Страница 58 из 73
Старий загасив світло і вийшов з Каспаром надвір. Уже світало. Жадібно вдихав ривками Шмельцле свіже повітря. Він вивів хлопця на пустинну галявину за шпиталем.
— Тут буде кладовище, — вирішив Шмельцле.
Каспар приніс із льоху два заступи. Мовчки вони почали копати. їхні обличчя обливались потом, боліли спини і руки, але роботи вони не припиняли. Тільки один раз Шмельцле підвів голову і прислухався до канонади за горою.
— Краще було б поховати війну, — пробурчав він.
Гуркіт канонади лунав загрозливо, ніби наступаючий шквал грози.
Пізніше хлопець працював сам, бо Шмельцле був потрібний хворим.
До вечора Каспар зробив цілий ряд могил, на яких, оточені соснами, здіймалися грубі дерев’яні хрести, як останній знак любові товаришів.
Пізно вночі, коли Каспар приліг відпочити, у шпиталі з’явився Анзельм. Він дуже поспішав і мав стомлений вигляд.
— У американців хороша техніка бою, — тихо сказав він. — Вони ховаються за поодинокими деревами, кущами, стінами й скелями. Звідти раптово стріляють, упевнено влучаючи з своїх довгих рушниць на досить далекій відстані, і, навіть відступаючи, зникають так само швидко, як і з’являються. Сьогодні ми мали день відпочинку, але зараз готуємось до наступу. Корпус англійців уже пересувається на Бедфорд, батальйон легкої піхоти, який я тільки що бачив, йде слідом. Дай боже, щоб ми програли бій. Шмельцле, мені потрібна корпія.
Каспар прокинувся. Його тягнув за вуха хірург, налиті кров’ю очі якого Каспар бачив уперше.
— Ось де він! Сплюх! Наточи мені швиденько пилки для кісток і ножі.
Каспар протер очі. Стояв погожий день; світило сонце, але навколо гриміло. Це була канонада, вона чулася зовсім близько. Та Каспар не мав часу довго слухати цей гуркіт. Хірург у закривавленому фартусі, як різник, промчав мимо нього і крикнув:
— Поспіши ж ти, нарешті!
Несподівано почувся голос Шмельцле:
— Осмілюсь доповісти, хлопець усю ніч важко працював, не склепляючи очей! — і вже з сусідньої кімнати він додав: —…тоді, як інші, надудлившись горілки, спали!
Хірург знову закричав; він гримав на солдата, якому осколок ядра роздробив стегно, щоб той нарешті сидів тихо і мовчав.
Каспар був неуважний в роботі, за що одержав кілька ляпасів і тумаків. Усе, що відбувалося з ним і коло нього, хвилювало його менше, ніж гуркіт наростаючого бою. З будь-якого приводу він виходив надвір, щоб кинути погляд па височину, звідки лунали то часті постріли рушниць, то вибухи гармат. Гессенські частини мали вести там бій, але дерева й кущі, пагорки та будівлі заважали йому спостерігати. Якби можна було вилізти на дзвіницю!
Каспар глянув ще раз на височину і кинувся вбік від шпиталю, перед дверима якого скупчився цілій потік хворих і носилок. Він побіг у напрямку до церкви повз руїни й пожарища вздовж розпеченої сільської вулиці. Двері в церкву були прочинені. Всередині пахло, як у казармі. Рожеве проміння, що пробивалося крізь церковні вікна, освітлювало розкидану на підлозі солому. Забута кимсь гессенська гренадерська шапка стирчала на голові дерев’яного святого. Тут, певно, ночували їхні солдати. Кроки Каспара гучно лунали у великому холодному приміщенні. Двері до дзвіниці зловісно завищали. Сходи скрипіли. Каспар піднявся нагору; серце його шалено калатало.
Він штовхнув засноване павутинням вікно дзвіниці — з нього все було чудово видно на всі боки. Його очам відкрилась панорама бою. Здавалось, рукою дістанеш — так близько простяглися, залиті палючим сонцем, американські окопи, що навскіс прорізували вузький берег острова. До окопів тяглися три вулиці від пристані. Місцевість була гориста, вкрита густими лісами та чагарниками, перетята болотами і вузькими ярами.
Дедалі сильніше лунали звуки бою, що точився на флангах, але за пороховим димом майже нічого не можна було розглядіти. Виднілись тільки резерви, які повільно просувалися по двох вулицях. Середня вулиця кишіла частинами в гессенській формі. Сонячне проміння виблискувало на тисячах багнетів. Каспар міг точно розпізнати гренадерів, сформованих у три загони. Перед ними марширували частини єгерів. Гессенці підходили до окопів усе ближче й ближче.
В строгому порядку, з прапорами, що майоріли на вітрі, перші ряди майже досяглі підніжжя. Тепер залишалося зійти на гору. Солдати поволі витягали гармати по стрімких схилах, підпирали важкі вози. Як це могло статися, що американці так безперешкодно дали їм прорватись?
Раптом земля здригнулася від гулу гармат, задрижали вікна від пострілів, і Каспар почав тремтіти. Від стрілянини розляглась далека луна. Багато гессенських солдатів упало і лишилось лежати, мов колоди. Інші йшли, як у Карельському лісі, не звертаючи уваги на зливу куль, жодним пострілом не відповідаючи на ворожий обстріл. Досягнувши вершини, вони зімкнули свої ряди і кинулись в атаку, випустивши два залпи з мушкетів, заряджених під час маршу. Дим почав вкривати їхні ряди.
Коли пороховий дим розсіявся, Каспар побачив, що на правому фланзі наступають на американців британські драгуни і легка піхота. Ворог опинився між двох вогнів. Він не міг більше триматись, і Каспар помітив, як серед людей, затиснутих в укріпленнях, зчинилося велике замішання. Пролунав залп з рушниць.
Кілька секунд у повітрі непорушно стояли димові хмари, згодом їх розірвав вітер, той самий вітер, що розносив звуки барабанів і свистків, які кликали на штурм, і луну гессенського ура: «Шуррі! Шуррі!» хрипкий крик воїнів — ознака того, шо з багнетами наперевіс вони йдуть уперед.
— Шуррі! Шуррі! — кричав Каспар у самозабутті.
Але наступної ж миті він отямився від свого захоплення. На його щоці горів ляпас.
Анзельм стояв коло нього. Хлопець ще ніколи не бачив друга таким злим. Ляпас від його руки був набагато дошкульніший за ті побої, які він терпів від свого хазяїна Гемпеля. Каспар відчув, що його очі стали вологими від сорому. Він не був більше кухарчуком із «Золотого якоря», що міг, як зачарований, з розчервонілими вухами гнатися за солдатами, коли ті з барабанами і полковою музикою ішли по вулиці.
— Вибач, Анзельм, — попросив він тихо.
Друг відштовхнув його рукою.
— Рюбенкеніг тяжко поранений, — сказав він приглушено. Ходімо швидше, нам треба його забрати.
Жах пройняв Каспара. Разом з Анзельмом побіг він у напрямку битви, яка все ще тривала. По дорозі вони наздогнали багато лікарів І фельдшерів, які так само йшли до місця битви, на висоту Гвіани. Раптом Каспар пригадав, що друзі домовились разом утікати. Що ж вийде тепер з втечі? Що ж буде без Рюбенкеніга? Бідний Рюбенкеніг не зможе ж… Ні, ні, ні, це не мусить, не повинно статися!
Анзельм теж, здається, думав про Рюбенкеніга; він сказав, ніби закінчуючи Каспарову думку:
— Ні, ні, ми не можемо залишити його. Ми повинні чекати…
Їм треба було поспішати, а просуватися вперед дедалі ставало важче. Вулиця похило спускалась на північ і за кілька кроків унизу вклинилась в чорний мовчазний ялиновий ліс. Дороги були забиті возами з амуніцією, гарматами, санітарними повозками, з яких чувся стогін поранених, похідними кухнями, обозами, навантаженими наметами і табірним майном. Погоничі покидали упряжки, а тварини від гуркоту ядер сполошилися і, натикаючись одна на одну, розбіглися в різні боки.
— Гляньте-но, ось вони!
Фельдшер, що йшов попереду, звернув увагу друзів на групу людей, які мовчки йшли на гору під охороною гренадерів. Це були американські полонені в обшарпаній, подертій на шматки уніформі; більшість в одних тільки чорних, білих або фіолетових льняних куртках та сорочках на іспанський лад; деякі босоніж, в злиденній селянській одежі, з продовольчими торбинками і великими пороховими рогами за плечима.
Гренадери змусили переможених відчути ганьбу поразки. Вони запрягли американців у гармати і поганяли, як бідних в’ючних тварин. Полоненим було важко тягнути, бо дорога йшла вгору. Коли вони трошки відставали, залізні чудовиська котилися назад і загрожували розчавити задніх колесами і всією своєю вагою злетіти зі схилу.