Сім стихій

Життя, неначе Афродіта, виникло з піни морської.

…У неї темпе хвилясте волосся, великі сині очі. (Схожа на Сооллі, як дві краплі води.) Вийшовши з безодні морської на денну просторінь, вона одразу ж надіває старомодні рогові окуляри, не переймаючись турботою про інші предмети туалету. Тут я увімкнув звук голосніше: «З днем народження, Сооллі!»

УРИВКИ З НЕОПУБЛІКОВАНИХ ІНТЕРВ’Ю

Костянтин Ольховський, керівник п’ятнадцятої експедиції на дослідницькому кораблі «Гондвана»:

Можна припустити, що гени квітів несуть подвійну інформацію. Тонку структуру велетенських молекул хромосом ще не розгадано. Сорок шість вузликів — це поетичний образ, що допомагає зрозуміти суть, не більше. Але навряд чи доцільно нехтувати фантастичним, на перший погляд, здогадом. Ми зобов’язані звернути увагу навіть на найнеймовірніший результат.

Енно Рюон, навігатор і механік «Гондвани»:

Вражає випадкове пророцтво древніх звіздарів, котрі дали ім’я Близнята саме тому сузір’ю, в якому перевершено всі рекорди близькості світил. Десять мільйонів кілометрів — це мало навіть за масштабами нашої сонячної системи. У бібліотеках інформаційних центрів я знайшов згадки та статті про цей експеримент минулого століття. Питання про цивілізацію найцікавіше. Вони намагалися збагнути себе і свою планету як частину світу. Так, вони перевершили нас. І нічого не втратили в процесі розвитку. Ще довго ми не знайдемо стільки міжзоряних кораблів, аби вирятувати їх з біди. Але чи захочуть вони цього? І чи немає у них іншого шляху в майбутнє?

Борис Янков, біолог фітотрона:

Чому я вирішив стати біологом?.. З дитинства люблю все живе. Бродив по лісах, по сопках, берегом моря. Читав, слухав розповіді. Одного разу побачив справжній фітотрон. Тримав на колінах горіх сейшельської пальми, обхопивши його руками. Навіть не вірилося, що з-під коричневої шкаралупи колись з’явиться живий паросток… А батько розповідав потім про тривалі пригоди сейшельських горіхів: як вони попадають у море й тонуть, а коли верхня оболонка спаде, вони стають легшими і спливають.

Вітер і течія носили їх білим світом, поки шхуна чи бригантина не приймала на борт тропічну дивовижу. Середньовічні мудреці ворожили, до якого царства їх віднести: тваринного, рослинного чи мінерального. Розповідали, що ростуть вони на деревах у підводних садах поблизу Яви, Нібито не раз пірнальники спокушалися видивом казкових морських кущів, але досить їм було підійти до них, як видіння щезало. Та минає час — і велетні-дерева підносять над водою свої крони. І тоді прилітає грифон охороняти їх від людей.

Метр по окружності! Семирічному хлопчакові не підняти такого горіха. Пронирливі мореплавці розповідали колись дива про їх цілющу силу. Один з Габсбургів обіцяв заплатити чотири тисячі золотих флорінів за одну таку знахідку. Невідомо, чи знайшовся капітан, готовий виконати наказ монарха. З фітотроном простіше.

Сергій Шишаков, історик і лінгвіст, фахівець із дешифрування пам’яток писемності:

Ви запитуєте, чому я подумки зафотографував текст, мовби вивчив його напам’ять? Чому боявся, що він щезне?.. У ті дні я пригадав випадок, який відзначено в документах сімнацятого століття. До одного із сподвижників Олівера Кромвеля прийшов незнайомець і заявив:

«Сер, вам надто багато дорогоцінного часу доводиться втрачати у чорному кабінеті, де відкривають листи й знімають копії. Тим часом менше ніж за хвилину я можу підготувати копію будь-якого листа, хоч яким би довгим він був».

Джон Турлоу, до якого звернувся незнайомець, був подивований з його обізнаності в роботі відділу поліції, що відав перлюстрацією. Насувалися вирішальні події, і непередбачена послуга могла стати дуже корисною. Незадовго до цього Турлоу з допомогою доктора Джона Уоллеса Оксфордського дешифрував секретний код емігрантів, що готувалися вбити Кромвеля. У сусідній Франції визрівали змови і плелися хитромудрі інтриги. І тому, довго не розмірковуючи, Турлоу пристав на пропозицію. Новий співробітник працював в окремому кабінеті. Він систематично передавав Турлоу копії найцікавіших листів. Саме він у якийсь незрозумілий спосіб примудрявся працювати навіть з отруєними посланнями, що були адресовані особисто Оліверу Кромвелю. Цікава подробиця: через десять-дванадцять годин літери на копії документа тьмяніли і невдовзі щезали зовсім, наче їх ніколи й не було. Лишався чистий аркуш паперу. Але за цей час Турлоу та його численні співробітники дізнавалися багато про що.

Так було покінчено із змовою сера Джона Пекінгтона, що ввозив до Англії боєприпаси під виглядом французьких вин і парфюмерії. А трохи пізніше — розгромлено таємне товариство роялістів «Тугий вузол».

Секрет швидкого одержання копій так і не було розгадано. Фотографія народилась через два століття після цих подій. Але перші фотокамери і не впоралися б із таким тонким і поспішливим ділом. Ця цікава історія з текстом, який щезає, не давала мені спокою.

Андрій Нікітін, науковий оглядач вісника «Океан», журналіст і поет:

Що я можу сказати?.. Вони бачили своє майбутнє, початок безконечного шляху в безвість. Вони добре знали початок шляху, але як він завершиться і чи завершиться коли-небудь — про це вони могли тільки здогадуватися. Очевидно, останні з них сиділи біля темних вікон, дивлячись у поцятковане зорями небо, й не могли заснути в чеканні палючого ранку, нових потоків вогню, що його вивергало світило.

Чи спроможні вони були хоча б подумки призвичаїтися до свого нового «я», до нової стихії, якій вони віддавали себе, своє майбутнє? Вони залишали бронзові статуї і храми, висячі мости й мармурові палаци. Попереду на них чекало щось триваліше, ніж найтриваліший сон.

Чи говорили вони одне одному прощальні слова? Чи бажали зустрічей? Чи було це справді схожим на сон — з потаємними видіннями, глибоко захованими думками, несподіваними прозріннями? Чи це було схоже на небуття? — чорну безкінечну порожняву? Кришталеве світло, що струменіло з гарячої зірки, квапило їх. Навряд чи в них лишався час на всілякі другорядні експерименти, хоча вони й знали, що потім будуть безсилі щось змь нити…

Велетенська планета дичавіла, немов зачаклована. Шалені вітри оголювали шари самородного металу, засипали русла пересохлих річок, руїни палаців.

До щоденника я записую іноді поезограми подій, але не для того, щоб з’ясувати потім щось важливе (воно пам’ятається і так не забувається). Хочеться іноді збагнути, простежити, з яких же цеглинок чи атомів складається життя, яке бентежило мене вчора чи десять років тому. Є там записи й про дива сторічної давнини. Досить перевести стрілку на його обкладинці, і я можу довідатися про дріжджеву клітину, з’єднану з червоним кров’яним тільцем, про перших роботів-регулювальників на вулицях міст, про ген, синтезований у лабораторії, про Нессі, древню рептилію завдовжки в двадцять метрів з ромбовидними плавниками, лускатою шкірою та крихітною голівкою (вид вимер внаслідок активного втручання в екологію з метою його виявлення і збереження). Є там записи й про дрібні дива, на які преса проливає світло з правильними інтервалами, схожими до періодів між епідеміями. Є й особисті спостереження, саме ті, які з часом можуть опинитися на межі забуття. Приваблюють своєю незвичайністю давні вірші, подобаються рими, що підкоряють думку.

Історія з Близнятами виповнена поезії, принаймні для мене. Адже руйнування в житті й поезії не що інше, як початок творення. Думаю, мав цілковиту слушність мій попередник, який сказав одного разу: