Найкраще в мені

Господи…

Алан скоромовкою вигукнув:

— Я не розумію, про що взагалі мова?

— Вона машину в тебе вдома лишила? — запитався Ейбі. — Там її авто?

— Що?.. Я…

Ейбі зробив крок до нього й завдав удару, не давши Аланові договорити. Кий врізався в його череп. Навколишній світ вибухнув святковим салютом, і в очах знов почорніло.

Алан упав на підлогу, і Ейбі продовжував бити його — удар, іще удар. Алан намагався прикритися, якось захиститися руками, доки не почув, як ламаються його власні кістки. Коли кий тріснув навпіл, Ейбі замахнувся ногою в кованому черевику просто йому в обличчя, а Тед заходився копати його по нирках, і з кожним ударом тіло прошивало сліпучим, нестерпним болем.

Та коли Алан нарешті закричав, за нього взялися по-справжньому.

***

Вони бігли по траві, наближаючись до невисокої потворної будівлі. Довсон бачив кілька авто на стоянці перед нею і вперше помітив бліде червоняве мерехтіння над входом. Поволі, вони завертали до входу.

На ходу спостерігаючи за тим, як легко й плавко біжить перед ним незнайомець, Довсон відчув перший лоскіт впізнавання. Розслаблені, розправлені плечі, ритмічний рух ліктів, високий, легкий крок… Довсон уже бачив такий біг колись — не тільки у лісі за Таковим будинком. Він не міг визначитися, коли саме, та певність вже ворушилася в його свідомості, вже виходила на поверхню, наче бульки повітря. Чоловік оглянувся на нього через плече, наче дослухаючись до кожної Довсонової думки, і той уперше чітко розгледів риси обличчя, обрамленого пасмами темного волосся, і зрозумів, що вже бачив його колись.

До вибуху.

Довсон заточився, та коли поновив біг, то відчув, як руками й ногами пробігає дрож.

Цього не може бути.

Минуло двадцять чотири роки. За цей час він відбув ув’язнення, його випустили, він працював на нафтодобувних платформах в Мексиканській затоці. Він кохав і втратив кохану, тоді знов покохав і знов втратив її, і чоловік, який колись пустив його до себе, помер від старості. Але незнайомець — бо він завжди був незнайомцем — не постарішав анітрохи. Він виглядав так само, як того вечора, коли вийшов на пробіжку після роботи в лікарняному кабінеті — у день, коли дощило. Це був він, і тепер Довсон це бачив: здивоване обличчя, яке запам’яталося йому на все життя — останнє, що він бачив перед тим, як з’їхати з дороги. Він віз шини для Така і саме повертався до Орієнтала…

Це було тут — знов пригадалося Довсонові. Тут загинув доктор Девід Боннер, чоловік і батько.

Довсон глибоко вдихнув і знов захитався, та чоловік, здавалося, справді читав його думки. Добігши до засипаної гравієм стоянки, він зупинився й раз кивнув Довсонові, але не посміхнувся. Тоді він знов повернувся спиною й побіг — тепер швидше — уздовж фасаду будівлі. Довсон відчував запах власного поту, забігаючи на стоянку. Незнайомець — доктор Боннер — зупинився коло входу до будівлі, освітлений моторошним червонявим сяйвом вивіски.

Довсон підбіг ближче, сфокусувавши зір на Боннері, коли той забіг крізь двері всередину.

Довсон прискорився, прорвався крізь зірвані із завіс двері у напівосвітлений бар, але доктора Боннера там не було.

Йому знадобилася пара секунд, аби оцінити побачене: перекинуті столи, розкидані стільці, глухі жіночі крики десь у глибині будівлі, бурмотіння телевізора. Його кузени Тед і Ейбі схилилися над кимось, хто лежав на підлозі, били його ногами — методично, майже ритуально — а тоді зрештою перервалися й помітили його. Довсон глянув на зіщулене скривавлене тіло на підлозі й одразу ж упізнав жертву.

Алан…

Довсон бачив хлопця безліч разів — на фото, які йому надсилали детективи, але тепер він помітив ще й разючу подібність між ним і його батьком — чоловіком, який переслідував Довсона усі ці місяці, чоловіком, який привів його сюди за собою.

Доки він роздивлявся довкола, всі завмерли. Тед і Ейбі не ворушилися — певно, повірити не могли, що хтось нарешті посмів зайти всередину. Вони важко дихали, дивлячись на нього — наче вовки, яких відірвали від пожирання здобичі.

Доктор Боннер врятував його не просто так.

Ця думка прошила його свідомість у ту саму мить, коли Теда осяяло, хто перед ним. Тед підніс руку, в якій тримав пістолет, але коли він натис на гачок, Довсон устиг відскочити убік й заховатися за перекинутим столом. Він раптом зрозумів, навіщо його сюди привели — і, можливо, заради чого він прожив своє життя.

***

З кожним вдихом і видихом у горлі й легенях Алана клекотіла кров — наче його ножем під ребра вдарили. Він не міг підвестися з підлоги, але крізь завісу крові й сліз, що стояли в очах, він побачив, що відбувається.

З того самого моменту, коли незнайомець увірвався до бару, дико озираючись на всі боки, наче він за кимось гнався, Ейбі з Тедом припинили його бити й з якоїсь причини перевели всю увагу на новоприбулого. Коли почалася стрілянина, Алан, сам того не усвідомлюючи, згорнувся клубком на підлозі й став молитися. Незнайомець кинувся до перекинутих столів, і Алан більше не міг його бачити, але чув, як в Ейбі й Теда просто над його головою полетіли пляшки, і постріли зарикошетили від стін бару. Він чув, як Ейбі завив від болю, й побачив уламки стільця, що розбився об нього на друзки. Тед зник з поля зору, та Алан досі чув постріли.

Що ж до самого Алана, то йому здавалося, що він от-от помре. Два його зуби лежали перед ним на підлозі, рот був повний крові. Коли Ейбі копав його у боки й груди, він відчував, як одне за одним тріскають його ребра. Перед його джинсів був мокрий — або він обмочився, або через удари по нирках у нього сталася кровотеча.

Він чув, як вдалині виють поліцейські сирени, але, не вірячи у порятунок, не звертав на них уваги. Він чув, як ламаються стільці й б’ються пляшки. Наче десь здалеку, чув, як Ейбі крекнув, коли повна пляшка розбилася об щось тверде.

Ноги незнайомця промайнули перед його очима в напрямку шинквасу. Одразу потому хтось закричав, пролунав постріл, і тріснуло дзеркало за шинквасом. Алан почув, як на нього зливою осипається скло, й зіщулився від того, як дрібні уламки лоскотали й кололи його, стикаючись зі шкірою. Ще крики, квапливі кроки. Ейбі заверещав, але його вереск різко обірвав звук удару чогось важкого об підлогу.

Чиєїсь голови?

Ще перебіжка. Зі свого місця Алан бачив, як Тед заточився й повалився назад, ледве не перечепившись через Аланову ногу. Відновлюючи рівновагу, Тед щось кричав, і Аланові здалося, що в його крику він почув схвильованість. У барі пролунав ще один постріл.

Алан щосили заплющив очі, а коли розплющив, над ним знов, обертаючись у повітрі, просвистів стілець. Тед вистрелив у стелю, і незнайомець звалив його з ніг, приперши до стіни. Пістолет випав з Тедової руки й прогримів долі, коли незнайомець вдарив Теда об стіну.

Тепер незнайомець гнався за Тедом, а той, у свою чергу, намагався сховатися від нього. Алан не міг поворухнутися. За його спиною почулися удари кулаком по обличчю, один за одним, один за одним… Тед щось кричав, і щоразу, коли кулак прилітав йому в обличчя, його тембр то вищав, то нижчав. І потім Алан вже чув самі тільки удари, а Тед більше не кричав. Удар. Удар. Удар. Повільніше й повільніше.

І потім не лишилося жодних звуків, окрім важкого дихання незнайомця. Сирени вже чулися зблизька, але Аланові здавалося, що допомога приїде до нього запізно.

Вони убили мене, — чув він голос у власній голові, і в очах йому потемніло. Зненацька він відчув, як хтось схопив його за пояс і силкувався підвести його на ноги.

Біль був нестерпний. Він закричав, коли відчув, як вага переноситься на ноги, і рука незнайомця боляче тисла під ребра. Дивовижно, але його ноги рухалися, слухалися його, коли незнайомець чи то тягнув, чи то вів його до виходу. Він бачив перед собою чорну ополонку неба, він був вже так близько до зірваних дверей, і вони рухалися туди разом.