Страница 58 из 64
— Пробачте, ситуація серйозно змінилася.
— Але ж я т-т-тільки-но була там, — язик не слухався її.
— У нього стався інфаркт. Ішемія правого шлуночка, — пояснив він, хитаючи головою.
Аманда насупилася й агресивно відповіла:
— Я не розумію, що ви кажете! Кажіть так, аби я розуміла, що відбувається!
М’яко, зі співчуттям у голосі, він пояснив:
— У вашого сина… у Джареда був тяжкий серцевий напад.
Аманда кліпнула очима, намагаючись прогнати відчуття, що стіни коридору насуваються на неї.
— Ні, — прошепотіла вона. — Це неможливо. Він же спав… Він одужував, коли я виходила.
Доктор Міллз нічого не відповів, і Аманда відчула запаморочення — наче її тіло вже не належало їй, наче воно було чиїмсь чужим — і залепетала:
— Але ж ви казали, що з ним усе буде добре… Що операція була вдалою… Що він скоро прокинеться…
— Мені шкода…
— Як так вийшло, що в нього був інфаркт?! Йому лише дев’ятнадцять!
— Я не можу стверджувати напевне. Можливо, це був тромб. Можливо, це має стосунок до травми під час аварії, чи від травми, завданої оперативним втручанням, але сказати точно неможливо, — пояснив лікар. — Так, це незвичайний випадок, але коли серце піддається такому ударові, все може статися, — він торкнувся її руки. — Єдине, що можу сказати напевне, це що йому пощастило опинитися в інтенсивній терапії, бо інакше він міг би не вижити.
Амандин голос тремтів:
— Але ж він вижив, так? З ним тепер все буде добре, правда ж?
— Не знаю, — лікар похнюпився.
— Як це ви не знаєте?
— Нам важко підтримувати синусовий ритм.
— Припиніть говорити, як лікар! — заплакала вона. — Просто скажіть те, що я маю знати! Мій син видужає?
І тут доктор Міллз вперше відвів очі.
— У нього відмовляє серце. Без…
Аманда заточилася, наче слова лікаря ударами врізалися їй під дих. Вона оперлася на стіну, аби не впасти, і щосили намагалася осмислити почуте.
— Ви ж не хочете казати, що він помре? — прошепотіла вона. — Він не може померти. Він молодий, здоровий, сильний. Ви маєте якось допомогти.
— Ми робимо все, що можемо, — втомлено відповів доктор Міллз.
Тільки не ще раз. Тільки не як Беа. Тільки не Джаред.
— Тоді робіть більше! — напівкричала, напівблагала вона. — Прооперуйте його, зробіть те, що маєте зробити!
— Операція зараз не розглядається.
— Просто зробіть щось, аби врятувати його! — вона ледве не зривала голос.
— Все не так просто…
— Чому? — вона справді не розуміла, і це було видно.
— Мені треба скликати термінове засідання комітету з питань трансплантації.
На цих словах вона відчула, як остаточно втрачає самоконтроль.
— Трансплантації?!
— Так, — він глянув на двері палати, а тоді на неї й зітхнув: — Вашому синові потрібне нове серце.
***
Після цієї розмови Аманду відвели до тієї самої приймальні, де вона чекала завершення першої Джаредової операції.
Цього разу вона була не сама: крім неї там було ще троє інших відвідувачів, котрі очікували на новини з таким самим, як в Аманди, виразом безпорадності на обличчях. Вона впала у крісло й даремно спробувала придушити відчуття страшного дежавю, яке піднімало голову десь глибоко в середині неї.
Не можу сказати, як довго він протримається.
Господи…
Враз вона зрозуміла, що більше не може сидіти тут. Запах антисептиків, зловісне флуоресцентне світло, знесилені, тривожні обличчя… повторення тих тижнів і місяців, котрі вони провели у кімнатах, ідентичних цій, під час хвороби Беа. Зневіра, тривога… Треба тікати.
Вона підвелася, закинула сумку на плече й побігла одноманітними кахляними коридорами до виходу. Вийшовши на невелику терасу, вона присіла на кам’яну лавку й глибоко вдихнула. Ранок був прохолодним, повітря — прозорим і свіжим. Вона витягла з сумки телефон і подзвонила додому. Лін була ще там — вони з Френком саме збиралися їхати для лікарні. Аманда переповіла, що сталося за ніч, коли Френк підключився до розмови, взявши іншу слухавку. Лін знов завалила її питаннями, на які ніхто не мав відповіді, та Аманда перебила її й попросила зателефонувати до табору, де відпочивала Анет, і домовитися про те, щоби терміново забрати її звідти. Це означало чотири години в авто, і Лін запротестувала, бо хотіла побачитися з братом, але Аманда жорстко наполягла на тому, що Лін має зробити, як їй кажуть. Френк не промовив ані слова.
Поклавши слухавку, Аманда зателефонувала матері, стала розповідати, що сталося за останню добу, однак від цього кошмар, в якому вона перебувала, видався ще страшнішим, і вона зірвалася на ридання, не закінчивши розповіді.
— Я виїжджаю, — спокійно сказала на це мати. — Буду якнайскоріше.
***
Коли приїхав Френк, вони зустрілися в кабінеті доктора Міллза на третьому поверсі лікарні, щоби обговорити можливості пошуку серця для Джареда.
Аманда чула і розуміла все, що казав доктор Міллз, але після розмови мало що пам’ятала.
По-перше, кандидатуру Джареда для отримання донорського органа можуть одразу ж відкинути: незважаючи на критичний стан, комітет ще жодного разу не включав до черги жертв автомобільних аварій, бо не було жодних гарантій того, що такі пацієнти виживуть.
По-друге, навіть якщо Джареда включать до черги, йому має дуже пощастити, аби знайшовся підходящий донор — ймовірність цього була дуже мала.
Іншими словами, шансів у нього було замало.
Не можу сказати, як довго він протримається.
Дорогою до приймальні Френк мовчав. Виглядав він так само враженим, як і Аманда. Його провина і її гнів вибудували між ними непроникну стіну. За годину до них з новинами підійшла медсестра й повідомила, що Джареда стабілізували на деякий час і що вони обоє можуть зайти до нього, якщо мають таке бажання.
Стабілізували. На деякий час.
Аманда з Френком стояли коло Джаредового ліжка. Аманда пам’ятала хлопчика, яким він колись був, і пам’ятала чоловіка, яким він майже встиг стати, але ніяк не могла пов’язати ті образи з кимось — непритомним, змарнілим — кого вона тепер бачила перед собою на лікарняному ліжку. Френк шепотів вибачення, просив Джареда «лишатися з ними», і кожне його слово ставало камінчиком, який провокував у ній цілий обвал люті, гніву й зневіри, які вона так намагалася контролювати.
Здавалося, Френк постарішав за цю добу років на десять — неохайний, похнюплений, він був живою ілюстрацією убозтва — та вона не знаходила в собі більше сил на співчуття його провині — яку він, очевидно, відчував.
Вона погладила Джареда по голові, міряючи час пищанням кардіомонітора. Над іншими пацієнтами інтенсивної терапії кружляли медсестри — перевіряли крапельниці, налаштовували апаратуру — наче це був звичайний, нічим не особливий день. Звичайний день у перевантаженій лікарні, але для них у цьому всьому не було нічого звичайного. Для неї й для її сім’ї це була смерть, і вона про це знала.
Засідання комітету з трансплантацій от-от мало розпочатися. Ще жодного разу таким пацієнтам, як Джаред, не надавали місця в черзі. Якщо вони відмовлять, її син помре.
***
Лін приїхала до лікарні з Анет. Мала міцно стискала в обіймах улюблену м’яку іграшку — мавпочку. Братів і сестер зазвичай не пускали до пацієнтів інтенсивної терапії, але для Джаредових сестер зробили виняток. Лін зблідла, побачивши, в якому він стані, й поцілувала його в щоку. Анет прилаштувала іграшку на ліжку поряд з братом.
***
У залі засідань кількома поверхами вище зібрався комітет з трансплантації. Доктор Міллз розповів про Джареда, переповів анамнез і наголосив на терміновості рішення.
— Тут сказано, — зауважив один із членів комітету, — що в нього гостра серцева недостатність, — і знизав плечима, киваючи на медичну картку Джареда.