Віта Ностра

Саша пройшла у ванну. Увімкнула гарячу воду й довго дивилась, як тече струмінь.

А потім її знудило грішми. І відразу – парадоксально – стало легше.

Гірка монет росла. Саша складала їх у стару шкарпетку й зберігала в нижній шухляді письмового стола, під гіркою чернеток. Невідомо, що сказала б мама, наткнувшись на цей скарб, але в мами останнім часом було багато іншого клопоту.

На поличці у ванній закріпилися помазок і бритва, у склянці із зубними щітками з’явилася чужа, і Саша більше не сміла тинятися по дому в трусах і майці. Запах чоловічого одеколону перебивав усі інші, звичні запахи. І мама, котра, відколи Саша себе пам’ятає, завжди належала тільки їй, тепер ділила свою увагу між дочкою та Валентином – причому останньому, як новенькому, діставалася левова пайка.

Очевидно, у Валентинові плани входило «налагодити контакт» з Сашею. Він заводив з нею довгі розмови за вечерею, і делікатність заважала Саші одразу ж піти. Її чекали підручники, багато непрочитаних розділів та недописаних рефератів, на межі ночі й ранку її чекала пробіжка, принизливий похід у кущі й дзенькіт грошей об раковину. А Валентин докладно розпитував про її життя, про плани на майбутнє, докопувався, чого ж вона так хоче стати філологом, і чи не думала вона про літературні переклади з англійської, і що в деяких комерційних вузах є навіть стипендії й усякі стимулюючі програми для відмінників. Саша приймала ці розмови, як риб’ячий жир з ложечки, потім ішла у свою кімнату й сиділа там за письмовим столом, бездумно водячи ручкою по аркушу зошита.

Валентин займався медичною технікою, чи то розробляв, чи то тестував, чи то продавав, а може, все разом. З його докладних розповідей про себе Саша не запам’ятовувала майже нічого. У нього були діти, чи то два хлопчики, чи то хлопчик і дівчинка, про них він говорив багато й охоче, підкреслював, що їх любить. Саша, дивуючись про себе з такого лицемірства, несла в кімнату чашку з охололим чаєм і сідала гортати програму для вступників у вузи. Злипалися очі. Глибокої зими, у темні-темні дні Саша жорстоко страждала від недосипу.

На початку лютого сталася відлига, а потім – за одну ніч – усе знову підморозило. Саша вийшла на пробіжку, повністю виконала ритуал і, вертаючись додому, біля самого під’їзду послизнулася, впала й зламала руку.

Сиділа, терплячи біль, поки не прокинулася мама. Побачивши Сашине передпліччя, перелякалася й стала дзвонити в «швидку». Вийшов Валентин, викликався їхати разом з Сашею, супився, співчував, казав якісь дурниці, типу: «Терпи, козаче, отаманом будеш», і від його примовок Саші було встократ гірше. «Швидка», не довго думаючи, відвезла її в лікарняний травмопункт, де старий хірург, сірий од безсонної ночі та тютюнового диму, мовчки закатав Сашу в гіпс.

– Як груші, – сказав медсестрі. – Падають і падають. Сьогодні буде в нас урожай… А ти, – кивнув Саші, – підеш у районну поліклініку. І не переживай: з усяким буває. На молодих гоїться, як на собаках.

Валентин відвіз Сашу додому на таксі. Біль майже вщух. Валентин міркував, як вдало вийшло, що постраждала ліва рука, отже, Саша спокійно може ходити до школи й на курси, писати свої конспекти, з правою ж рукою все гаразд! Саші здалося, що голова в неї перестала бути круглою, вона перетворилася на аеродинамічну трубу і Валентинові слова, втягнені в одне вухо, зі свистом і ревом вилітають з другого.

Дзвонила з роботи мама, хвилювалася, питала, як справи. Саша заспокоїла її мертвим голосом, пішла до себе й лягла, не знімаючи светра, на диван.

Як тепер бути з одягом? Надворі мінус десять… Як натягати рукав на гіпс? Як самій одягатися й роздягатися?

Три будильники стояли в ряд. Два цокали, один моргав електронним табло. Щодня, щодня, а Саші в гіпсі ходити півтора місяця…

«…Люди падають, ламають кістки, гинуть під колесами…» Але ж Саша чесно виконувала всі умови! Чому ж з нею все-таки це сталося?

Не переживай, сказав старий хірург. З усяким буває. Справді, якби Саші було років сімдесят – тоді біда. А так – незручність, неприємність, погано, але не трагічно…

Погано, але не трагічно. Якби з Валентином не стався серцевий напад на пляжі – як будувалися б їхні з мамою стосунки? Чи ніяк?

Саша пробралася на кухню. Накрапала собі маминої валер’янки, випила залпом – яка гидота! – і, забившись під ковдру, заснула.

Двадцять дев’ять по четвертій її підкинуло, наче трампліном. Саша сіла, зі сну нічого не тямлячи, спробувала випростати руку й сіпнулася од несподіваного болю.

Згадала все. Труснула головою; виходить, вона проспала майже добу?!

У роті було сухо. Саша встала, напилася води з чайника, абияк натягла спортивні штани, влізла в чоботи. Сунула праву руку в рукав, крекчучи, накинула куртку на ліве плече. З лижною шапочкою в руках вийшла з дому.

Небо знов очистилося. Горіли зірки. Лід у дворі був подекуди сколотий, подекуди рясно посипаний піском і сіллю. Гіпс на руці остигав – незвичне, неприємне відчуття. До п’ятої години лишалося всього кілька хвилин, Саша йшла дедалі швидше. Спустилася в підземний перехід, тримаючись здоровою рукою за поручень. У напівтемній трубі відлунювали від стін її квапливі кроки. Рахунок ішов уже на секунди.

Перед входом у парк горів ліхтар. І стояв, опершись на стовп, чоловік.

Саша пройшла мимо, цілеспрямована, як куля. І тільки опинившись на засніженій доріжці, здригнулася й озирнулася.

Світло ліхтаря віддзеркалювалося в скельцях димчастих окулярів. Дві палаючі жовті цятки.

– Іди додому, – сказав чоловік під ліхтарем. – Відпочивай. Від сьогодні можеш уже не бігати.

У березні зняли гіпс. Мама припустила, що тепер, нарешті, Сашині нерви повернуться до рівноваги і її «вибрики» припиняться.

Їй напрочуд важко далася відмова від ранкових пробіжок. Здавалося, життя втратило сенс. Валентинова присутність дратувала дедалі більше. Якось він навіть пішов жити в готель, і мама не розмовляла з Сашею кілька днів. Залишившись геть одна, Саша блукала вулицями, занедбавши і школу, й курси. Репетиторка зрештою відмовилася з нею займатися.

Валентин умовляв маму потерпіти. Запевняв, що причина в переломі, в анальгетиках, які Саша пила чи не жменями. Він був по-своєму правий.

І мама теж мала рацію. Скинувши гіпс, знову відчувши руку, Саша заспокоїлася майже зразу. Ланцюг життя повернувся на звичні шестерні, і вони закрутилися, відраховуючи дні. Ранок. Школа. Курси. Уроки. Вечір. Ніч…

Набір однакових днів. Устояний ритм. Саша навчилася не здригатися від пішоходів у темних окулярах: настала весна, і таких людей ставало на вулицях дедалі більше. У школі збирали гроші на випускний вечір, довго сперечалися на батьківських зборах і трохи не посварилися: хтось, як Сашина мама, пропонував святкувати скромно, хтось хотів обов’язково дорогі подарунки всім учителям і круїз на пароплаві по річці…

Саша написала пробний твір на курсах і була розчарована своєю четвіркою.

– Не берися за вільну тему, – напучувала викладачка. – Бери стандартне й розкривай, як учили. Вільні теми – для геніїв або для двієчників, не наступай двічі на ті самі граблі!

Саша слухала, кивала й знала, що рано чи пізно чоловік у темних окулярах з’явиться знову. І знову чогось зажадає, і Саша не зможе відмовитися.

Чи якось спробувати? Ану ж Валентинів серцевий напад – випадковість?!

Щоразу, подумавши так, Саша лякливо озиралася. Вона знала, що не зможе збунтуватися. Не буде навіть пробувати. Надто страшно.

До медалі вона трохи недотягла. Розчарування майже не було: вона давно знала, що так і буде. Випускний пройшов повз неї: Саша засинала посеред загальних веселощів і була дуже рада, що принаймні круїзу не замовили.

Ваня Білокінь танцював з Ірою з паралельного класу. Саші було майже байдуже. Кінь одержав медаль і на момент випуску був уже студентом мехмату.