Сім стихій

Вона зняла камінець зі своєї світлої сукенки, дістала якесь неймовірно широке полотнище, сліпучо біле, пухнасте, але розідране на клоччя, наче вітрило в бурю, — крізь дірки я бачив згасаючий захід. Витерла шию, доторкнулася до волосся великим гребінцем, підняла із землі кругле металеве люстерко, заколола волосся ліловою квіткою і лягла на теплий пісок. Повільно звела коліна і знову почала згрібати камінці й пісок. Потім повернулася на бік і, закривши голову руками, якось дивно затиснувши шию зап’ястями, уткнулася в пісок і знерухоміла. Мені здавалося, що вона міцно заплющила при цьому очі і вслухувалась у слабкі звуки моря, можливо, у шелест кущів за голою прибережною смугою. Дужий порив вітру вигнув свічадо лагуни, зібгав його. Вода одразу ж потемніла, стала свинцевою. Валентина швидко підхопилась і кинулася за сукенкою, що полетіла геть. Наздогнала і наступила ногою. Вернулася до того місця, де лежала на спині, де лишилися гребінець з черепашками і люстерко з кораловою ручкою. Розчесала волосся, знову заколола його квіткою, розставила ноги і з хвилину стояла під вітром, зволікаючи, поступаючись перед його натиском і знову випростовуючись, заплющивши очі. Швидко накинула сукню, побігла берегом по вологому піску біля самого краю води. Впустила туфлі, нахилилася, підняла, усміхнулася сама до себе.

Взула мокрі туфлі й пішла, лишаючи сліди від підборів, а ноги зігнуті в колінах, і губи сині від холоду, і на плечах вітрило розірваного білого полотнища — мабуть, останній крик пляжної моди.

Я вийшов з-за каменя. Гукнув її. Вона озирнулась. Але не усміхнулася і не мовила жодного слова. Очі сірі, серйозні, губи сині… Потім пішла вздовж берега. Я рушив за нею. Вона раптом злякалася, пришвидшила ходу, побігла. Попереду миготіла світла сукенка й довгі світло-бронзові ноги, що несли її від мене.

…Ми бігли мовчки, ніби склавши між собою таку угоду. Її ноги пружно вдавлювали пісок метрів за тридцять від мене. Їй важко стало бігти на підборах, вона роззулась. Поки це робила, я підбіг до неї майже впритул. Тепер я чув її дихання, вона стомилася. Повернула до води, де пісок був твердіший. Ми обоє задихалися. Я зрізав кут і доторкнувся до її сукенки, з грудей її вирвався ледь чутний грудний звук, мовби вона говорила собі: «Ну ж бо!» — і вона вислизнула. Коли б у неї не було таких очей, сірих, великих, зляканих, я не побіг би за нею. Ноги погано слухалися її, вона почала загрібати пісок. Я наздогнав її. Вона зойкнула. Я підняв її на руки. Вона здавалася неймовірно важкою.

Мереживний комірець її сукенки був зім’ятий, вона вимушено усміхнулася великими синіми губами, ніби тільки зараз упізнала мене… Здійнявся вітер. У вухах зазвучала якась протяжна нехитра мелодійка. Їй пощастило: вона знайшла піщинку, яка бринить. Я почав спотикатися, ноги запліталися від утоми. Вона знову всміхнулась і сказала:

— Відпустив би ти мене, га?..

її голос звучав неприродно, я не впізнавав його й далі брів пляжем, тримаючи її на руках. Тоді вона спробувала звільнитись і вислизнути. Я втримав її, але за мить спіткнувся об камінь. Я присів. Знову тепло дмухнув вітер, погнав темні хвилі й зашумів у вухах. Губи її ворухнулись, і я здогадався, що вона сказала:

— Я знайшла пісок, який співає… поки ти спав.

— Я знаю. Тільки я не спав, коли ти купалася. Тобі було страшно?

— Так… але я сказала собі: «Треба, хочу» — і попливла за лагуну.

— А потім?..

— Потім стало легко… і ти налякав мене. Ти був схожий на дикуна. І біг за мною. Я не вмію бігати, — щиросердо зізналася вона.

Вона говорила майже машинально, тихо й щиро, а я дивився на неї, і від ніяковості вона говорила далі. Я чув її голос, але не міг запам’ятати жодного слова…

СПІВАЮЧА ПІЩИНКА

Співаюча піщинка у долонях Валентини монотонним голосом полеко — оповідача з тихоокеанського острова — повідала легенду.

…У надвечір’я над морем, що райдужно вигравало, над бірюзовим^ хмарами зійшла голуба зірка. Проміння її впало на солом’яну покрівлю нової хижі: багато днів споруджували її смуглявошкірі юнаки села, а темноокі дівчата сплітали циновки — дарунок молодим. І зірка сховалася на якийсь час у призахідній хмарині, щоб подрімати востаннє і затим рушити нічним небом. У сні нова покрівля сяяла їй, наче золото, і звучали пісні, яких заспівають завтра на честь Капуа, дівчини з долини вулканів, котра прийде в цю хижу.

У Капуа був розкішний вінок, сплетений з живих квітів, на тонкій шиї дзвінке намисто, на грудях туга пов’язка, у неї моторні ноги й красиві руки, оповідала піщинка.

Увечері в долину спускається юнак, він усміхається до зірки-покровительки. Звуть його Меа. Капуа жде його біля вогню, вона простягає руки й бере подарунок — сіть, повну різноколірних риб. Йому кортить розповісти про Капуа вголос, заспівати про неї пісень, аби передати, яка вона таємниче чарівлива в цьому колі світла від нічного вогню, який стрункий її силует; його він побачив ще здалеку, з гребеня гори, з її дужої спини, що лежить на шляху до лагуни. Дивовижний образ виринає в його пам’ятті. Пелє! Богиня вулканів! Недосяжна, висока, вогненно-поривна, чиє волосся — багряне хмаровиння, а тіло — гори й потоки лави.

— Моє вітання тобі, Пелє! — вигукує Меа.

— Мовчи, — шепоче Капуа, — ти глузуєш над богами.

— Ні, я помилився, — відказує юнак, — ти затьмарила Пелє вродою! Пробач.

— Ні, не судилося нам щастя, — укотре знічено шепоче Капуа, — ти надто зухвалий. Пелє не подарує нам цього.

— Пелє спить, заспокойся.

Проте у череві кратера зірка-покровителька вже помітила іскру, що розгорялася. Пелє почула… З глибоких надр гори, наповненої багровим вогнем, шугнули ядучі клуби диму. Спина гори здригнулася ніби в пропасниці. Стогоном озвався ліс на її гребені. З глибокої рани землі вихлюпнула лава. Вона перетворювала дерева і зелень у чорні скелети, прохолодні схили — в розжарену піч, хмари — на закривавлене шмаття.

Меа і Капуа бігли що є сили, і під їхніми ногами диміла трава, а згори на їхні голови сипався гарячий попіл. Наосліп, навпомацки добігли вони до річки, й обпечені пальці доторкнулися до мокрого піску. Меа шукав пірогу і не знаходив її. Жар затоплював усе довкола, наче вода у повінь. Річка парувала, і Меа у розпачі задер голову, намагаючись знайти голубу зірку. Небо було чорне й димне. Але один-єдиний промінець усе ж пробився крізь хмари. Він посріблив обрій і висвітлив корму піроги, що розгойдувалася на хвилях. За мить до того, як рідкий вогонь підступив до самого берега, юнак і дівчина вскочили у човен і вдарили веслами. За ними лава вже перегородила річку, і крізь цю загату не просочилася жодна крапля води; але з водою, яка була в річці, вони дісталися до морського берега і повеслували до іншого острова шукати нову батьківщину.

Через день зірка з’явилася на оксамитному вечірньому небі, на своєму звичайному місці. Тільки блиску у неї поменшало, бо вона зламала свій найяскравіший промінь, пробиваючись крізь хмаровища попелу й диму. Розгнівана Пелє побачила зірку і скинула її з неба.

Зірка вдарилася об поверхню моря. Цівка білястого диму затріпотіла над водою і щезла. Перекидаючись, зірка котилась у синій воді й зупинилася лише тоді, коли зачепилася за край гострого рифу. Над нею розхитувалися коралові дерева з мереживним листям, а риби, виблискуючи тисячами барв, повільно плавали довкола, і в їхніх великих очах світилася допитливість. Хвилі заколисували зірку, що попала в немилість.

Одного дня піднявся велетенський вал, із тих, що, підкотивши до берега, виростають вище за пальму. Він виніс зірку на берег і засипав її піском.

Ніхто не знає, як довго пролежала вона так на березі. Нарешті на тому самому місці ясного сонячного дня під осяйним зором неба із землі проріс чарівний кущ з блискучим срібним листям. І на ньому раптом розпустилися тисячі білих пелюсток. Так народилася квітка Наупака. Але однієї пелюстки на ній усе ж таки бракує — тієї, яка колись була зоряним променем. Ось про що оповіла піщинка голосом полеко.