Сонячний Птах

Вона з тремтінням простягла руки й узяла тонку очеретяну стрілу, обережно піднявши її, і тут обличчя її проясніло.

– Твій комір, Бене, вона застряла в комірі твоєї куртки. Гостряк не доторкнувся до тебе.

Я відчув величезну полегкість, коли пробіг пальцями по держаку стріли, й зрозумів, що смерть мене обминула. Обережно лежачи на боку, поки Саллі тримала отруєний гостряк стріли якнайдалі від мого тіла, я вивільнився зі своєї легкої куртки хакі. За кілька секунд я з огидою дивився на саморобний залізний наконечник на кінці стріли, обліплений отрутою, схожою кольором на іриску, потім викинув куртку та стрілу геть.

– Господи, як близько від мене була смерть, – прошепотів я. – Послухай-но, Сал, я думаю, що тут є лише один із них. Це молодий хлопець, він панікує, либонь, він не менш наляканий, ніж ми з тобою. Я спробую поговорити з ним іще.

Я підповз упритул до мертвого стовбура, що давав нам надійний притулок, і заговорив гучним голосом, який тільки міг видобути зі свого пересохлого горла, намагаючись надати йому якнайбільшої переконливості.

– Я твій друг. Хоч ти й стріляєш у мене отруйними стрілами, я не хочу воювати з тобою. Я жив із твоїми людьми, я один із вас. Бо інакше хіба міг би я розмовляти твоєю мовою?

Мертва, непроникна тиша.

– Бо як інакше навчився б я розмовляти мовою твого народу? – знову запитав я і напружив слух, чекаючи відповіді.

І тоді бушмен нарешті озвався тонким голосом, схожим на музику флейти, що уривався клацанням і кудкудаканням.

– Лісові дияволи розмовляють багатьма мовами. Я не хочу слухати твій обман.

– Я не диявол. Я жив серед твого народу й був одним із вас. Хіба ти ніколи не чув про чоловіка, якого називали Сонячний Птах, – бушмени справді дали мені таке ім’я, – який жив із родиною Ксаї і став їхнім братом?

Запала ще одна тривала мовчанка, але тепер я відчував, що малий бушмен утратив свою рішучість, він був спантеличений, більше не наляканий і вже не становив загрози.

– Ти знаєш старого, якого звуть Ксаї?

– Я знаю його, – визнав бушмен, і я зітхнув із деякою полегкістю.

– А ти чув про чоловіка, якого вони називали Сонячним Птахом?

Знову тривала пауза, потім неохоча відповідь:

– Я чув, як говорили про нього.

– Це я.

Тепер мовчанка затяглася хвилин на десять або й довше. Я знав, що бушмен обмірковує моє твердження під усіма можливими кутами. Нарешті він заговорив:

– Ксаї і я полюємо разом у цьому сезоні. Навіть сьогодні він прийде, він буде тут раніше, ніж споночіє. Ми його зачекаємо.

– Ми його зачекаємо, – погодився я.

– Але, якщо ти ворухнешся, – я тебе вб’ю, – остеріг мене бушмен, і я йому повірив.

Ксаї, старий бушмен, дістає мені лише до плеча, а небо знає, що я не велетень. Він має характерно сплюснені риси обличчя з високими вилицями й очима азіатського типу, але шкіра в нього суха й поморщена, як старий жовтий виноград. Зморшки помережили все його тіло, так ніби він обтягнутий ламким пергаменом. Рідкі кучеряві волосинки на його черепі з віком стали димчасто-сірими, але губи залишилися сліпучо-білими й досконалими, а очі – чорними й блискучими. Я часто думав, що такі очі, пустотливі, осяяні виразом розумної цікавості, мають бути в ельфів.

Коли я розповів йому, як його друг намагався вбити нас, він сприйняв мою розповідь як дотепний жарт. Молодшого бушмена звали Ґал, і він був одружений із однією з дочок Ксаї, тому старий вважав, що може висміювати його нещадно.

– Сонячний Птах – білий диявол! – із присвистом вигукував він. – Підстрель його, Ґале, швидко! Поки він не полетів геть!

Розвеселений власним гумором, Ксаї закружляв, спотикаючись, намагаючись показати, який вигляд матиме привид, коли він полетить геть. Ґал дуже збентежився й дивився на свої ноги, якими човгав у пилюці. Я слабко хихотів, посвист летючих отруйних стріл досі зберігався в моїй пам’яті.

Несподівано Ксаї урвав сміх і стривожено запитав:

– Сонячний Пташе, ти маєш тютюн?

– О Боже! – вигукнув я англійською мовою.

– У чому річ? – запитала Саллі, стривожена моїм тоном, подумавши, що знову сталося щось жахливе.

– Тютюн, – сказав я. – У нас його немає.

Ані Саллі, ані я не користувалися цим зіллям, але для бушменів воно неоціненний скарб.

– Лорен залишив у лендровері коробку сигар, – нагадала мені Саллі. – Вони зможуть задовольнитися ними?

І Ґал, і Ксаї вельми зацікавилися алюмінієвими циліндрами, в яких були запаковані сигари «Ромео і Джульєтта». Коли я показав, як їх відкривати й діставати з них тютюн, вони радісно затуркотіли й защебетали. Потім Ксаї понюхав сигару, наче був справжнім знавцем цих виробів, схвально кивнув головою й надкусив її. Він трохи пожував надкушений кінчик, узяв у рота всю сигару й обслинив, а тоді запхав її під верхню губу. Те, що туди не помістилося, він віддав Ґалові, який устромив у тютюн зуби й наслідував приклад Ксаї. Обидва присіли навпочіпки, щасливо всміхаючись, і, коли я дивився на них, моє серце відтануло. Як мало було треба для того, щоб зробити їх щасливими.

Вони переночували з нами, зготувавши на нашому вогнищі вечерю з підсмажених пацюків, яких настромили на рожна, наче шашлик, і підсмажували над жаром, не витягши з них нутрощі й не обдерши шкіру. Шерсть сичала, згораючи над розпеченим вугіллям, і смерділа, немов обпалені ганчірки.

– Боюся, я зараз блюватиму, – промурмотіла Саллі, збліднувши і спостерігаючи, з яким апетитом вечеряли двоє наших друзів, але вона витримала.

– Чому вони назвали тебе Сонячним Птахом? – запитала вона згодом, і я повторив запитання, звернувшись до Ксаї.

Він підхопився на ноги й майстерно наслідував політ нектарниці, смикаючи головою й зображуючи руками пурхання крил. Наслідування було дуже точним, бо бушмени є чудовими спостерігачами природи.

– Вони кажуть, що так я поводжуся, коли дуже збуджений, – пояснив я.

– А й справді! – вигукнула Саллі, захоплено сплеснувши руками, коли уявила собі мене, й усі разом вони засміялися.

Уранці ми пішли до печери, всі четверо, й там маленькі чоловічки почувалися, як удома. Я сфотографував їх, а Саллі намалювала, коли вони сиділи на каменях біля басейну. Вона була зачарована їхніми маленькими делікатними руками й ногами і їхніми непропорційно великими сідницями, відомою анатомічною особливістю, що називається стітопігія і дозволяє їм накопичувати їжу, як верблюд накопичує воду, борючись у такий спосіб із випадковостями та несподіванками життя в пустелі. Ґал розповів Ксаї, чим займалися Саллі і я біля басейну, коли він побачив нас тут учора, й це спричинилося до купи жартів приземленого характеру та до сміху. Саллі захотіла знати, про що ми розмовляємо, й, коли я їй пояснив, вона почервоніла, як призахідне сонце, й для мене це стало приємною переміною, адже зазвичай червонів тільки я.

Бушменам надзвичайно сподобалися малюнки Саллі, й це допомогло мені цілком природно перейти до теми наскельних розписів.

– Ви дивитеся малюнки мого народу, – похвалився Ксаї. – Ця місцевість була нашою від самого початку.

Я показав йому портрет білого царя, і Ксаї пояснив мені все відверто, без будь-якої стриманості або ухилянь, як я і сподівався.

– Це цар білих привидів.

– А де він жив?

– Він живе з армією привидів на Місяці, – пояснив Ксаї.

А мої критики звинувачують мене в надмірній схильності до романтики!

Ми досить довго поговорили на цю тему, і я довідався, як привиди літають між Місяцем і Землею, як по-дружньому вони ставляться до бушменів, але їм треба пильнувати, бо звичайні лісові демони маскуються під білих привидів. Ґал подумав, що я один із них.

– А чи білі привиди були коли-небудь людьми? – запитав я.

– Ні, звичайно. – Моє запитання трохи збило Ксаї з пантелику. – Вони завжди були привидами й завжди жили на Місяці та на цих пагорбах.

– А ти коли-небудь бачив їх, Ксаї?

– Мій дід бачив їхнього царя.

Ксаї з гідністю ухилився від мого запитання.