Найкраще в мені

— Як я окремо зазначив у звіті, внаслідок інфаркту був серйозно ушкоджений правий шлуночок, — відповів доктор Міллз.

— Інфаркт, який з високою ймовірністю був спровокований травмою, отриманою під час дорожньо-транспортної пригоди, — заперечив один з присутніх. — Наша політика така, що ми не надаємо трансплантів жертвам автомобільних аварій.

— Тільки через те, що вони можуть не вижити через інші травми, — уточнив доктор Міллз. — Але цей пацієнт виживе. Він молодий, здоровий і, судячи з усього, має високі шанси одужати. Справжня причина інфаркту досі невідома, і, як усім нам відомо, гостра серцева недостатність є достатньою причиною для отримання транспланта, — на цих словах він відклав теку з Джаредовим анамнезом й уважно оглянув присутніх. — Без транспланта цей пацієнт не протримається й доби. Ми просто зобов’язані дати йому місце у черзі, — у його голосі чулося благання: — Він молодий. Ми повинні дати йому шанс вижити.

Кілька присутніх обмінялися скептичними поглядами. Він знав, про що вони думають: цей випадок не має прецедентів, часу дуже мало. Ймовірність того, що донор з’явиться вчасно, настільки мала, що пацієнт, скоріше за все, помре, не дочекавшись пересадки, незалежно від їхнього рішення. Але ще дечого вони не казали прямо, й це щось мало стосунок до грошей: якщо вони дають Джаредові місце у черзі, то успіх операції й видужання впливатимуть на статистику трансплантаційної програми загалом — що більше успішних операцій, то ліпшою буде репутація лікарні. Це означатиме виділення додаткових коштів на такі операції. Це означатиме більше коштів на транспланти. І це, у свою чергу, означатиме, що можна буде врятувати більше життів у майбутньому — навіть якщо цим життям доведеться пожертвувати.

Але доктор Міллз добре знав своїх колег, і глибоко в серці вірив, що вони також розуміють, що кожний пацієнт і його обставини є унікальними. Вони розуміють, цифри — це далеко не головне. І вони є професіоналами, які готові піти на ризик, аби врятувати чиєсь життя тут і зараз. Бо саме з цієї причини — і він чимдуж вірив у це — вони прийшли до медицини. Так само, як і він. Вони хотіли рятувати людей, і сьогодні вони спробують зробити це ще раз.

Зрештою згода комітету була одностайною. Протягом години його пацієнтові присвоїли статус 1А — це означало, що він матиме пріоритет перед іншими пацієнтами, якщо диво станеться і з’явиться донор.

***

Коли доктор Міллз сповістив їм цю новину, Аманда підскочила з місця й міцно обійняла його.

— Дякую вам, — видихнула вона. — Дякую вам! — вона повторювала й повторювала ці слова, боячись наврочити, боячись відлякати диво.

***

Коли Евелін увійшла до приймальні, їй вистачило одного погляду на контужену горем сім’ю, аби зрозуміти, що хтось-таки має взяти в свої руки піклування за ними. Хтось, хто зможе їх підтримати, а не хтось, хто сам потребував підтримки.

Вона обійняла всіх по черзі — і Аманду обіймала найдовше. Тоді вона відступила на крок, уважно їх роздивилася й запитала:

— Ну як, є серед вас голодні?

***

Евелін хутко рушила з дівчатами до кафетерію, лишивши Френка й Аманду наодинці. Аманда явно не могла думати про їжу. Що ж до Френка — їй було байдуже. Джаред і його здоров’я — єдине, про що вона могла думати.

І чекати. І молитися.

Коли одна з медсестер інтенсивної терапії пройшла повз них, Аманда наздогнала її в коридорі. Тремтячим голосом вона запитала про те, про що й сама знала.

— Ні, — відповіла медсестра. — Вибачте, поки що новин про можливого донора не було.

***

Стоячи в коридорі, Аманда затулила обличчя руками.

Непомітно для неї з приймальні вийшов Френк й спробував торкнутися її, коли медсестра зникла в кінці коридору.

— Вони знайдуть донора, — промовив він.

Його дотик змусив її різко розвернутися.

— Вони його знайдуть, — ще раз запевнив він її.

Блиснувши на нього очима, Аманда визвірилася:

— З усіх людей на світі саме ти не маєш жодного права про це говорити!

— Так, не маю…

— То мовчи. Не кажи того, що не має сенсу.

Френк торкнувся набряклого перенісся.

— Я просто намагаюся…

— Що? Що ти намагаєшся? Полегшити мої страждання? Мій син помирає! — її слова луною прокотилися кахляними стінами, привертаючи увагу усіх присутніх.

— Він і мій син також, — тихо заперечив Френк.

Гнів, який Аманда так силувалася стримати, знайшов-таки вихід назовні.

— То нащо ти просив його приїхати за тобою? Нащо було так напиватися, щоби не могти доїхати самостійно?

— Амандо…

— Ти з ним це зробив! — закричала вона. З усіх дверей до коридору повизирали пацієнти, медсестри завмерли, почувши її крик. — Його не мало там бути! Не було жодної причини, щоби він там був! Але ти, прокляття на твою голову, так напився, що не міг сам про себе подбати! Знову! Як завжди!

— Це був нещасний випадок, — спробував перервати її Френк.

— Ні, не випадок! Невже ти не розумієш? Ти брав пиво, ти його пив — ти запустив цей механізм! Ти підставив Джареда під те авто!

Аманда важко дихала, не звертаючи уваги ні на кого, хто був у коридорі.

— Я просила тебе кинути пити. Я благала. Вмовляла. Але ти не припинив. Тобі завжди було начхати на те, чого хочу я, чого хочуть діти, що їм потрібно. Єдине, про що ти міг думати — це жаліти себе після того, як Беа не стало, — ніби захлинаючись, вона хапала ротом повітря. — Тому, знаєш, що? Мене її смерть теж звалила з ніг. Я народила її у цей світ. Я колисала її, міняла їй підгузки, коли ти був на роботі. Я сиділа з нею днями й ночами, коли вона хворіла. Я, а не ти. Я! — вона вдарила себе кулаком у груди. — Але чомусь так вийшло, що ти в нас постраждав найбільше. І знаєш, що тоді сталося? Я втратила чоловіка, за якого колись вийшла заміж, разом із дитиною. Але навіть тоді я знаходила сили боротися й жити далі, старатися бачити хороше, — на цих словах вона відвернулася від Френка, і на її обличчі відбилися гіркота й біль, які вона так довго тримала в собі.

— Мій син лежить під’єднаний до апарату життєзабезпечення, і його час спливає, бо мені так і не стало духу піти від тебе. Але саме це треба було зробити вже давно.

Френк опустив очі й не дивився на неї. Знесилена Аманда рушила з місця й поволі побрела до виходу.

На мить вона зупинилася, розвернулася до нього обличчям і додала:

— Я знаю, що це був нещасний випадок. Я розумію, що тобі шкода. Але твого «шкода» недостатньо. Якби не ти, ми не були б тут, і ми обоє це розуміємо.

Останні її слова пролунали коридором, наче виклик, і в глибині вона сподівалася, що він відповість. Але він промовчав, і Аманда пішла геть.

***

Коли родичам знов дозволили зайти до палати інтенсивної терапії, Аманда й дівчата по черзі сиділи з Джаредом. Сама ж вона просиділа поряд з ним понад годину й пішла, коли прийшов Френк. Після Френка до Джареда зайшла Евелін, але посиділа з ним лише кілька хвилин.

Коли матір забрала решту родини з собою, Аманда повернулася до Джареда й лишалася там, доки в медсестер не закінчилася зміна.

Про донора досі не було чути.

***

Настав обід, потім минуло ще кілька годин. Евелін нарешті з’явилася й хутко вигнала Аманду до кафетерію. Хоч її майже нудило від самої лише думки про їжу, матір особисто простежила за тим, щоби вона з’їла бодай сендвіч. Механічно розжовуючи й ковтаючи шматки без смаку й запаху, Аманда доїла й зім’яла пальцями навоскований папір.

Потому вона мовчки підвелася й повернулася до інтенсивної терапії.

***