Сонячний Птах

Якусь мить ми дивилися у вічі один одному, а потім, наче сполоханий птах, маленький манекен зник, ніби розчинився в темному проході між скелями.

– Що там сталося? – запитала Саллі, ворухнувшись навпроти мене.

– Бушмен, – відповів я. – Він проник у печеру й спостерігав за нами.

Вона швидко сіла й перелякано розглянулася довкола.

– Де він?

– Він пішов. Одягайся – швиденько.

– Він небезпечний, Бене? – запитала вона хрипким голосом.

– Так. Дуже!

Я поквапно натягував на себе свої лахи, обмірковуючи наші подальші дії та слова, які я йому скажу. Хоч трохи й забута, але я виявив, що мова досі була в мене на язиці завдяки практичним урокам з Тимоті Маґебою. Бушмени, які тут траплялися, були бушменами з півночі, а не з Калахарі. Вони розмовляли схожими, але різними мовами.

– Вони не нападуть на нас чи нападуть, Бене? – запитала Саллі.

Вона вже одяглася.

– Якщо ми припустимося якоїсь помилки, то нападуть. Ми не знаємо, наскільки священним вони вважають це місце. Нам не слід їх лякати, їх переслідували й полювали на них протягом двох тисяч років.

– О, Бене! – Вона пригорнулася до мене, і хоч я сам неабияк стривожився, проте мені було надзвичайно приємно, що вона так покладається на мене. – Вони нас не вб’ють, правда ж, не вб’ють?

– Вони дикі бушмени, Саллі. Якщо ти погрожуватимеш дикій людині або надокучатимеш їй, вона нападе на тебе. Я повинен знайти можливість поговорити з ними.

Я розглянувся навколо в пошуках чогось такого, що можна було б використати як щит для захисту від очеретяної стріли з отруйним наконечником. Така отрута спричинить повільну, але невідворотну смерть із агонією, яку я навіть уявити собі не міг.

Я обрав шкіряний футляр для теодоліта, розірвавши його по швах руками й розгорнувши, щоб здобути максимальну площу захисту.

– Ходи за мною в тунель, Сал. Тримайся якнайближче.

Вона поклала руку мені на плече, і я повільно повів її крізь скелястий тунель, присвічуючи собі ліхтарем на чотирьох батарейках, щоб обстежити кожен темний закутень або заглибину, перш ніж рухатися далі. Світло лякало кажанів, і вони пурхали й пищали над нашими головами. Рука Саллі боляче стискала моє плече, але ми добулися з нею до стовбура дерева, яке затуляло вхід до печери.

Ми пропхалися крізь вузьку щілину між скелею та стовбуром дерева, і сонячне світло боляче вдарило по моїх очах. Я пильно обдивився кожен стовбур дерев у гаю, кожен жмут високої трави, кожну заглибину або нерівність у землі – й не помітив ніде нічого. Але я знав, що вони десь тут, ховаються й чекають із терпінням і зосередженістю найуміліших на землі мисливців.

Ми для них здобич, сумніватися не випадало. Загальні правила поведінки не мали сили тут, на кордонах Калахарі. Я пригадав долю команди з літака «дакота» Південно-Африканських військово-повітряних сил, змушену приземлитися в пустелі десять років тому. Родину бушменів, які це вчинили, спіймали, і я полетів до Ґабороне, щоб перекладати на суді. На лаві підсудних вони сиділи вдягнені в парашутний шовк, і вираз їхніх облич був по-дитячому довірливий, без тіні провини, будь-якої підступності чи лукавства, коли відповідали на запитання.

«Так, ми їх повбивали», – сказали мені вони.

Замкнені в сучасній в’язниці, як дикі птахи в клітці, вони через рік померли – усі до одного. Пригадавши цю історію, я похолов від жаху й спробував відразу її забути.

– А тепер вислухай мене уважно, Саллі. Ти повинна залишитися тут. Не знаю, що може статися, але я повинен вийти до них. Поговорити з ними. Якщо… – я подавився словами й мусив прокашлятися, – якщо вони влучать у мене своєю стрілою, я матиму з півгодини або десь так, – я перефразував речення, – я матиму цілком досить часу, щоб дістатися до лендровера й повернутися по тебе. Ти вмієш водити машину. Ти не матимеш проблем із тим, щоб проїхати по сліду, який ми залишили в улоговині Макарікарі.

– Бене, не ходи туди. Будь ласка, Бене.

– Вони чекатимуть, Сал. Чекатимуть, поки не споночіє. Я повинен вийти звідси за дня.

– Бене…

– Чекай тут. Хоч би що сталося, чекай тут.

Я відтрутив її руки й вийшов на відкрите місце.

– Мир, – гукнув я до них їхньою рідною мовою. – Ми не хочемо воювати з вами.

Я ступив крок під сонячне світло.

– Я друг.

Ще один повільний крок над покрученим корінням дикої смоковниці з розпростаним шкіряним футляром біля стегна.

– Друг! – повторив я знову. – Я належу до ваших людей. Я з вашого племені.

Я повільно спустився вниз, до мовчазного ворожого гаю. Не було ніякої відповіді на мої слова, ніякого звуку, ніякого руху. Попереду мене лежало повалене дерево. Я став наближатися до нього боком, мої нутрощі від страху перетворилися на тверду напружену кулю.

– У мене немає зброї, – гукнув я, а гай відповів мені зловісною тишею, що зависла в жаркому полуденному повітрі.

Я вже майже дійшов до поваленого дерева, коли почув, як бренькнула тятива лука, й пірнув униз під захист мертвого стовбура. Стріла просвистіла зовсім близько від моєї голови, порушивши тишу, а я впав на землю. Моє обличчя притиснулося до сухої землі, моє серце захололо від страху й від того, що я мало не став жертвою такої огидної смерті.

Я почув тупотіння ніг за собою й перекотився на бік, готовий захищатися.

Саллі кинулася бігти до мене від коренів дикої смоковниці, знехтувавши мої розпорядження. Її обличчя перетворилося на бліду маску смертельного жаху, рот розтулився у мовчазному зойку. Вона побачила, як я впав і лежав нерухомо, і думка про те, що я мертвий, укинула її в паніку. Тепер, коли я заворушився, вона зрозуміла свою помилку й спіткнулася, несподівано усвідомивши власну вразливість.

– Вернися, Сал, – заволав я, – вернися!

Її непевність перетворилася на моторошний жах, і вона зупинилася на півдорозі між входом до печери й мертвим поваленим стовбуром дикої смоковниці, не знаючи, у який бік їй бігти.

Куточком ока я побачив, як маленький жовтий бушмен підвівся над кущем безбарвної трави. У його лук була закладена стріла, й, цілячись, він притиснув її опереним кінцем до щоки. Він був за п’ятдесят кроків від того місця, де зупинилася Саллі, й узяв її на приціл, затримавши свій постріл на якусь секунду.

Я кинувся бігти через ту відстань, що відокремлювала мене від Саллі, й у ту саму мить бушмен пустив свою стрілу. Стріла полетіла, я біг, намагаючись її перейняти, й ми утворювали дві сторони трикутника, на вершині якого була Саллі.

Я побачив, як розмазаний слід від стріли дзижчить, наближаючись до Саллі, і я знав, що не встигну добігти до неї, перш ніж отруєний гостряк стріли вгородиться їй у тіло. Я з усіх сил шпурнув обернутою вгору долонею роздертий наполовину шкіряний футляр, водночас пірнувши в її напрямку. Він ліниво перекинувся кілька разів у повітрі – і стріла влучила в нього. Смертельний залізний наконечник із обмазаним отрутою гостряком застряв у грубій шкірі футляра. Стріла й футляр безпечно впали під ноги Саллі, і я підхопив її на руки й, обкрутившись на підборах, перегнувшись під її вагою, побіг під захист поваленого мертвого стовбура.

Бушмен досі стояв навколішки у траві попереду мене. Він простіг рукою через плече й дістав нову стрілу зі свого сагайдака; одним практично натренованим рухом він поклав її на лук і натягнув тятиву.

Цього разу мені не було як пригнутися, і я похмуро біг уперед. Тятива лука дзенькнула, стріла полетіла, і я відразу відчув сильний удар у шию. Я знав, що стріла у мене влучила, і з Саллі на моїх руках ми впали за стовбур мертвого дерева.

– Думаю, він влучив у мене, Сал. – Я відчув, що стріла теліпається в мене на грудях, і відкотився від неї. – Зламай держак – гляди, не зачепися за вістря.

Ми лежали, дивлячись одне на одного, наші очі були лише на відстані кількох дюймів. Дивно, але тепер, коли я став чоловіком мертвим, я не відчував страху. Діло зроблено, й навіть якби у мене влучили ще з десяток разів, моя доля не змінилася б. Мені залишалося тільки допомогти Саллі безпечно забратися звідси геть, перш ніж отрута почне діяти.