Найкраще в мені

І без жодної на те причини він несподівано для себе відрекомендувався, вихаркуючи кожне слово:

— Мене звати Алан. Алан Боннер.

— Я знаю, — відповів незнайомець. — Я тут, щоби витягти тебе.

***

Я тут, щоб витягти тебе.

Напівпритомний, Тед вже не мислив словами, але інстинктивно зметикував, що відбувається. Довсон знову вислизає з його рук.

Лють, сильніша за саму смерть, зіпнулася в ньому вулканічною лавою.

Він спромігся розплющити залите кров’ю око й побачив, як Довсон кульгає до виходу з приятелем Кенді на руках. Доки Довсон не бачить, треба знайти пістолет. Осьо. Просто в парі футів від нього, під розламаним столом.

Сирени були зовсім близько.

Зібравши докупи останні сили, Тед простягнув руку до пістолета й відчув розраду від металевої ваги у руці. Взявшись зручніше, він навів пістолет на Довсона, який саме був на порозі. Він не знав, чи лишилися в магазині набої, але розумів, що це остання можливість дістати його.

Він примружився, прицілився. І натис на гачок.

21

Опівночі Амандин мозок уже відмовлявся працювати. Багатогодинне чекання у приймальні виснажило її — і емоційно, і фізично, і розумово. Вона бездумно гортала сторінки журналів і газет, що були розкладені на столиках між крісел, але не бачила за літерами жодного змісту; вона метушилася, ходила туди й назад, намагаючись приборкати страх, який охоплював її щоразу, коли вона думала про сина. Та години минали, і коли було вже поночі, вона помітила, що її тривога минається, виївши з неї все, наче вона не людина більше, а порожня шкаралупка.

За годину до того примчала Лін — вона явно була в паніці, бо липла до матері з сотнями питань, на які та не могла дати жодної відповіді. Тоді вона перемкнулася на Френка й стала допитуватися про подробиці аварії. Хтось хотів проскочити перехрестя — це було все, що він міг пояснити. Тепер він був уже тверезий, і хоч було видно, що він дуже переймається через Джареда, проте не міг пояснити, як так вийшло, що Джаред взагалі опинився на тому перехресті, чи як так вийшло, що син мав їхати забирати батька.

За ті години, що вони разом просиділи у приймальні, вона не сказала Френкові жодного слова. Вона розуміла, що Лін не могла не помітити мовчазного напруження між ними, але донька теж мовчала, загублена у власних переживаннях за брата. Вона стала запитувати, чи не варто їй забрати Анет з табору. Аманда відповіла їй, що ліпше дочекатися, коли все буде зрозуміліше, ніж є зараз. Анет була замала для того, щоби брати в цьому участь, і, якщо вже зовсім чесно, то Аманді ще тільки Анет не вистачало. Усі сили її витрачалися на те, щоб тримати себе в руках.

Це був найдовший день в її житті, і о двадцятій на першу до них нарешті вийшов доктор Міллз. Виглядав він втомленим, але дав собі клопіт перевдягтися у чистий халат перед тим, як вийти до них. Аманда підвелася з сидіння, і те саме зробили Лін з Френком.

— Операція була вдалою, — одразу перейшовши до справи, повідомив хірург. — Ми впевнені, що тепер з Джаредом усе буде добре.

***

Джаред уже кілька годин був в палаті післяопераційного догляду, але Аманді не дозволили побачитися з ним, доки його остаточно не перевели до відділення інтенсивної терапії. Зазвичай відвідувачів туди ночами не пускали, але для неї доктор Міллз зробив виняток.

Лін і Френк вже поїхали додому. Френк жалівся на сильний головний біль від удару в обличчя, але обіцяв повернутися вранці. Лін зголосилася відвезти батька й повернутися до лікарні, але Аманда була категорично проти. Вона збиралася пробути з Джаредом всю ніч.

Наступні декілька годин Аманда сиділа коло синового ліжка, дослухаючись до пищання кардіомонітора й неприродного шипіння апарату штучного дихання, який поволі наповнював легені Джареда киснем. Шкіра його була блідою, наче вицвіла пластмаса, щоки запали. Він був зовсім не схожий на хлопчика, яким вона його пам’ятала, на сина, якого вона виростила. У цьому незвичному оточенні він видавався їй кимось чужим, вирваним з їхнього повсякденного життя.

Здавалося, не постраждали тільки його руки, і вона тримала одну з них у своїх долонях, і те, якими теплими й живими вони були, наснажувало її. Коли медсестра прийшла міняти пов’язки, вона на мить побачила величезний розріз уздовж його грудини і перелякано відвернулася.

Лікар казав, що Джаред має скоро прокинутися, і вона, кружляючи навколо його ліжка, намагалася уявити, що саме він пам’ятатиме про аварію, чи пам’ятатиме про все це взагалі. Чи було йому страшно, коли його стан погіршився? Чи хотілося йому, щоби вона була тут, з ним? Ця думка була для Аманди страшенно болючою, і вона пообіцяла собі, що лишатиметься коло сина стільки, скільки зможе.

Після приїзду до лікарні вона зовсім не спала. Минали години, Джаред не прокидався, і вона, заколисана ритмічним пищанням кардіомонітора, почала провалюватися у сон. Нахилилася вперед, вклала голову на перило ліжка. Через двадцять хвилин її розбудила медсестра й порадила ненадовго поїхати додому відпочити.

Аманда похитала головою і лишилася сидіти в палаті. Вона уважно дивилися на сина, подумки спрямовуючи на нього свої сили, аби наснажити його. Щоб заспокоїти себе, згадала про те, як доктор Міллз запевняв її, що Джаред тепер видужуватиме й скоро зможе жити нормальним життям. Могло бути й гірше, — казав доктор Міллз, і вона повторювала собі ці слова, наче закляття, яке мало захистити їх від більшого лиха.

Надходив день, сонячні промені пробивалися крізь жалюзі палати інтенсивної терапії, і лікарня знову наповнилася шумами й ожила. Медсестри заступали на зміну, розвозили пацієнтам сніданки, лікарі розпочинали вранішній обхід. Поодинокі звуки переросли у безперервний гомін. Медсестра поставила Аманду перед фактом, що Джаредові треба замінити катетер, і Аманда вийшла з палати в напрямку кафетерію. Може, кофеїн надасть їй сил, які зараз так їй потрібні: вона має бути поряд, коли Джаред прокинеться.

Незважаючи на ранню годину, в кафетерії була довжелезна черга людей, котрі, як і вона, провели тут всю ніч. Одразу за нею в чергу став молодик років під тридцять.

— Дружина мене вб’є, — зізнався він, посуваючи свою тацю за її тацею.

— Чому ж це? — звела брови Аманда.

— Вона вчора увечері народила, а тепер послала мене за кавою. Просила поквапитися, бо в неї без кофеїну голова розколюється, але я все одно забіг до ясел, хотів глянути.

Незважаючи на душевний біль, Аманда посміхнулася:

— Дівчинка чи хлопчик?

— Хлопчик. Ґебріел. Ґейб. Наш перший.

Аманда подумала про Джареда. А тоді про Лін і Анет. І про Беа. У цій лікарні вона пережила і найщасливіші, і найскорботніші дні свого життя.

— Вітаю, — промовила вона.

Черга рухалася повільно, відвідувачі подовгу обирали страви й напої, замовляли складні сніданки. Нарешті розрахувавшись за каву, Аманда глянула на годинника. Її не було п’ятнадцять хвилин. Напевне, їй не дозволять зайти до інтенсивної терапії з напоєм, тож вона присіла до столика коло вікна і стала спостерігати, як поволі заповнюється машинами стоянка.

Допивши каву, вона сходила до вбиральні. Ледве упізнала себе в дзеркалі — недоспана ніч, втома і нерви далися взнаки. Аманда побризкала щоки й шию холодною водою, і наступні кілька хвилин витратила на те, щоби привести свій зовнішній вигляд до ладу, наскільки можливо. Потім доїхала ліфтом до потрібного поверху й повернулася до інтенсивної терапії. Коли вона дійшла до Джаредової палати, її зупинила медсестра.

— Вибачте, туди зараз не можна.

— Але чому? — від слів медсестри Аманда остовпіла. Медсестра залишила її запитання без відповіді, обличчя виражало твердість і непохитність. І Аманда знов відчула, як у ній сотається клубок паніки.

Вона прочекала коло дверей відділення майже годину, доки доктор Міллз нарешті до неї не вийшов.