Страница 10 из 23
А Саша подалася здавати документи на філологію. Сама. Мама хотіла піти з нею, та Саша відбрикалася.
Зацвітала липа. Накрапав дощик. Саша йшла і всміхалася. Цього року моря не бачити, як своїх вух, ну то й нехай. Якщо не вступить з першого разу… неприємно про це думати, та мало що… Влаштується де-небудь секретаркою. Хоч на тій же кафедрі. Попрацює, познайомиться з людьми… Вирветься з цього проклятого кола – конспект, уроки, конспект…
– Сашо!
Вона озирнулася, все ще всміхаючись. Чоловік у темних окулярах сидів на лаві, повз яку вона щойно пройшла й уваги не звернула. Ніби віддзеркалюючи її усмішку, він розтяг губи й припрошуючи поплескав по лаві коло себе.
Саша підійшла й сіла. Поклала сумку на коліна.
– Як рука? – недбало спитав її співрозмовник.
– Добре.
У мокрій липі над їхніми головами поралися горобці. Оглушливо цвірінькали.
– Скільки в тебе монет?
– Чотириста сімдесят дві, – відповіла вона не замислюючись.
– Ти набрала прохідний бал.
– Я поки що не складала ніяких іспитів…
– Складала-складала, – він знов усміхнувся. – На.
І простяг їй рудуватий папірець, надрукований типографським способом. Сашині ім’я та прізвище були вибиті на друкарській машинці.
«Поздоровляємо! Самовій Олександро, Вас зараховано на перший курс Інституту Спеціальних Технологій м. Торпи. Початок занять – першого вересня». І нижче, дрібним шрифтом: «З приводу поселення в гуртожиток звертатися…»
Саша відвела очі від папірця. Втупилася в чоловіка, що сидів поруч на лаві. Хвилини дві нічого не могла сказати.
– Що це?
– Це інститут, де ти вчитимешся. Дуже гарний інститут.
– Я не розумію, – сказала Саша. – Я в університет… я…
Чоловік, що сидів поруч, раптом зняв окуляри.
Саша чекала чого завгодно. Що в нього взагалі немає очей. Що очі намальовані на блідих злиплих повіках. Що очі зашиті дратвою, що очниці порожні…
Очі були. Карі. Спокійні. На перший погляд, зовсім звичайні.
– Мене звати Фарит, – сказав він неголосно. – Фарит Кострицький. Якщо тобі цікаво.
– Цікаво, – сказала Саша після паузи. – Ви б… відпустили мене, Фарите, га?
Він похитав головою:
– Сашо, за результатами попередніх тестів тебе прийняли в пристойний інститут, попереду в тебе ціле літо вільне. Гуляй. Купайся. Набирайся сили перед навчанням. До тридцять першого серпня купиш квиток до міста Торпи. Можеш приїхати за кілька днів, оселитися в гуртожитку, освоїтися…
– А як я все це поясню мамі?! – аж скрикнула Саша. Жінка, що проходила мимо, здивовано повернула голову.
– Як-небудь поясниш, – сказав Фарит. – Придумай. Бо може статися й так, що пояснювати буде нікому. Свобода – що хочу, те роблю…
Він знову надів окуляри. Саша вчепилася в лаву; спокійне лице співрозмовника розпливлося в неї перед очима.
– А я вас… – почала вона дзвенячим голосом. – Ви… нічого не можете! Нічого. Я у вас не вірю. Я вас… Я хочу, щоб це був сон!
Нічого не сталося. Визирнуло сонце й відбилося в калюжах. Саша хотіла ще щось сказати – та замість цього розридалася від жаху, безпорадності й сорому.
– Тихо, – сказав Фарит. – Тихо… Я ж сказав: нічого нездійсненного, жахливого, неможливого я від тебе не вимагатиму. Ніколи.
Саша ридала. Сльози крапали на рудуватий папірець, надрукований типографським способом.
– Ну що ти за людина, – втомлено сказав Фарит. – Потрібен тобі той університет? Ні. Абсолютно не потрібен. Добре тобі жити у двокімнатній малометражці з молодятами? У новому статусі пасербиці? Ні, Сашо. Але ти все одно йдеш по второваній доріжці? Нічого не хочеш міняти?
– З нею буде все… добре?! – крізь сльози викрикнула Саша.
– Авжеж. Вона буде здорова й навіть щаслива. Бо ти розумна дівчинка й зробиш усе, як я тобі сказав… Не питай, що буде, якщо не зробиш.
Він легко підвівся.
– Гроші збережи, привези з собою. Адреса інституту є на папірці. Постарайся не загубити… Сашо, ти мене чуєш?
Вона сиділа, затуливши лице долонями.
– Усе буде добре, – сказав чоловік, що назвався Фаритом Кострицьким. – Можеш складати іспити в університет, будь ласка. Не хочеш гуляти літо – як знаєш. Умова одна: до першого вересня ти повинна бути в Торпі. Тебе поселять у гуртожитку. Нададуть безкоштовне харчування. Дадуть стипендію – невелику, але на пиріжки вистачить. І перестань рюмсати. Соромно за тебе, чесне слово.
Саша сиділа на лаві, поки остаточно не висохли сльози й не вирівнялося дихання. Дощ перестав – і знову пішов. Краплі пробилися крізь листя липи. Саша розкрила парасольку.
Вона не спитала, яких таких спеціальних технологій навчають в інституті міста Торпи. Чесно кажучи, це її анітрохи не цікавило. Їй було сімнадцять років, більшу частину їх прожито даремно, а вже минулий рік – то й поготів. Конспекти, підручники… заради чого?
У неї не було друзів. Мама свою любов перемкнула на Валентина – як перемикають залізничні стрілки. І не було до кого йти, не було кому пожалітися на чоловіка в темних окулярах, що назвався Фаритом Кострицьким.
Вона підвелася. Дощ давно перестав, вийшло сонце, але Саша йшла під парасолькою, не помічаючи здивованих поглядів. Піднялася на високий ґанок універу, вистояла чергу з таких самих, як вона, абітурієнтів, здала секретарці заяву, атестат, медичну довідку. Усе, як належить. Як і збиралася.
Після цього повернулася додому. Склала стосиком усі книжки й загальні зошити. Помилувалася. Запхнула якнайдалі в стіл.
Потім знову вийняла. Ну що робити, якщо це – оце! – становило її життя впродовж багатьох місяців? Чоловік, що назвався Фаритом Кострицьким, має рацію: вона не зможе зіскочити з уторованої доріжки. Вона сидітиме і займатиметься, уже знаючи, що все даремно, але в глибині душі сподіваючись, що це знадобиться, можливо, при вивченні «спеціальних технологій»…
Вона знайшла перелік вузів – довідник для абітурієнтів. Прогортала від початку до кінця. Ні міста Торпи, ні Інституту спеціальних технологій не знайшла.
Не здивувалася.
Усе своє свідоме життя Саша була старанною ученицею. Складати іспити абияк виявилося не так просто.
Навколо всі хвилювалися. Розпихали по кишенях шпаргалки. Чиїсь матері пили валідол. У величезних лунких приміщеннях літав пил, пахло старою бібліотекою, а надворі була спека, пекло. Саші було байдуже. Вона почувалася скляною й байдужою, як новорічна ялинкова кулька.
Твір написала легко. На усній історії трохи не згоріла з сорому: переплутала дати, одне питання взагалі геть забула. Одержала чотири. Вийшовши з аудиторії, оточена пітною юрбою, здивовано спитала себе: що я тут роблю? Чому мене досі хвилює Куликовська битва?!
Мама насамперед поцікавилася оцінкою й, почувши правду, страшенно розчарувалася.
– Як – чотири?! Та це ж історія… усна… А як же курси? Ти ж цілий рік ходила…
– Без хабара туди нема чого й потикатися, – глибокодумно зауважив Валентин.
Мамині очі раптом стали злими:
– Без хабара… Та вона за ці дні й книжки не розкривала! Наче їй усе одно! Гуляла десь з ранку до вечора… На пляж ходила? Без хабара і я вступала, і ти вступав, причому з першого разу!
– Були інші часи, – філософськи зауважив Валентин. – А тепер…
– У крайньому разі, – сказала Саша зненацька для себе, – піду й вступлю десь-інде.
– Себто як?!
– У світі багато хороших інститутів, – кинула Саша й швиденько вийшла до себе в кімнату.
Мамин і Валентинів голоси ще довго не стихали. Сперечалися.
Авжеж, вона пролетіла. Ніхто й не сумнівався. Вивісили списки, Саша зі своїми балами опинилася під рискою.
Мама до такого повороту подій була готова. Заздалегідь було ясно, що високих балів Саша не набере, і відмінний атестат їй мало чим допоможе.
– Ти слушно казав, – зі стриманою гіркотою сказала мама Валентинові. – Хоч скільки репетиторові не плати… Треба було комусь дати на лапу. Це я винна. Треба було… Часи інші…