Сонячний Птах

– Страта інженера не була передбачена, – сказав він. – Я не хотів, щоб це сталося. Будь ласка, зрозумійте мене, докторе.

– Так, я тебе розумію. А коли дим від нашої спаленої землі затьмарить небо, а сморід від наших трупів приголомшить навіть ваш чорний дух, ти також викрикнеш: «я не хотів, щоб це сталося»?

Тимоті відвернувся від мене й пішов до вікна, він стояв і дивився на плац, де загони вдягнених в однострої банту маршували під палючим сонцем.

– Я домігся, щоб вас відпустили, докторе. Вам дозволять повернутися додому на «дакоті». – Він повернувся й став навпроти мене, а тоді перейшов з англійської мови на венда. – Моє серце болить, знаючи, що ви покинете мене, мачане, бо ви чоловік добрий, сильний, наділений великою мужністю. Колись, я сподівався, ви приєднаєтеся до нас.

Я відповів на венда:

– Моє серце також болить, чоловік, якого я вважав своїм другом, якому я довіряв, чоловік, що здавався мені людиною доброї волі, тепер приєднався до напівсвіту злочинців і руйнівників. Він помер для мене, й серце мені болить.

Я зрозумів, що сказав правду. Це була не тільки спроба присоромити його. Під ненавистю й гнівом ховалося відчуття смутку, відчуття втрати. Я вірив у нього. Я бачив у тому чоловікові, яким він був, надію для цього бідолашного, змученого континенту. Ми дивилися один на одного із сумним жалем, дивилися через простір у чотири фути, що був широкий, як простори небес, і глибокий, як безодня пекла.

– Прощайте, докторе, – лагідно сказав він. – Ходіть із миром, мачане.

Вони вкинули мене в кузов трьохтонної вантажівки й відвезли до злітної смуги, босого й роздягненого до спідньої білизни.

Вони утворили подвійну лінію від вантажівки до «дакоти». Їх було близько двохсот у парашутних одностроях, тож нам довелося пройти по вузькому проходу крізь шерегу глузливих чорних облич по обидва боки від нас. Китайські інструктори, чиє гладеньке чорне волосся вибивалося з-під формених кашкетів, проводжали нас широкими зневажливими посмішками. Я гостро відчував насмішкуваті погляди, що падали на мою майже оголену горбату спину й поспішав заховатися в «дакоті». Несподівано один із них вийшов зі свого ряду й став переді мною. Він плюнув мені в обличчя, й на мене накотився ураган реготу. З великим шматком жовтого слизу, що прилип до мого волосся, я видерся в кабіну літака.

«Міраж» повітряно-збройних сил приєднався до нас годину по тому, як ми перелетіли через річку Замбезі, й ескортував до військового аеродрому біля Вортреккер Гуґт. Проте моє майже істеричне відчуття полегкості від того, що ми безпечно повернулися додому, тривало недовго. Відразу після того, як лікар прочистив і забинтував загноєні рани на моїй голові під злиплим волоссям, мене повезли в закритому автомобілі на зустріч із чотирма неусміхненими, похмуро чемними офіцерами поліції та військової розвідки.

– Докторе Кейзин, це ваш підпис?

Вони показали мені мою рекомендацію на заяві Тимоті Маґеба з проханням видати йому паспорт.

– Докторе Кейзин, ви пам’ятаєте цього чоловіка?

То був китаєць, із яким я познайомився, коли навідав Тимоті в Лондонському університеті.

– Чи вам відомо, що він агент комуністичного китайського уряду, докторе?

Вони показали мені фотографію, на якій ми троє пили пиво біля шинку поблизу пішохідної доріжки понад Темзою.

– Ви можете розповісти нам, про що ви тоді говорили, докторе?

Тимоті сказав мені, що той китаєць відомий антрополог, і вони з ним обговорювали відкриття, зроблені біля ущелини Олдувай.

– Чи рекомендували ви, щоб Маґеба одержав стипендію Стервесанта на подорожі, докторе?

– Чи знали ви, що він подався до Китаю й пройшов там підготовку як керівник партизанської війни?

– Чи підписували ви замовлення на двадцять сім ящиків сукновальної глини, яку мали доставити з Гонконга, докторе, і ці митні декларації?

То були стандартні інститутські форми, і я також упізнав через стіл свій підпис на митних деклараціях. Проте я не пам’ятав, чи цей вантаж надійшов.

– Чи знали ви, що з цим вантажем надійшло сто п’ятдесят фунтів пластикової вибухівки, докторе?

– Чи впізнаєте ви ці тексти, докторе?

Памфлети на дванадцятьох африканських мовах. Я прочитав перший рядок одного з них. Терористична пропаганда. Заклики вбивати, спалювати й руйнувати.

– Чи відомо вам, що вони надруковані у вашій інститутській друкарні, докторе?

Запитання надходили нескінченно, я стомився, я був спантеличений, я суперечив сам собі. Я показав рани на своїй голові, сліди від мотузок на зап’ястках і ногах, але запитання все надходили. Голова моя пульсувала, мій мозок почувався як розтовчене желе.

– Ви впізнаєте ці речі, докторе?

Пістолети-автомати, боєприпаси.

– Так! – заволав я. – Дула таких пістолетів впиралися мені в голову, в мій живіт!

– А ви знали, що вони надходили в ящиках для книг, адресованих на ваш інститут?

– Коли ви здобули поліційний дозвіл на виліт «дакоти», докторе, ви заявили…

– Вони схопили мене після телефонного дзвінка. Я це пояснював дванадцять разів, нехай вам чорт!

– Ви знали Маґебу протягом дванадцятьох років. Він був вашим протеже, докторе.

– Ви хочете сказати, що Маґеба ніколи не намагався поговорити з вами? Що ви ніколи не розмовляли з ним про політику?

– Я до них не належу! Присягаюся… – Я пригадав кров, яка бризнула на дах кабіни, гостру крицю, що впиналася мені в голову, плювок, що прилип до мого волосся. – Ви повинні повірити мені, благаю вас! О Боже, повірте мені, повірте!

Либонь, у цю хвилину я знепритомнів, гаряча темрява накрила мені голову, і я сповз зі стільця на підлогу.

Я прийшов до тями в лікарняній палаті, між чистими хрусткими простирадлами – і Лорен Стервесант сидів біля мого ліжка.

– О, дякувати Богові, це ти, Ло.

Мене опанувало почуття полегкості, від якого я мало не задихнувся. Лорен тут, і тепер усе буде гаразд.

Він нахилився наді мною без усмішки, його вродливе обличчя було холодне й тверде, наче вилите з бронзи.

– Вони думають, ти належав до банди. Що ти все це організував, що ти використав інститут як штаб для терористичної діяльності.

Я витріщився на нього, а він провадив із безжальною невблаганністю:

– Якщо ти зрадив мене й мою країну, якщо ти перейшов до наших ворогів, тоді не сподівайся пощади від мене.

– Ти також, Ло. Не думаю, що я зможу це витерпіти.

– Це правда? – запитав він.

– Ні, неправда! – Я похитав головою. – Ні! Ні!

І зненацька з очей у мене потекли сльози, і я затремтів і заплакав, наче дитина. Лорен нахилився до мене й міцно вхопив мене за плече.

– Гаразд, Бене. – Глибока лагідність і жалість пролунали в його голосі. – Усе гаразд, партнере. Я все залагоджу. Усе скінчилося для тебе, Бене.

Лорен не дозволив мені повернутися до свого парубоцького помешкання в інституті, й мене поселили в апартаментах для гостей Клайне Шуур, резиденції Стервесанта.

У першу ніч Лорен розбудив мене від кошмару, в якому я бачив кров і глузливі чорні обличчя. Він у спальному халаті з золотавими кучерями, розкошланими після сну, сидів на краєчку мого ліжка, й ми говорили про добрі, здорові речі, які ми зробили разом, і про ті речі, що їх ми зробимо разом у майбутньому, аж поки я нарешті провалився в спокійний, нічим не потривожений сон.

Я прожив у Клайне Шуур десять ледачих ідилічних днів, мене розпещувала Гіларі, поряд вовтузилися діти, і я був цілком захищений від голодної на новини преси, а також від реальностей і тривог зовнішнього світу. Синці посходили, струпи загоїлися й облупилися, й мені було дедалі важче відповідати на крики дітей: «Розкажіть нам історію!» чимось новим. Вони хором викрикували найцікавіші місця з моєї розповіді й поправляли мене в подробицях. Для мене настав час повернутися в потік реального життя.

На сесії публічного розслідування, яка тривала протягом дня, я розповів історію свого викрадення і зустрівся з пресою всього світу. Потім Лорен перекинув мене на північ, до Місячного міста.