Страница 57 из 73
Лише вечір належав солдатам. Година перед вечірньою зорею. Але майже всі зразу ж після їжі падали на свої нари і спали, зборені втомою, до підйому. Дехто ще залишався надворі, поки нічний холод не заганяв їх у намети. До таких належав Дібольд. Найбільш йому подобалось лежати на спині, підклавши руки під голову, і всього себе віддавати землі і небу.
— Які там жнива? — промовив він після довгої мовчанки.
Друзі знали, що він говорить про Гессен.
— Минулого року в нас було багато сіна, — сказав Дібольд, — вигін був чудовий.
Він почав мріяти: ось він дома, на жнивах. Утомився від праці, і йому так гаряче, що аж сорочка прилипла до спини. День ясний, повітря прозоре, як скло, навкруги розкинулись тихі долини, залиті сонцем і щедро обділені плодами. Він сидить у холодку горіхового дерева біля Терези, яка на весь Кірхшпіль мала найтовщі коси і найблискучіші зуби. Череп’яний глечик з молоком і великий круглий селянський хліб лежать перед ними у кошику на траві.
Інші солдати теж відчували тугу за рідним краєм.
Згадалася стара пісня, яку знали ще з дитинства. І вони співали; співали, доки у вологій сірій млі не згасло сонце, а вітер не приніс дим першого вогнища.
Дібольд підвівся.
— Буде дот, — сказав він, — ластівки низько літають.
Раптом пронизливо залунали тривожні сигнали. Невже їх справді ведуть у бій?
З усіх кінців було чути барабанний дроб, звуки труб і команду. Люди вискакували з наметів, запрягали коней, хапались за мушкети, натягували на себе ремні. Потім бігли і ставали в стрій з відчуттям якогось внутрішнього ознобу.
Обозні швидко навантажили намети і багаж в парокінні американські візки червоного кольору, якими правили негри. Солдатські жінки з дітьми мовчки стояли в кінці табору і чекали виступу, може назавжди розлучаючись із чоловіками.
Фельдфебелю Купшу, який сьогодні особливо ретельно нафарбував вуса, ряди солдат здалися нестрункими.
— Ця наволоч навіть не може стояти за наказом! — лементував він.
Дощ лив як з відра. Стовбури високих сосон блищали, мов чорний мармур. Солдати зовсім змокли. Але й поворухнутись не можна було, тому що кожної хвилини чекали наказу про виступ.
Поки що залишалось тільки чекати. Спочатку чекали майора, потім наказів для майора. На березі солдати Ралля чекали на човни, в яких мали переправлятися військові частини на Лонг-Айленд. Три дні тривало чекання, потім посадка на судно, короткий рейс через протоку і висадка. В цей час усі цікавились новинами. Щомиті хто-небудь повідомляв якісь незвичайні маловірогідні звістки щодо мети їхньої операції, про передбачувані пригоди, про те, що на Лонг-Айленді знаходяться озброєні британські авангардні частини, які підтримуються гессенськими гренадерами і єгерями.
Рюбенкеніг належав до тих небагатьох, які лишалися спокійними й тоді, як всі інші метушились. Він любовно приміряв міністерські чоботи, високо, ставлячи ноги, щоб не зіпсувати благородне взуття.
— Чекати, — повторював він друзям. — Все ж буде інакше, ніж думається. Або: Qui vivra verra[30]. Це по-французьки і означає, що коли ми не потрапимо під землю, то побачимо, що відбудеться на ній.
Нарешті, коли їх батальйон під охороною двох військових суден висадився на Лонг-Айленд поблизу села Утрехт, солдати довідались від хлопчика з авангарду, що великих боїв взагалі ще не було. Американці лише підпалили кілька амбарів із зерном і без жодного пострілу відступили. Авангард знаходився вже далеко всередині країни, десь праворуч за невеликою горою, де розкинулось містечко Флєтбуш, але й там американців уже не було. Вночі коли-не-коли виникали короткі перестрілки біля форпостів, а одного разу великий загін бунтівників прорвався навіть з гарматами, щоб обстріляти село кулями і картеччю, та гессенська артилерія швидко відкинула нападаючих назад.
Загін зараз же виступив у похід. Крім яблунь і груш, що рясніли плодами, вся місцевість здавалась руїною. Відступаючі американські патріоти, яких гессекці з ненавистю називали паліями, перетворили в попіл хліба на полях. На вулицях скрізь валялась дохла худоба. Серед руїн будинків безладно лежали комоди, стільці, люстра, картини в золотих рамах, битий посуд. Декому з солдатів, які проходили мимо цих знівечених скарбів, кортіло взяти з собою якусь річ. Але треба було продовжувати похід. Увечері прийшли вони нарешті до Флетбуша. Крім кількох будівель, тут усе згоріло.
Каспару стало відомо, що він мусить розлучитися з друзями. Його і Шмельцле відряджали до хірурга в польовий шпиталь, нашвидку влаштований в напівзгорілій шкільній будівлі, що стояла при вході в містечко.
Розлука з товаришами зараз була для Каспара важчою, ніж будь-коли.
— Бувайте здорові! — буркнув Шмельцле, що стояв у задніх рядах.
Анзельм, який ніс носилки в передовій лінії, і Дібольд обернулись до них і закивали головами. Обличчя Дібольда стало серйозним, майже суворим. Чи думав він про те, про що вони домовлялись? Як «хотіли косити сіно, коли сяє сонце», як збиралися перебігти в сум’ятті першого бою? Чи зможе він своєчасно сповістити їх, зв’язатися з ними?
Злидні і людські страждання у шпиталі прикро вразили Каспара, і він тимчасово забув про друзів. Хірург, товстий чоловік з одвислими важкими щоками, лежав у кріслі і хропів; біля його ніг стояла маленька діжечка з горілкою. Коли Шмельцле і Каспар відчинили двері, з тісного переповненого приміщення дихнуло на них гидким смородом. Серед солдатів авангарду, які до цього майже ночували без наметів, було багато хворих на дизентерію, вони мучились від кривавого проносу. Тут же лежало кілька чоловік, поранених під час незначних перестрілок і сутичок. Невистачало лікарів, санітарів, ліків і дієтних харчів, коротше кажучи, невистачало всього. Поранених не перев’язували по три-чотири дні, в їх смердючих, гнійних ранах позаводились черви, яких Шмельцле, що негайно взявся за лікування, виймав пригорщами. Каспар, сповнений жаху, спостерігав, як більшість із цих нещасних у неймовірних муках корчились на голій підлозі, інші зітхали вже востаннє. Серед живих лежали мертві, йому потемніло в очах.
Шмельцле з одного погляду розумів, як почуває себе Каспар.
— Розпалюй швидше вогонь, хлопче, — наказав він. — Перш за все нам потрібен окріп. Клади в нього зонди, пилки, ножі, голки і нитки; це все ти знайдеш у моєму саквояжі. Потім ми поховаємо мертвих; мертві підождуть. Ох, якби моє слово щось важило, то цей п’яниця хірург був би розстріляний.
Старечі очі Шмельцле співчутливо поглядали на змучені обличчя хворих.
«За одного померлого ландграфові відшкодовують стільки ж, скільки за трьох поранених, — спало йому на думку. — Чи не це є причиною того, що ці бідолахи змушені тут загибати? Чекайте-но, ясновельможні панове, батько Шмельцле насолить вам!»
Каспар втомився як собака. Він напружував усі сили, щоб не заплющити очей. Часто хлопець був близький до непритомності, коли бачив кров, що текла з ран хворих, які кричали від жаху та болю. Він щоразу відчував це, коли старий тремтячою рукою водив ножем по ранах. Наскільки краще було б Каспару лишитися в загоні і лежати під дощем куль в окопах, ніж переживати тут все це лихо!
Проте Шмельцле майстерно вмів тримати своїх пацієнтів і помічника в доброму настрої. Даючи ліки чи очищаючи рани, готуючи мазі чи складаючи перев’язочні пакети, він розповідав хворим про своє строкате життя, сповнене пригод, що він їх справді пережив або вигадав для їхньої розваги. Він розповідав про місто Семлін, яке називав раєм на землі тому, що там було три святкових дні на тиждень: християнський, єврейський і турецький; розповідав про чуму в Турції, від якої йому вдалося уникнути смерті, про свою подорож до містечка Банзова, де він мав одружитися з удовою, яка була йому до вподоби, ще й до того ж мала хорошу ділянку землі і власну аптеку. Зрештою, як це часто буває в житті, все спливло за водою.
Шмельцле підвів сухорляву голову. В приміщенні стало тихо. Тільки один солдат ще не спав, його опухле обличчя було зелене, як листя. Надірвані груди часто підіймались і опускались. Навколо рота пінились криваві бульбашки.
30
Поживемо — побачимо.