Страница 16 из 19
– Ви дозволите?…
Вона скинула на мене похмурим поглядом. Коротко кивнула.
– Як здоров’я вашої…
– Здохла, – озвалася пані, дивлячись мені в очі.
– І моя здохла, – пробурмотів я розгублено. – От прикрість.
Пані знизала правим плечем:
– Ніякої прикрості, я терпіти не можу сов. Ви – той самий щасливець, який виграв замовляння?
– Так… Я перепрошую. Здається, крісло, у яке ви сіли, здається, це те саме, на яке десять хвилин тому випадково пролили соус…
Так, вона інстинктивно підвелася й озирнулась; я на мить дістав можливість побачити зблизька її пояс. Серед інших дрібничок там висів великий камінь-брелок у вигляді тигрової морди.
Ще один камінь з очима.
– Я помилився, – сказав я печально. – Це крісло чисте…
Вона почервоніла.
Очі її виявилися не блакитними, а карими. Волосся – кольору вибіленої бавовни. Губи – червоні й тонкі, причому кутики рота все хотіли спуститися вниз. Ось як тепер:
– Розумно й тонко, мій молодий пане. Тільки навіщо такі хитрощі? Ви могли просто запропонувати мені пройтися вперед-назад – тоді, оцінивши якості й вади моєї фігури, і вирішили б остаточно, чи варто продовжувати знайомство… якби у вас була така можливість. А тепер, будьте ласкаві, поверніться за свій столик.
– Пробачте, – сказав я, справді почуваючи щось на кшталт зніяковіння. – Насправді я зовсім не такий брутальний… Я хотів тільки…
– Позбавте мене свого товариства.
Сказано було переконливо й вичерпно; секунду потупцявши на місці, я повернувся на початкову позицію.
Пан голова дивився на мене з протилежного кутка. Дивився водночас зі співчуттям та зловтіхою.
ПИТАННЯ: Що таке ініціювальний предмет?
ВІДПОВІДЬ: Це головний магічний предмет, що дозволяє призначеному магу здійснювати магічні дії. Ініціювальний предмет вручається призначеному магові на вічне користування в разі успішної атестації.
ПИТАННЯ: Чи потрібен ініціювальний предмет уродженому магу?
ВІДПОВІДЬ: Ні, не потрібен.
ПИТАННЯ: У якому вигляді існують ініціювальні предмети?
ВІДПОВІДЬ: У вигляді мініатюрних чарівних паличок, перснів, медальйонів, браслетів та ін. ювелірних виробів, у гірських умовах інколи – посохів.
ПИТАННЯ: Що відбувається в разі втрати магічного предмета?
ВІДПОВІДЬ: У разі втрати магічного предмета власник має подати заяву до місцевої комісії протягом десяти днів і не пізніше. Комісія розглядає заяву і, залежно від обставин, або призначає штраф і видає потерпілому новий магічний предмет, або позбавляє його магічного звання.
Через два дні я навідався до контори праворуч від ринку – щоб чисте було сумління, ні на що не сподіваючись. Побитий міллю чиновник видав мені довідку, на якій кривим почерком записані були три адреси – ці троє бажали продати мені камінчики.
За першою проживала бідна вдова, що розпродувала різне начиння й прикраси. Я купив у неї перстеник із рубіном – просто з жалю.
За другою адресою мене зустрів парубійко років п’ятнадцяти й запропонував на вибір цілу скриньку з коштовностями. Одразу зметикувавши, в чому річ, я пообіцяв про все доповісти його матері; змінившись на лиці, парубійко благав мене цього не робити. У матері так багато дрібничок, вона не помітить пропажі, натомість він, юнак, що робить перші кроки по життю, має миритися з принизливою бідністю. Мати скнара й не дає на найпотрібніші витрати тощо. Я пішов, залишивши парубчака сам на сам із його проблемами.
Третьою адресою був якийсь заїжджий двір на околиці. Я довго думав, а чи варто тягтись так далеко й по таких брудних вулицях, але врешті-решт звичка доводити діло до кін ця примусила мене витратити гроші на карету з кучером і навідати готель «Три віслюки».
І я не пошкодував про витрачений час.
– …Їй-право, не схожі ви на скупника, ласкавий пане. Їй же богу, не схожі…
Старигань був аж ніяк не бідний – йому належала велика частина возів, що заставили все подвір’я, і гори мішків на цих возах, і коні, і мули, і ще купа всякого добра – проте він зупинився в найменшому, найвошивішому номері «Трьох віслюків», одягнений був у засмальцьований каптан і мішкуваті штани з величезними латками на колінах, і я на власні очі бачив, як він дбайливо підібрав шматок мотузки, що валявся на подвір’ї: річ потрібна, придасться…
– Не ваше діло, шановний, на кого я схожий, а на кого не схожий. Камінець продавати будемо – чи ляси точити?
Старигань поводив кущастими бровами; на його засмаглому до чорноти зморшкуватому виду брови були ніби два острівці піни. І плавали по обличчю цілком незалежно від іншої стариганевої міміки.
– Камінчик, звичайно, добре… Хороший камінчик. Ось, чи не зволите поглянути.
Я зволив; із заяложеного мішечка з різним дріб’язком видобуто було камінчик завбільшки з середній жолудь. Я глянув – і відчув, як на мене напливає тепла, в голочках нервів, хвиля.
Бірюза. Спокійно-синя собача морда; тобто з першого погляду здається, що собача, а після пильного розгляду вже не знаєш, як цю тваринку назвати. Добренький такий, старенький, запалий у маразм вовк-людожер.
– Подобається, ласкавий пане? – упіймавши мій погляд, старигань хутко забрав назад у мішечок. – Коли подобається, складімо ціну йому, чи що. Річ дорога, якби не нужда, так і не продавав би…
Він брехав так само звично, як чухався. Без особливого смислу й не тому, що свербить. Механічно.
– Ви, шановний, товар не ховайте, – сухо сказав я. – Так не заведено – мигцем камені оцінювати. Подивлюсь – а там і про ціну поговоримо. Ну?
Камінь вийшов на світло повторно; ще раніше, аніж торкнутись його пальцями, я впіймав хмарку чужої сили, осереддям якої була собача (вовча?) морда.
Це був третій такий камінь. Або четвертий, якщо рахувати й той, що висить на паску пані в чорному; треба гадати, до камінчика додавалася чергова історія.
– Візьму, мабуть, – сказав я задумливо. – Тільки, ласкавий пане, ви вже розкажіть мені, звідки у вас така мила дрібничка. За розповідь доплачу. Годиться?
Старигань дивився на мене впритул – насмішкувато й холодно. Білі, як піна, здивовані брови піднялися так високо, що, здавалось, ще трохи – і вони втечуть на потилицю.
– Вам, панам, усе казки подавай. До сивини, буває, доживе пан, а хлібом не годуй, дай байок послухати, ніби дитині шмаркатій… Тільки ви, шляхетний пане, камінчик купувати збирались, а язиком я зроду не торгував і не збираюсь. Берете – чи як?
Я поліз у кишеню й виклав на покритий жиром стіл пригорщу великих срібних монет.
Старигань подивився на срібло, потім на мене; білі брови повагалися й повернулися на місце, зате кутики безгубого рота жорстко, іронічно піднялись:
– Це ваша ціна за камінь?
– Це моя ціна за розповідь, – сказав я в тон йому, холодно. – Камінь не вартий і половини цих грошей… Ви маєте рацію, шановний, на скупника я не схожий і ремеслом таким зроду не бавився. А казки ваші, як ви зволили висловитися, я готовий оплатити – за умови, що хоча б половина розказаного виявиться правдою… Отже, звідки у вас ця… штучка?
Якийсь час старигань дивився мені в зіниці. На третій хвилині цього погляду я вирішив додати грошей у гірку, що поблискувала на столі.
– Атропко! – гукнув старигань, майже не підносячи голосу. За його спиною, у дверях, нараз виник плечистий ґевал – на півголови вищий за мене й удвічі ширший.
– Атропко, – старий примружився. – Тут панич зволив жартувати зі старого Прорви, так ти, будь ласкав…
Я не повірив своїм вухам. Старигань, який турботливо підбирає чиюсь випущену вірьовочку – і відмовляється від повновагої гірки срібла?!
– Ідіть геть, прошу пана, – прогудів Атропка. Голос у нього відповідав фігурі. А може, він умисне говорив басом – задля додаткової погрозливості.
– Їй-богу, – сказав я ласкаво. – Їй-богу, не розумію. Кулончик беру, таж маю я бути певен, що камінчик не крадений?