Страница 15 из 19
«…І не кажи мені про ці обереги, люба! При моїх очах таке відбулося, що я чарівницького тепер до смерті не зачеплю, до рук не візьму…
Усе кажуть: обереги, обереги… Подружка ось моя вийшла заміж, а свекруха попалася люта. І що ж? Замість догоджати старій – хутчіше мести, раніше вставати… Пішла до мага, який дрібнички продавав, і купила оберіг проти свекрухи, намистечко тонке на шию. Десь із тиждень усе йшло – нічого сказати: подружка жирувала, до роботи не бралась, до пізнього ранку в ліжечку, і слова поганого від свекрухи не чула… А потім пішло щось не на лад з оберегом, чи то вона впустила його, не знати, але кинулась на неї свекруха з рогачем, безумна, і давай бити, бити, бити… На щастя, й чоловік і свекор поряд були, на подвір’ї, на крик прибігли й відтягли стару – та вже синя була, а рвалася невістку душити… Поки дурепа ця оберега не скинула – свекруха на неї гарчала, у чоловіка й сина з рук виривалася. А скинула дурепа оберіг – свекруха отямилась, та тільки всі покої в кривавій юшці, невістка в синцях та з розбитим носом, та кості де-не-де поламані… А найгірше – дитину скинула. Так… Ось вони, чарівницькі цяцьки. Потім приїжджав якийсь із міста маг, казав усім, що обереги в абикого купувати не слід, що до кожного печатка має додаватися й папірець спеціальний, тоді, мовляв, можна купувати… Тільки я – зареклася. А що як підроблять і печатку і папірець? Я що, писати вмію? Ну їх зовсім з їхніми оберегами…»
Вечір і половину ночі я провів у клубі.
У трубі величезного каміна свистів вітер – погода стрімко мінялася, і катаклізми в хмарах-громовицях відлунювали тупим болем у мене в потилиці. Панове клубні завсідники почали збиратися годину на десяту, з усіх облич мені були знайомі тільки фізіономії голови та касира. На плечі в голови правління, як і в першу нашу зустріч, мостилася сонна сова.
Хлопчик років чотирнадцяти, аж надто свідомий власної важливості, обносив панів магів напоями на срібному підносі. Я взяв холодного лимонаду.
Проходячи повз мій столик, незнайомі маги ввічливо нахиляли голову:
– Як ся має ваша сова?
І щоразу, трохи піднявшись відповідно до етикету, я кивав у відповідь:
– Сова поживає добре, дякую…
І ловив на собі цікаві погляди. Усі вони вже знали, звичайно, що саме цей провінційний дикун, котрий сів за столиком у кутку, допіру виграв Кореневе замовляння.
Навпроти, над каміном, висіли дзиґарі завбільшки з собачу буду. Важке вагадло викликало в мене трепет, а з віконечка над циферблатом щоп’ятнадцять хвилин визирала дерев’яна сова. Коли вона визирнула поспіль одинадцять разів – усім уже набридло надсадне ухання, – у дверях показалася єдина на всьому цьому збіговиську пані.
Жінка була білявка в простій чорній сукні до п’ят. Єдиною її прикрасою був пояс із силою підвісків; пояс зацікавив мене передусім. Лице й фігура прибулиці нічим мене не здивували: жінки не бувають уродженими магами, а тільки призначеними, їхній ступінь звичайно низький, і всі магічні вмілості зводяться до вдосконалення власної зовнішності. Усі вони воліють мати волосся кольору соломи, великий бюст, високі вилиці й блакитні очі; в усякому разі, ті нечисленні жінки-маги, яких я зустрічав на своєму віку, мали саме такий вигляд.
А от пояс…
Пояс був чоловічий, його потертість і якась засмальцьованість не в’язалася з вечірньою сукнею. Пряжки та бляхи по тьмяніли; до купи бронзових кілечок кріпилося штук двадцять ланцюжків, на них висіли замшевий гаманець, чохол для письмового приладдя, чорнильниця, оберіг від чоловічого свавілля, золоті й кістяні прикраси, і серед усього цього мотлоху – маленька цяцька, об яку одразу ж зачепився мій погляд.
Прокляття, чи вони мені ввижаються всюди, ці камені?!
Я спробував визначити, якого ця пані ступеня, – і не визначив. Можливо, той другий оберіг для цього й слугував – захистом від чужої цікавості.
– …Як ся має ваша сова?
Я мимоволі здригнувся. Біля мого столика стояв сам пан голова; щоки його перейняли колір випитого червоного вина, а випив він, очевидно, чимало. Мені здалося, що навіть сова на його плечі коситься на хазяїна з несхваленням.
– Прекрасно, – озвався я коротко.
– Ви не будете проти, шляхетний пане зі Таборе?…
І, не дожидаючись моєї відповіді, опустився на крісло поряд зі мною.
– Бачу, ви не поспішаєте відбути додому, напевно, наше квапливе міське життя подобається вам?
– Я давно не був у місті, – сказав я, дивлячись, як пані в чорній сукні перетинає залу. З нею вітались, але прохолодно; очевидно, вона не була тут чужинкою, та й до числа завсідників не належала.
Голова правління, не дивлячись, упіймав келех, що злетів йому в долоню з підноса хлопця-прислужника. Примружився, дивлячись на мене крізь вино, що червоніло в кришталі:
– Ви вже оцінили всі клопоти, які приносить наш виграш? Юрми відвідувачів…
– Так, – сказав я.
– Моя вам рада, – голова відпив із келеха. – Не слухайте нікого, не давайте спровокувати себе, не будіть у собі хибне почуття справедливості. Кореневе замовляння Кари існує не для того, щоб когось карати… А для володіння ним. Володіння – і все. Відірвіть голову вашому глиняному боввану, але лише в останній день обумовленого терміну. Щоб не пропустити ні дня. А кого ви при цьому покараєте – зо всім однаково, запевняю вас, Хорте, – і він відпив знову.
– Справді? – спитав я недовірливо. – А я чув…
– Члени правління клубу, – продовжував голова, не слухаючи мене, – не мають права брати участі в розіграші. Проте, – він зробив хитре обличчя. Нахилився до мого вуха, так що сова на його плечі незадоволено затопталась. – Ейфоричне відчуття, пане зі Таборе. П’янить сильніше за вино… До речі, пробачте за нескромне питання. Яка природа вашої хвороби, тієї самої, що не дозволяє вам пити спиртне? Я можу порекомендувати першокласного лікаря…
– Спасибі, – сказав я поспішно й, можливо, не зовсім чемно. – Спасибі, я… поки що не потребую.
– Як хочете, – голова трохи образився. – До речі… вам не здається, що жінка в магії так само доречна, як миша в бочці меду?
– А? – я відірвав погляд від незнайомки в чорному.
– Так-так. Ця дивна пані, на яку ви з такою цікавістю дивитесь… Така собі Ора Шанталія. Яка ось уже декілька років наполегливо приходить на кожний розіграш… Нащо їй Кара, як ви думаєте?
– Хтозна, – сказав я повільно.
Голова правління пожував губами:
– Кара в руках стерви – це… Це жахливо. Я надіюся, їй не виграти Заклинання… Я мало знаю її й нічого не можу сказати точно… Але вона справді справляє враження стерви. Навіщо, наприклад, ця виставка брязкалець на поясі? Усі ці обереги, камінчики…
– Камінчики, – повторив я задумливо.
– Так… При тому що ініціювальний предмет у неї – не паличка, не брошка й не перстень, а штучний зуб у роті, можете мені повірити…
– Невже? – я здивувався такій обізнаності.
– Так… – похмуро кивнув голова. – Це не зовсім пристойно – приходити до нашого клубу з оберегом від чоловічого свавілля, вам не здається? Якби вона була чоловіком, її давно б попросили зняти половину брязкалець або покинути залу. Але всі мої колеги, до яких я звертався з цією пропозицією, тільки відмахувались – вона, мовляв, єдина особа жіночої статі, якщо певності в собі бракує, хай утішається сумнівними артефактами…
– І справді, – сказав я, дивлячись, як пані в чорній сукні попиває вино за столиком у протилежному кутку.
– Коли вона вас у грубій формі відріже, – сказав голова, простеживши за моїм поглядом, – не кажіть, що я вас не попереджав.
– Онрі, більше не пий, – скрипучим голосом сказала сова в нього на плечі. – Ти й так бовкаєш зайве.
Я здригнувся.
– Так, – сумирно озвався голова. – Не хвилюйся, Філі, я випив не так уже багато й почуваю себе пречудово… Моє шанування, пане Хорте зі Таборе. Довгих років вашій сові.
І пішов похитуючись.
Якийсь час я чесно пив свій лимонад. Потім устав, перетнув залу, раз по раз бажаючи здоров’я чужим совам, і опинився в безпосередній близькості від пані в чорному.