Найкраще в мені

Тед підвівся з-за столу, не закінчивши їсти, й пішов до туалету, де просидів деякий час. Коли він повертався до столу, Ейбі подумалося, що брат мав би успіх у ролі якогось зомбі, чи що, й інші відвідувачі кафе з усіх сил вдавали, ніби не помічають його, й дивилися собі в тарілки. Він усміхнувся. Добре бути Коулом.

Але він не міг припинити думати про розмову з Кенді — облизував пальці й прокручував в голові кожну фразу.

***

Френк і Джаред потрапили в аварію.

Слова прокручувалися в її голові, наче стрічка зловісної телеграми, і кожна мить наповнювала Аманду несамовитим розпачем. Її пальці побіліли від зусилля, з яким вона стискала кермо, і вона кожні кілька секунд тиснула на аварійку, аби її пропустили вперед.

Їх забрала швидка. Френка і Джареда забрали до лікарні. Її чоловіка й сина…

Нарешті машина перед нею змінила смугу, і Аманда промчала повз неї, наздоганяючи машини попереду.

Вона заспокоїла себе, що Джареда просто струснуло, не більше.

Але кров…

Джаред з панікою в голосі розповідав, що Френкові обличчя залило кров’ю. Вона схопила мобільного й спробувала знов додзвонитися до сина. Пару хвилин тому він не відповідав, і вона заспокоїла себе, що це через те, що він у швидкій чи, може, вже в лікарні, і там не можна користуватися телефонами. Аманда заспокоювала себе, що зараз ними займаються лікарі й медсестри і що, коли Джаред нарешті відповість, вона зрозуміє, що даремно себе накручувала. Колись майбутньому вони переказуватимуть цю історію за вечерею — як мама, наче сполоханий кажан, летіла до них крізь ніч, коли не було чого хвилюватися.

Та Джаред знов не відповідав, і Френк також. Коли обидва виклики перенаправилися на голосову пошту, вона відчула, як десь усередині неї, наче чорна діра, росте бездонна прірва жаху. Аманда ураз стала певна, що це була серйозна аварія — набагато страшніша, ніж запевняв Джаред. Вона не знала, звідки в неї така певність, та ця думка не полишала її.

Вона відкинула телефон на пасажирське сидіння й щосили натисла на газ, майже впершись у задній бампер авто, що їхало перед нею. Водій нарешті посунувся, і вона майнула повз нього, навіть не кивнувши й не блимнувши фарами на подяку.

19

Довсонові снилося, що він знов на платформі, і її саме розхитує серія вибухів, але цього разу все відбувалося безшумно й події розгорталися, наче в сповільненому кіно. Він бачив, як вибухнув резервуар, як полум’я затулило собою все навколо й небо теж, як чорний дим здіймається догори, набираючи розпливчастих, грибоподібних обрисів. Він бачив, як тремтливі ударні хвилі прокочуються палубою, змітаючи собою усе, розриваючи на шматки машини й опорні конструкції, вириваючи з м’ясом усе, що було до палуби прикріплене. Людей змело за борт наступними вибухами, кожний перелом, кожна покручена кістка чітко відбивалися на сітківці його очей. Вогонь пожирав палубу, наче величезний неповороткий казковий звір. Усе навколо нього поволі зникало в полум’ї.

Та він непохитно стояв на місці, ударні хвилі й здійняті вибухами уламки обходили його якимсь магічним чином. Просто перед ним, коло крана, він побачив чоловіка, що виходив із хмари нафтового диму, але, як і Довсон, він був недоторканним для вогню й вибухів. На мить Довсонові здалося, ніби дим тягнеться за чоловіком, наче серпанок, але тоді димова завіса замкнулася за ним. Довсонові перехопило подих, коли він упізнав темноволосого чоловіка у синій штурмівці.

Незнайомець завмер, риси його обличчя розмиті й невпізнавані з відстані. Довсон хотів озватися до нього, але з його вуст не злетів жодний звук. Він хотів підійти, та його підошви наче приклеїлися до палуби. Так вони й стояли, дивлячись одне на одного з різних сторін палуби, і Довсонові здавалося, що от-от він упізнає незнайомця.

І тут він прокинувся, кліпаючи очима, відчуваючи, як тілом прокочуються хвилі адреналіну. Він у готелі в Нью-Берні, просто на річці, і хоча розумів, що це був лише сон, відчував, як його морозить. Довсон сів на ліжку й спустив ноги на підлогу.

Якщо вірити годинникові, він спав лише годину. Надворі були вже майже сутінки, і все у номері здавалося нереальним у тьмяному вечірньому світлі.

Як уві сні…

Довсон підвівся й роздивився довкола, знайшов ключі й гаманець коло телевізора. Побачивши їх, він згадав про щось, що не давало йому спокою. Він різко перетнув кімнату й порився по кишенях костюма, в якому був, однак не знайшов того, що шукав. Він перевірив знов, щоби упевнитися, що не помиляється, тоді передивився вміст торби. Тоді взяв ключі й гаманець й побіг сходами вниз у напрямку стоянки.

Він перевірив кожний закапелок у винайнятому авто, перебрав усе в бардачку, багажнику, між сидіннями, під килимками. Але зрештою став пригадувати перебіг подій.

Дочитавши Такового листа, Довсон поклав його на верстат. Амандина мати пройшла повз нього, і він перевів погляд на Аманду, що сиділа на ґанку, й забув забрати листа.

Він, мабуть, і досі на верстаті. Можна його там і лишити, звісно… але уявити цього Довсон не міг. Це був останній лист Така, останній дарунок, і він хотів забрати його додому.

Довсон знав, що Тед і Ейбі нишпоритимуть містом, шукатимуть його, але незчувся, як перетнув річку дорогою до Орієнтала. Сорок хвилин — і він буде там.

***

Алан Боннер глибоко вдихнув, видихнув і, набравшись духу, переступив поріг «Тайдвотера». Людей там було ще менше, ніж він очікував. Коло шинквасу було пару хлопців, ще трійко грали на більярді в глибині залу, а за єдиним зайнятим столом була пара, яка саме рахувала купюри і явно збиралася йти. Пустка порівняно з вечором п’ятниці чи навіть суботи. У глибині залу тихо грав музичний автомат, коло шинквасу бубонів увімкнений телевізор, і напівпорожній бар через це здавався майже затишним.

Кенді витирала стільницю шинквасу й посміхнулася йому, а тоді навіть помахала рушником. Вдягнена вона була у джинси й футболку, волосся зібране у хвіст, і хоч вона й не причепурилася, як зазвичай це було, все одно лишалася першою красунею у місті. У животі його затріпотіли метелики від однієї тільки думки про те, що вона може погодитися повечеряти з ним.

Алан розправив плечі й пообіцяв собі, що жодних відмовок не слухатиме. Зараз він сяде коло шинквасу, просто буде собою і поведе розмову так, щоби зрештою запросити її на побачення. Він нагадав собі, що вона точно, безсумнівно, загравала до нього — може, вона за натурою грайлива, та був упевнений, що це було щось більше. Він знав різницю. Він все розумів і, глибоко вдихнувши й видихнувши знов, рушив до шинквасу.

***

Розчахнувши двері, Аманда влетіла до передпокою лікарні Університету Дюка й здичавіло втупилася у натовп пацієнтів та їхніх родичів. Вона продовжувала дзвонити Френкові й Джаредові щохвилини, та жоден з них не відповідав. Нарешті вона в розпачі подзвонила Лін. Донька досі була на Лейк-Норман, у кількох годинах ходу від лікарні. Лін ледве не знепритомніла від почутого й пообіцяла приїхати якнайскоріше.

Стоячи в коридорі, Аманда сканувала передпокій з надією побачити Джареда. Вона молилася, аби її хвилювання виявилися марними. Тоді вона помітила Френка на тому боці кімнати, і її охопила лють. Він пішов до неї — видно було, що він постраждав менше, ніж вона боялася. Вона заглянула йому через плече в пошуках сина. Та Джареда ніде не було.

— Де Джаред?! Де Джаред?! — допитувалася вона, і Френк спробував обійняти її. — Як ти? Що трапилося? Що відбувається?

Вона викрикувала питання за питанням, а Френк взяв її за руку й вивів її надвір.

— Джареда забрали, — відповів він. Минуло вже кілька годин з того часу, як він виїхав з клубу, та в його мовленні досі чулася п’яна млявість. Вона розуміла, що він докладає зусиль, аби звучати тверезо, але в його диханні й запаху його поту чувся кислий запах пивного перегару. — Я не знаю, що відбувається. Здається, ніхто нічого не знає. Сестра щось казала про кардіолога.