Страница 15 из 31
Він пхнув мене ногою у крижі, і я покотився по снігу. Почекав, поки його гнів охолоне. По коморі блукало світло, звідти доносились несамовиті зойки. То Питель підраховував збитки.
Я не був певен, що ми з ним розпрощалися навіки, але й досі кульгаю і тому думаю, що він все-таки був незадоволений моєю службою.
Роботи я ніде не знайшов, але й не голодував, бо за мною йшла слава мишачого захисника. Хто-небудь із далеких родичів мого хрещеника завжди приносив бодай кілька обрізочків, героїчно видертих із наставлених пасток. «Це нашому улюбленому Мишібратові», — казали вони зі слізьми на очах, співчуваючи моїй недолі.
— Ти шляхетний котяра, — штурхнув його в бік капрал.
Нараз над головами в них, мов ягідка горобини, повисло Трицятко.
— Дивіться, наше сонечко вернулося!
— Тс-с-с… тихше…
— Пильним будь! Пильним будь! — кричали перепілки у прив’ялених спекою хлібах.
— Гляньте, якийсь віз їде! — гукнув Мишібрат.
Стояла така тиша, що було чути, як осипається пісок з коліс, як рипить упряж і хропуть шкапи.
Пилюга висіла над балагулою, вилася, мов драконячий хвіст.
— Тікаймо! — скрикнули друзі, — Це циган Мозоль!
Вони зірвалися з місця і, розхиляючи колосся, помчали межею до вже близьких Стогайських борів.
— Ось вони як на долоні! — почули радісний рев цигана.
— Нічого не бійтесь, я вам допомагатиму, — шепотіло Трицятко, в’ючись у лисиці над вухом.
Братство отруйників
Циган захряс у густих чагарях. Рвонувся щосили, тоді ще й ще і, нарешті, виплутав ноги з-поміж колючих пагонів ожини. Засунув ножа за пасок і, чухмарячи голову, вийшов на галявину.
— Гей, Дримбо!
Здаля озвались дочка й син. Вони верталися захекані, з порожніми руками.
— Ми не знайдемо їх у цих хащах, тату! — заволала циганка, вибираючи з кіс листя.
— Якби тут були мої блохи! — Мозоль потер долонею бороду, потім запустив у неї пальці й прошепотів:— Є одна думка! Ставайте хутчій на одну ногу!
— А навіщо?
— Ти не питай, а слухайся. Я знаю, що роблю!
Він підібгав одну ногу і, схилившись до трав та папороті, забурмотів закляття:
Скачу по росі
на одній нозі,
хусточку стелю черлену:
— Шить, отруйники, до мене!
А в діброві
хто зостався —
хробакові щоб дістався!
Згинь — о-о-о-о!
Затремтіли дерева, почувши це закляття, а плющ на старому дубі ще довго колихався, ніби од вітру.
Крізь листя блиснуло кругле око півня і виткнувся гострий ніс Хитрусі.
— Пропали ми, — прошепотів Мишібрат, відступаючи у глибоке дупло, де кулилась перелякана Віолінка.
На галявину зусібіч висипали мухомори і шикувались у стрункі шереги.
Мухомор — дивовижний гриб. Стоїть собі в червоній шапці, загнутій догори або насуненій на очі, у білій панчосі, такий чистенький і безневинний. Та навколо нього завше дивний спокій і мертва тиша. Не літають метелики, не дзижчать мушки. А він стоїть і варить у собі отруту. Ви помітили, що в молодих мухоморів шапочки суспіль червоні, а в старших — густо вкриті білими цятками. Але ви, мабуть, не знаєте, що то — відзнаки. За кожну погублену муху — одна цятка. Лизне мушка схожого на молоко соку й одразу отруїться, згине в муках. Мухомори найгірш ненавидять людей, бо піде хтось із них по гриби, знайде боровика — похвалить, обскребе землю з ніжки, покладе в кошик, а мухомора ціпком по голові, шапку йому зіб’є, потрощить, розтопче. Тому-то мухомори і збираються великими громадами, радяться, як краще готувати отруту. І радіють, коли старенький дідок або підсліпувата бабуся зірве гриб, укине в горщик, із’їсть і, отруївшись, тихенько засне навіки.
— Чого тобі від нас треба? — питали мухомори, нетерпляче тупцюючи на місці. — Навіщо нас скликаєш?
— Я хочу, щоб ви відшукали схованку лисиці, півня й кота. З ними є людське дитинча. Тих трьох можете отруїти, але дитини торкатись не смійте! Вона мені потрібна жива! А як не знайдете, оберну всіх вас на порхавки!
— Ох, не треба, володарю наш! З-під землі дістанемо, і ця трійця корчитиметься з роздутими животами. Коли поснуть, націдимо їм до рота отрути! А малу завтра приведемо до тебе!
— Добре, даю вам часу до світанку, але вирушайте зараз же і шукайте пильно, а то… — він вихопив з-за пояса бич і цьвохнув у них над головами.
Мухомори розбіглися, лиш миготіли в траві їхні червоні ковпачки.
Адже гриби можуть рухатись. Тільки коли їх торкнеться людський зір, вони застигають нерухомо. Але зсунуті шапки, спітнілі ніжки доводять, що ще хвилину тому грибки жваво пробиралися поміж заростями. Іноді натрапиш зненацька на цілі родини, що зійшлися з дітьми, зі щербатими дідами… І аж скрикнеш: «Скільки ж тут грибів висипало!» Звичайно так буває після теплих злив, бо в дощ гриби засиджуються в знайомих, у домочках під корінням, гомонять на м’якому моху, а потім завидна вертаються додому, певні, що нікого з людей не занесе під мокре від дощу, низько нависле гілля.
Найстарший мухомор вийняв з-під пахви карту і подав її циганові. То була лопушина, але вона так висохла й викришилась, що зосталася тільки тоненька сіточка з прожилок, котрі показували, як пролягають поплутані стежки у Стогайських лісах.
— Ми заженемо їх у болота Мочарника, там ти їх і схопиш. Я позначу це місце червоною шпилькою. — Мухомор витяг шпильку з білого жабо і встромив у карту. — От бачиш, дорога пряма, утрапиш!
Кивнув цигану головою, не скидаючи шапки, і статечно попрямував у кущі.
Звіддалік чути було тупіт і перегукування. Щільним червоним ланцюгом ішла через ліс мухоморяча облава.
Циган розтер затерплу ногу й замислився над картою. Дримба з Лупоном цікаво дивились на нього.
Півень нетерпляче ворухнувся в дуплі. Посипалось порохно, і йому залоскотало в носі. Капрал чхнув, аж загуло в порожньому стовбурі. Циган стривожено озирнувся.
— Мабуть, цей старий дубище потяг забагато соків, от і гикавка напала, — засміялась Дримба.
Друзі завмерли. Серця в них гучно стукотіли. Тільки Віолінка засичала:
— Шкода, що тобі не скрутили голови, когутяко!
Лише Хитруся, тремтячи, стежила за сонечком, а воно покружляло над циганом та й опустилося на карту. Притьмом витягло червону шпильку і само сіло на це місце.
— Чекайте біля фургона, — наказав Мозоль, — і приготуйте мотуззя. Дримбо, я подарую тобі лисичу шкурку!
Він ще раз глянув на карту, потім рушив найближчою стежкою до боліт, ідучи на голоси мухоморів, що нишпорили по чагарях.
Смерть Трицятка
Півень розпростав крила, а лисиця обтрусила з шубки порохно.
— Що ж будемо робити?
— Треба почекати до смерку, може, пощастить пробратися до шляху… Недалечко звідси є село Скупиці. Там нас переховають.
— Аби тільки хтось не виказав!
— Трицятко ж обіцяло нам допомогти!
— Е, що воно може, сонечко?
Знову з чагарів долинули голоси, зашелестіли віти, хтось наближався.
— Ховайтеся, залазьте в діру, — підштовхнув друзів півень.
Вони причаїлись під заслоною плюща, а галявину, посвистуючи, перебіг циганів синок. Лупон.
— Чого цей голодранець тут крутиться? — зітхнула Хитруся.
— Тихше, не ворушіться. Треба терпляче ждати!
Скорчившись у своїй схованці, вони дивились, як багряні сонячні промені, пробиваючись між деревами, стають чимдалі косішими. Всередині дупло було забризкане безліччю золотих цяток.
А циган крався поплутаними стежками. Час від часу розгортав карту й дивився, де ота червона позначка. Незабаром побачив, що треба звернути праворуч. Коли глянув через кілька хвилин, виявилося, що збився з дороги. Він зійшов на бічну стежку й побіг підтюпцем, гупаючи підкованими чобітьми по прілому листі та глиці.
То сонечко пересувалося по карті, змушуючи його кружляти на одному місці. Вже сутеніло, коли засапаний циган востаннє розіклав план. Крізь плетиво тоненьких жилок просвічувала його брудна лапа.
— Та що ж це таке, стонадцять вітрів! — вилаявся він. — Чорти мене морочать, чи що?!