Сім стихій

Для нього, як і для мене, поезія — переддень майбутнього.

ОСТРІВ

«Гондвана» блукала поблизу Маріанської впадини, і кілька разів я бачив на обрії зелені острови й атолли. Вода навдивовижу прозора. Планктон зник. Ми пропливли далі на схід і побачили справжні океанські пустелі: течії тут давно втихомирились і не приносили поживних солей з глибин, десятки метрів під тілом «Гондвани» видавалися склом, яке не заважало спостерігати диск. (За його допомогою вимірювали прозорість. Вимірювали й дивувалися).

Десь у районі Центральних Полінезійських Спорад ми виявили відхилення у швидкості акустичних хвиль, що поширювались у різних напрямках. Дно океану влаштоване не так уже й погано з погляду фізика. Земна кора там у три-чотири рази тонша, ніж на суходолі, проте вона постійно передає потоки енергії із земних надр і сприймає розмірений рух глибинних вихорів.

Коли «Гондвана» йшла повним ходом, перед нами ніби в кольоровому калейдоскопі мелькали острови. У межах одного архіпелагу відстані між ними не такі вже й значні, і полінезійські, човни з відважними смаглявими веслярами на борту без зусиль долали їх. Коралові острови разюче відрізняються від вулканічних. Вони ледве проглядають з океанських хвиль. Я був здивований: рослинність на цих пласких, всього кілька метрів заввишки пам’ятниках життєлюбству дрібних морських створінь така одноманітна, що всі вони видавалися здалеку однаковими. І тут не росли ні хлібні дерева, ні банани, не вирощувалися батат і ямс, не шуміли ліси, не текли річки й ручаї.

Екзотичною красою, розкішними пейзажами, що вважаються класичними для цих місць, відзначаються тільки острови вулканічного походження. З цією обмовкою я міг би підписатися під словами одного з мандрівників минулого:

«Перед нами раптом постала долина. Я окинув її поглядом, затамував подих, прикрив очі, щоб сонце не засліплювало мене, і знову поглянув на неї.

Уздовж чорного берега, що був усіяний каменями, обточеними водою, на відстані приблизно одного кілометра, хвилі розбивались, утворюючи неспокійну піну, в якій мінились і сяяли зблиски сонячного світла. За камінням одразу ж починалася смуга зеленої, мовби смарагдової трави, попереду росли стрункі пальми, розгойдуючи на вітрі султанами листя, яке кожної миті змінювало свій колір від блідо-зеленого до темно-каштанового. Серед пальм виднілося кілька червоних дахів і широка дорога, оточена деревами, — квітучими тіарами і пуару. Дорога, одначе, невдовзі зникала, загубившись у пишній і густій рослинності, і рослинність, неначе зелена річка, заповнювала всю долину, щоб врешті впертися в скелясту круглу стіну у вигляді правильного півкола. Далебі, наче перебуваєш у театрі, і обрій — це намальовані декорації, таким гармонійним був пейзаж».

Якось ми підійшли до такого острова на «Дельфіні». Тільки не було червоних дахів і дороги — все тут мало правічний вигляд. Я знав: найменші острови перетворено на заповідники — місця поки що достатньо й на космічному кільці.

Валентина лишилася на «Дельфіні», а я зійшов на берег і попросив години за три забрати мене. Я йшов по теплому піску і радів: мрія моя збулася, острів був переді мною, і темні птахи кружляли вдалині, біля невисоких скель. Я скупався в лагуні й розлігся на пляжі. На сонці припікало, і довелося перебратися до скель — там були і зелень, і затінок.

Я задрімав. А коли розплющив очі, то побачив біля самого урізу моря Валентину. Однак повертатися мені було рано: навряд чи минула година відтоді, як я став робінзоном.

Валентина щось шукала: низько нахилялася, роздивлялася пісок і розгрібала його долонею. Я думав, вона згрібає черепашки або камінці: це дитяче заняття навдивовижу личило довгоногій дівчині в модному купальнику. Але я помилявся: у лівій руці вона тримала сумочку вишневого кольору з вузьким ремінцем і зсипала туди те, що знаходила на березі. Минуло півгодини. І зовсім було непомітно, щоб сумочка поважчала чи на скількись там наповнилася добутим. Я вирішив підкрастися ближче і задовольнити свою цікавість, тим більше що Валентина так захопилася, що навряд чи мене помітила б. І ось я побачив, що вона збирала піщинки; пильно вдивлялася, сортувала пісок на долоні, навіть дмухала на нього, вибирала якісь невидимі дрібочки й ховала їх.

Я усміхнувся. Валентина, здається, полювала за майже неможливим. Знайти співаючу піщинку непросто. Навіть мільярд кварцевих чи гранатових осколків не примусить заговорити звукоскоп, якщо тільки не пощастить. Це не синтетичні порошинки, які іноді спеціально розсипають у заповідних лісах, у різних глухих нетрищах, на звіриних стежках та на дні річок. Ледь видимий елемент пам’яті записує звуки. А коли їх багато, то, зібравши докупи, можна скласти повну картину, уявити і політ птахів, і хід риби (від риби теж ідуть звуки!), добре, звичайно, все це побачити, але й сто разів почути теж непогано.

Валентина сподівалася на диво. Знайти саме таку піщинку, яка була їй потрібна, дуже важко. Звук може зберегтися в кристалику з певним набором домішок, але найчастіше його не вдається підсилити навіть за допомогою найчутливішого приладу. Хіба що тільки мисливцеві зроду таланить. Та й що може залишитися на морському березі від минулого: шум прибою? плюскіт лінивої риби? перекоти грому та рокіт тропічної зливи? Вони повторюються знову й знову і швидше стирають сліди часу, затушковують його прикмети. Невже їй пощастить?

…Зовсім поряд піднімалася над синім плесом води зелена призахідна заграва. Берег, золотавий пляж пробуджували далекі спомини про якийсь зачаклований парк, де щезає час, перетворюючись на міріади піщинок, де пролітають з криками птиці, вимахуючи райдужними крилами, сідають на пісок, дзьобають піщинки й знову відлітають у далекі краї, забираючи з собою тягар часу. Немовби живе такий зачарований сад тільки сьогоднішнім: зайди — і забудеш про все на світі й думатимеш тільки про те, що побачиш там: про пальми, про пухнастих ласкавих звірів, про безкінечну пряжу променів, які посилає сонце для рум’яних казкових ткаль.

А вода — це продовження світу надводного. Здається, у хитливих летючих хвилях знайдеш і сонце, і птиць із чарівливими голосами, і ткаль, що заклинають невагому пряжу (вона зсипається до їхніх ніг пухнастими виблискуючими куделями, а білі руки їхні тягнуть нитку із золотого веретена). І слухняно обертається сонце, піддаючись ласкавій спонуці тонких пальців. І скочується з чаші небесної все нижче!

Зачаклована видіннями цього саду, Валентина зайшла у воду.

Ближчий до води її слід на піску швидко розмило водою. Вона здавалася мені білою свічкою із золотим вогнем волосся. Була вона гола й заходила в лагуну повільно, легенько похитуючи головою, підставляючи вітру копицю волосся, але вітер не давав прохолоди; все було тут зараз казковим, пісенним, ляльковим несправжнім. Вона побігла, здіймаючи колінами білі бризки, розсипаючи перламутрову піну, пірнула радісно й попливла, її голова рухалася над синявою назустріч червоній кулі, що розсипала останні промені в зеленому призахідному просторі.

Я вийшов з-за скелі і, коли голова Валентини зникла вдалині, наблизився до урізу води. Переодягнувся, перевірив променевий пістолет, згадавши про акул, про кальмарів, які вдень сплять у підводних печерах, у страшних норах, у мулі, а ввечері націлюють зір, виповнений мороком і люттю, на поверхню води, на згасаюче сонце й світильники зірок. Правда, зустрічався я з морськими страховиськами тільки на сторінках давніх романів.

Світло над морем почало тьмяніти, сонце тонуло, коли до берега почала наближатися цятка — голова Валентини. Я бачив, як вона виходила з води. Пісок ще був дуже теплий і грів, мабуть, їй ноги. Тому вона йшла повільно і на шляху згрібала пісок ногами й нагинала шию під вагою мокрого волосся.