Віта Ностра

Потім приїхав Валентин.

Саша повернулася зі школи – на хвилину, закинути сумку, перекусити й бігти до репетиторки. Незнайомий чоловік сидів на лаві коло під’їзду. Саша спочатку привіталася (про всяк випадок, вона завжди віталася з усіма, хто тут сидів), і тільки потім упізнала білошкірого, ще більше схудлого знайомця.

– Привіт, – сказав Валентин. – Я дивлюся, у вас нікого немає вдома…

– Мама буде о шостій, – сказала розгублена Саша. – А я… це…

– Я почекаю.

Було пів на третю. Саша мигцем глянула на годинник. Потім на Валентина.

Надії, що він піде, не було ніякої. Надії, що мама його прожене… теж, чесно кажучи, не було. Та й хто Саша така, щоб вирішувати мамину долю на свій розсуд?

– Їй можна подзвонити на роботу, – сказала сухо. – І запізніло додала: – Як здоров’я?

Вона прокинулась о четвертій двадцять дев’ять. Вимкнула будильники. Почалапала на кухню, випила чаю з термоса. Одяглася. Вийшла в коридор, замкнула двері.

Учора ввечері мама й Валентин сиділи на кухні, про щось ледве чутно перемовляючись. Саша лягла рано (тепер вона завжди лягала рано, збивав з ніг недосип), запхнула голову під подушку, щоб не почути ні слова, навіть випадково, заплющила очі й приготувалася провалитися в сон. Але сон не приходив. Саша думала про життя, як про колекцію однакових днів. Буття складається з днів, і кожний з них – як закільцьована стрічка, як велосипедний ланцюг, що рівно біжить по шестернях. Клац – перемкнули швидкість, дні стали трошки інші, але знову течуть, знову повторюються, і в цій монотонності й полягає сенс…

Напевно, вона засинала. Ніколи раніше такі думки – наяву – її не відвідували.

Давним-давно, коли Саша була маленька, їй хотілося знайти собі тата. Не того, який пішов і живе десь там, ні про що не дбаючи. Справжнього, який оселився б із ними в одній квартирі. Саша безсоромно «сватала» маму за всіх більш-менш симпатичних дядьків, і «життя з татом» здавалося їй суцільним святом.

Відтоді минули роки. У Саші нило серце, коли вона думала про маму й Валентина. Він обдурив її раз – може обманювати й далі. Мама це розуміє. Але все одно говорить з ним на кухні за чашкою охололого чаю, вони сидять, майже торкаючись головами, і говорять, хоч минула вже північ…

Уночі був мороз. Калюжки поблискували; крізь теплі шкарпетки, крізь підошви кросівок Саша відчувала, яка холодна стала земля. Біглося легко – давалися взнаки щоденні тренування. Коло входу в парк горів єдиний ліхтар, маячив старий собачник, Саша кивнула йому, як давньому знайомому…

У парку хтось був. Стояв на доріжці, переминаючись з ноги на ногу – у спортивному костюмі й вітрівці, у кросівках, як і Саша. Їй довелося підійти майже впритул, щоб його впізнати.

Це був Кінь. Ванька Білокінь, її однокласник.

– Привіт. Біжімо?

Саша нічого не сказала. Кінь пристроївся поруч, майже торкаючись рукавом її рукава. Коли тканина їхніх курток усе-таки торкалася, виходив різкий шелесткий звук: вжик-вжик.

Саша бігла, звично обминаючи калюжі. Іван двічі послизнувся, один раз проломив тонкий лід і вляпався у воду. Але не відставав.

– Ти щодня бігаєш? – спитав, задихаючись на бігу. – У мене дід, ну, в нього безсоння, він собаку вигулює, каже, дівчина з вашого класу щодня гасає, як божевільна, о п’ятій ранку… Ой!

Він перечепився об коріння, що стирчало з землі, і трохи не впав.

– Ти спортом зайнялася? Щось я не помічав за тобою… Чи волю тренуєш?

– Треную.

– Я чомусь так і подумав… – Вони пробігли всього два кола, але Іван уже захекався.

– А ти? – зволила запитати Саша. – Ти що тренуєш?

– Теж волю, – серйозно відповів Кінь. – Лежав би зараз у ліжечку, спав би…

Він сповільнив крок.

– Може, годі?

Саша зупинилася.

Небо було всипане зірками, яскравими, як підсвічені прожектором стрази. Іван розчервонівся, важко дихав, дивився нахабно й весело.

– Дивна ти, Самовій. Річ у собі. Людина у футлярі. Тепер ще бігаєш. Дід каже – щодня, о п’ятій ранку… Може, ти закодована принцеса?

Він говорив, ледь усміхаючись, нервувався й боявся здатися смішним. Він сам був «річ у собі», хлопчик, націлений на успіх. Переможець олімпіад і пожирач фантастики, вилицюватий, з темними кучерями, у сорочках, завжди ретельно випрасуваних матір’ю та сестрою, чепурун, що у шістнадцять років уміє пов’язувати краватку трьома способами…

Саша дивилася на нього й думала тільки про одне: зараз їй треба піти в кущі. Негайно. Інакше ритуал буде порушено, та й до будинку вона, якщо чесно, вже не дійде.

– Кінь, почекай мене коло входу.

Він не зрозумів. Продовжував говорити, лукаво всміхаючись у сутінках, верз дурниці про закодовану принцесу й про те, що її треба розкодувати.

– Кінь, іди почекай мене! Я зараз прийду!

Він не розумів. Ідіот. Самовдоволений базікало. Час ішов, пробіжка закінчилася, але ритуал не було завершено.

– Мені треба в кущі! – вигукнула Саша. – Попісяти мені треба, зрозумів?

Коли Саша вийшла з парку, коло входу нікого не було. Ні дідка з собакою, ні Білоконя. Тільки ланцюжок слідів тягся по вкритій інеєм траві.

Валентин поїхав. Саша понадіялася – назавжди, та де там. Новий рік вони зустрічали втрьох – у сімейній атмосфері, з шампанським, з ялинкою, яку мама прикрашала сама й Сашу навіть не підпускала.

Цілу ніч надворі бахкали петарди. О пів на п’яту ранку, коли мама й Валентин усе ще дивилися по тридесятому місцевому каналу «Іронію долі», Саша взула чоботи (бігати по снігу в кросівках вона не наважувалась) і намотала шарф поверх куртки.

– Ти все-таки йдеш? – запитав з кімнати Валентин. – Ну й характер у тебе, Олександро, заздрю…

Саша вийшла, нічого не відповівши. Сніг перед будинком був посипаний конфетті, подекуди з підталого снігу стирчали недогарки бенгальських вогнів. Саша побігла.

Світилися вікна. Бродили веселі п’яні компанії. У парку в заметах валялися пляшки з-під шампанського. Саша бігла, слухаючи, як хрускотить сніг, відчуваючи, як морозом прихоплює вологі ніздрі, дивлячись, як тане в повітрі хмарина подиху. «Ну й характер у тебе, Олександро, заздрю». Тут у кожного виробиться характер. І хоч зв’язок між Сашиним ранковим сном неочевидний і недоказовий – з передінфарктним станом у чужої, власне кажучи, людини… Хоч уже на ту мить – не чужої, ні… Щось сталося з мамою, щось змінилося, вона ще молода, але ж вона не буде вічно молода…

Отож. Хоч і недоказовий такий зв’язок – він є, Саша точно знає й обманутися не має права. От і замкнулося перше коло.

Саша бігла тепер уже по власних слідах. Намагалася потрапляти рівненько, слід у слід. Спершу неусвідомлено. А потім – з цікавістю. По колу. Слід у слід. Давно не видно було Іванового діда з його шавкою. Позбувся безсоння? Чи занедужав, не виходить? Відколи романтичне ранкове побачення закінчилось так ганебно й вульгарно, Саша й Кінь майже не розмовляли. Трималися, як звичайно, стримано, байдуже. Наче нічого не сталося. Не вдалося принцесу розкодувати.

Саша отямилася. Яке це коло: восьме? Десяте? Багаторазово повторені сліди на снігу стали більшими й глибокими, наче тут пробігла снігова людина у величезних валянках.

З темного неба повалив сніг. Десь проїхала, виючи сиреною, «швидка допомога». Не до нас, подумала Саша з похмурим задоволенням. Не про нас. З нами нічого не може статися.

Справляти природні потреби на морозі – задоволення невелике. Саша вибралася з кущів, ретельно застібаючись, обтрушуючи сніг, що нападав з гілок. Було б здорово, якби ці прокляті монети ніхто, крім неї, не бачив. Але ж бачать… Позавчора мама запитала, випадково наткнувшись на «денний виторг»: «Що це в тебе знову?» Саша збрехала, що це латунний сплав, фішки для гри… Яке там казино, ти що! Гра, як у шашки, ми в школі граємось…

Мама повірила. Бо раніше Саша ніколи їй не брехала. Ну майже ніколи.

Вона зайшла у квартиру. Двері в мамину кімнату були зачинені. Стояла щільна тиша, тільки сніг шелестів, ударяючись об бляшані козирки вікон.