Викрадення в Тютюрлістані

Мозоль підніс карту до почервонілих очей. Злиплі від поту кудли звисали, мов стручки. Він аж носом водив по назначених стежинах і навіть не помітив, як придушив своїм носярою шляхетне сонечко.

Смертельно поранене, воно скотилося з карти і тільки видихнуло:

— Це за вас, друзі…

Падало м’яко з листка на листок у голубувату сутінь, що курилася над землею, аж поки якась милосердна галузка поклала його на мох. Воно лежало, безживне, зі схрещеними на грудях лапками, як заведено в комах.

З квітів, з дерев, з далекого неба почали спадати великі сльози близької ночі — ночі, прекраснішої за сон. Місяць ходив понад лісом і, вимазуючи ліхтарем, скликав сонми летючих зірок. Легкий вітрець ніс якісь незнані пахощі.

Циган протер очі раз і вдруге, але сивий туман усе густішав. Листя струшувало з себе росу. Щось невагоме пролетіло й черкнуло його крилом, м’якшим, ніж пух кульбаби.

— Гей, є там хто? — гарконув він.

Ніхто не обізвався. Навіть луна не хотіла повторювати слова цього нелюда. Мозоль побачив у траві пляму холодного світла, схожу на вкляклу постать. Дві стулені долоні, хисткі, мов полум’я, ховали щось маленьке й дорогоцінне, несучи його в зоряну вись.

Може, то один з ангелів спустився і, не сколихнувши срібним крилом безмірного простору, забирав на небо самовіддане Трицятко.

Нажаханий циган кинувся в гущавину. Дерева заступали йому шлях, двічі він тріснувся головою об стовбур, щокроку спотикався, бо ожина хапала його за ноги, а тернина безжально шпигала колючками.

І він нарешті спинився, наосліп гатячи кулаками й від люті шматуючи карту.

Якщо ви коли-небудь побачите тоненькі, прозорі листяні сіточки, то знайте, що це і є клаптики карти, яку подер Мозоль.

Циган побіг далі. Раптом він зачепився ногою за корінь дуба і, беркицнувши, по пояс провалився в багно. Десь удалині перегукувались мухомори, шукаючи втікачів. Мозоль був сам у болотах Мочарника.

Він ухопився за ожину, навислу над трясовиною, але колючі стебла були ненадійною опорою і не дуже помогли. Циган застогнав, відчуваючи, як драговина з цмоканням і плямканням затягає його все глибше. Десь збоку подавали голос сполохані дикі качки. Зовсім близько, булькнувши, блимнув мандрівний вогник, пробіг по вкритій ряскою воді, заграв червоним блиском у рубіновій цигановій сережці.

Саме в цей час четверо втікачів, скориставшись темрявою, добрели до узлісся.

Півень перший розсунув гілки. У високості кліпали зорі. Ніч була тиха й тепла, як подих дитини. Друзі перестрибнули через рів і тепер уже сміливіше побралися до села. Обабіч спали дерева.

Враз над ними почувся гучний шум крил і хихотіння.

— Не бійтеся, це сова, — шепнула Хитруся.

— А чому вона засміялась, як Дримба? — спитала Віолінка.

— Ти сонна, от і примарилося казна-що, — заспокоювали дівчинку супутники.

Але вона не помилилась, то справді була Дримба. Стривожена тим, що батька довго нема, вродлива циганка перекинулася совою, щоб обшукати темні хащі. Вона линула попід гіллям, і птахи нишкли у гніздах, побачивши, як її тінь сунеться по місячнім кружалі. Нарешті з туману понад болотом до неї донеслася лайка — там шамотався загрузлий у трясовині Мозоль.

— Зажди, тату, зараз я тебе визволю! — гукнула Дримба, сівши на нижню гілляку.

Тільки по намисті, яке блищало на гладенькому пір’ї, можна було пізнати, що це не звичайна сова. Вона кілька разів махнула крилом і пошептала закляття, що мало повернути їй людську подобу. Під другим крилом вона тримала жмут мотуззя, яким збиралася зв’язати втікачів, коли їх приженуть мухомори. Тепер кинула кінець батькові, що шалено борсався в лабетах драговини.

Тим часом наші друзі тікали, скільки було духу. Кожен крок віддаляв їх від небезпеки.

Дерева рідшали. Починались поля. Важке від роси колосся завмерло, схилившись додолу. Потім показалися низенькі хати. Ніде не світилось, бо у Скупицях скупилися геть на все, навіть воду з криниці черпали ощадливо, навіть рота розтуляли неохоче. Були й такі, що дивились тільки одним оком, щоб другого вистачило надовше.

Приятелі наші нагледіли за відхиленими ворітьми стіг сіна. Вигребли в ньому глибоку нору, втоптали затишне кубло і після всіх злигоднів міцно заснули. Не чули навіть, як сивим од туману світанком під’їхав цирковий фургон. Циганові коні скубли сіно якраз під їхнім лігвом. Потім зарипіли колеса, і Мозоль рушив у погоню, бо гадав, що втікачі вже далеко попереду.

Тільки закаляні тванню штани, що лопотіли проти вранішнього сонця на даху циганської буди, нагадували про нічну пригоду їхнього власника.

Скупиці

Коли пригріло сонце, у стіжку зашаруділо, і виліз капрал Пипоть. Обтрусив сіно з мундира, пригладив сивуватий гребінь і бадьорим кроком попрямував на майдан посеред села. Згодом туди мали прийти лисиця й Мишібрат.

Друзі домовились зустрітися на горбочку за селом, під рано пожовклою дикою грушею. Там поділять випрошені харчі й, розіславши серветку, посідають бенкетувати.

Та що далі заходив півень у тісні вулички, то сіріше ставало навкруг. Сонця все менше, а болото все глибше. В садках було порожньо. Вони дрімали за щербатими парканами, неначе сюди дочасно завітала осінь. Сонце старанно обминало ці місця, бо щохвилини з хат висипали ватаги хлопчаків і, стрибаючи на одній нозі, зривали цілі жмені променів, в’язали в пучки й кидали у мішки, заготовляючи паливо на зиму. А того не знали, дурненькі, що проміння замирає і морозного вечора вони витрусять з мішка тільки сплутані шворки, ремінчики та поворозки, якими було скручене світло. Змерзлі скупичани розсипали по столах пригорщі золота й срібла і грілися при їх облудному сяйві. А хто бідніший, той сплітав пальці й бив ними об коліна, підманюючи змерзлі вуха ляском, схожим на брязкіт повної калитки.

Дивом дивувався півень. Тут батько хвалить синка за те, що наламав штахет з чужого паркана, там бабуся вірьовкою стягує внучці груди, щоб не так глибоко дихала. Ядучий дим з коминів качається по благеньких дахах, обламані дерева світять кривавими ранами, видирають одні в одних гілки, пнуться до сірого неба.

Тополі стоять так, немов поспиналися навшпиньки, подерлися б либонь ще вище, та коріння не пускає.

Постояв капрал Пипоть на вибоїстому ринковому майдані біля іржавого колодязя, подивився тоскно на цих млявих людців та й подумав: «Я розбуджу їх, розворушу своєю сурмою». І заграв бадьорий марш.

Враз навкруги потемніло. Зібрався натовп, сірий, вже розбурканий, але понурий. Попереду стояв сам староста Скупендрій Центусик у полатаній свиті. Одежу, яка тут вважалася дуже ошатною, посоромилося б надіти навіть опудало на вгороді. Староста був страшенно худий, бо на роті в нього висів замок, щоб рідше піддаватися спокусі попоїсти. Ключ від замка тримав у себе найпрудкіший у селі хлопець. Коли порожній шлунок бунтувався, Центусик починав ганятися за хлопцем, але, так і не наздогнавши, сідав, захеканий, стомлений, — і голод минав. Зате він навчився пожирати очима. Умів вовчим позирком гризонути порося, яке брьохалося в калюжі, так, що воно, кувікаючи, кидалось навтіки.

Півень грав, з’юрмлені скупичани напирали на нього. Капрал уже не чув пісні, він бачив, як люди простягали руки, шматували мелодію, запихали собі у вуха і, заткнувши їх пальцями, йшли до своїх халуп. Навіть діти підстрибували вгору і зривали ноти, мовби вишні.

— Слухайте, люди добрі, так не можна, — мовив Пипоть, опускаючи сурму.

І раптом похолов: його вже скубли з усіх боків. Він виразно почував, як ласий погляд старости Центусика обмацує його жилаві литки. Тоді капрал зірвав з голови шапку і простяг до юрби скупичан.

— Згляньтеся, допоможіть учасникові війни з Блаблацією! Подайте, з ласки вашої, голодному інвалідові!

Якби на цих людей навели гармату, і то вони б так не злякалися. Сама думка про те, що хтось із них може добровільно віддати хоч одну з надбаних у поті чола монеток, бодай щербатий гріш, вжахнула їх! У Скупицях зроду-віку ніхто нікого не зарятовував. Усі враз відскочили від сурмача й розбіглися по хатах. Майдан спустів. Капрал чув, як скупичани заставляли шафами двері, як тягли скрині й засували всі засуви, щоб він, бува, не прийшов до них просити милостині.