, мільйонер Лорен Стервесант, запропонував негайно вирушити в експедицію, ні він, ні Бен не знали, як завершиться ця подорож.
Події, описані в романі, розвиваються швидко, історія переплітається з міфами, а містичний досвід давніх цивілізацій фатальним чином впливає на долі персонажів. Автор вірить у магічний вплив подій, які відбулися десятки століть тому, – інакше чим пояснити те, що археолог Бен Кейзин насправді виявляється сучасним утіленням душі поета й верховного жерця Ваала Гая Бен-Амона? Рукописи жерця знаходять на руїнах Опета, стертого ворогами з лиця землі, і одним із цих текстів є ода, присвячена осяйним крилам сонячного птаха – його бойової сокири. Сонячний Птах – так звали Гая Бен-Амона, і так називає свого друга Лорен Стервесант, життя якого раптово забирає надприродна сила…
Яким чином кохання, що завершилося трагічно, проходить крізь простір і час, долаючи зло, котре також не змінилося протягом століть?
Розгадку цих та багатьох інших таємниць кожен із читачів може знайти у книжці, котра вже лишила слід у сучасній культурі. Скажімо, відому метал-групу зі Швеції «Opeth» названо на честь загадкового міста з роману Вілбура Сміта. А будинок самого автора в Південній Африці має назву «Пагорб Сонячного Птаха» (Sunbird Hill), ніби щоб нагадати: у світі є ще багато непізнаного та цікавого, варто лише не боятися його знайти…
Ельвіра Грач
Цю книжку я присвячую своїй дружині Мокінізо, найкращій людині, яка зустрілася в моєму житті
Частина перша
Воно пролетіло крізь занурену в чорну пітьму кімнату й безгучно вибухнуло, вдарившись об екран, – і я не впізнав, що то було. Я чекав цього явища п’ятнадцять років, а коли нарешті воно відбулося, я його не впізнав. Зображення було розвихреним і туманним, і воно не мало для мене ніякого сенсу, бо я чекав появи на екрані фотографії якогось малого предмета; можливо, черепа або якогось гончарного виробу чи артефакту, або якоїсь золотої речі, якихось кульок чи намистин – але, безперечно, не цього сюрреалістичного краєвиду сірого, білого та чорного кольорів.
Голос Лорена, що тремтів від хвилювання, дав мені ключ, який я потребував:
– Фотографію зроблено з висоти тридцять шість тисяч футів[1] о шостій сорок сім четвертого вересня, – тобто вісім днів тому. – Експозиція тридцять п’ять міліметрів. Лейка.
Отже, аерофотографія. Мої очі пристосувалися, й майже відразу я відчув, як наростає в мені збудження, тоді як Лорен провадив тим самим переконливим тоном:
– Я замовив для чартерної компанії, щоб вони здійснили аерофотозйомку всіх територій, на які я придбав концесії. Моя ідея полягає в тому, щоб пильно обстежити всі географічні формації. Ця фотографія лише одна з близько двох тисяч знімків даної території. Штурман навіть не знав, що саме він фотографує. Проте ті, хто аналізував результати його роботи, звернули на неї увагу й передали мені. – Він обернув до мене обличчя, бліде й урочисте в сяйві проектора. – Ти ж сам усе бачиш, так чи не так, Бене? Трохи вбік від центру. У тій чверті, що вгорі праворуч.
Я розтулив рота, щоб відповісти, але голос застряв у горлі, й довелося обернути звук, який мав вилетіти з мене, на кахикання. З подивом я виявив, що все тіло в мене тремтить, а нутрощі закипають сумішшю надії й страху.
– Перед нами класична картина! Акрополь, подвійний мур і фалічні башти.
Він перебільшував, на знімку були лише обриси, слабкі й невиразні, подекуди вони зникали, але загальна форма й конфігурація були правильними.
– Північ! – вихопилося в мене. – Де тут північ?
– Нагорі світлини – північ там, де їй і треба бути, Бене. Будівля дивиться на північ. Башти, як і всюди, орієнтовані за сонцем.
Я знову не сказав нічого. Моя реакція тепер сформувалася швидко. Ніщо в житті не давалося мені так легко, тому сьогоднішня інформація викликала підозру, і я намагався знайти в ній слабкі місця.
– Стратифікація, – сказав я. – Либонь, вапняк перебуває в контакті з тамтешнім гранітом. Лінії їхнього доторку виходять на поверхню.
– Нісенітниця! – урвав мене Лорен, його голос досі тремтів від збудження. Він одним стрибком подолав відстань до екрана, схопив ебенову указку з кафедри й скористався нею, щоб показати на низку чарунок, які тяглися понад тією лінією, що здавалася йому лінією головного муру. – Скажи мені, де ти бачив такі географічні обриси?
Я не хотів із ним погоджуватися. Не хотів знову обманювати себе марною надією.
– Не пригадую, – сказав я.
– А щоб ти пропав! – Він тепер засміявся, і його сміх був для мене приємний, бо він не часто сміявся останніми днями. – Мені слід було здогадатися, що ти сперечатимешся. Немає сумніву в тому, що ти найпаскудніший і найнікчемніший песиміст в Африці.
– Це може бути що завгодно, Ло, – заперечив я. – Гра світла, форми й тіней. Навіть якщо ми припустимо, що це обриси чогось, створеного людиною, то можуть бути недавно насаджені сади або городи…
– За сто миль від найближчих поверхневих вод? Забудь про це, Бене! Ти знаєш так само, як і я, що йдеться про…
– Не кажи цього, – майже викрикнув я й, підскочивши з м’якого, обтягнутого шкірою стільця, перетнув темну кімнату й схопив його за руку, перш ніж до мене дійшло, що я до нього підбіг. – Не кажи цього, – повторив я. – Бо інакше нам не пощастить.
Я завжди заникуюся, коли збуджений, але це найтерпиміша з моїх фізичних вад, і я давно перестав про неї думати.
1
Одиниці виміру довжини в англійській системі, якою користується автор: 1 миля – 1760 ярдів або 1609 м, 1 римська миля – 1481 м, 1 ярд – 91,4 см, 1 фут – 0,3048 м, 1 пейс – довжина кроку, 1 дюйм – 2,54 см. (Прим. перекладача.)