Найкраще в мені

Протягом наступних п’ятнадцяти хвилин Тед нищив авто, послуговуючись усім, що траплялося йому під руки. Двигун, шини, оббивку, приборну панель — усе потрощив на друзки, випускаючи свою лють на Довсона з маніакальною наполегливістю.

Шкода, — подумав Ейбі. Машина була лялечка, реальна класика. Але то була не його машина, а Тедові від усього цього було легше, тому Ейбі вирішив, що потрощити її — тільки на краще.

Коли Тед нарешті закінчив, то оглянувся на Ейбі. Він стояв на ногах рівніше, ніж Ейбі очікував, але дихав важко, і в очах досі скакали бісики. Йому спало на думку, що зараз теж може навести пістолета на нього й пристрелити — просто в нападі люті.

Та Ейбі став головним у сім’ї не завдяки тому, що умів відступитися — навіть коли його брат дуркував найгірше. Тому він просто лишився стояти там, де стояв, і байдуже дивився на Теда. Подлубався в зубах, роздивився, що вийшло надлубати. Він знав, що Тед спостерігає за ним.

— Закінчив?

***

Довсон сидів на приплаві позаду готелю в Нью-Берні. Обабіч нього коливалися на воді припнуті до приплаву човни. Він приїхав сюди просто з цвинтаря й сидів, дивлячись на воду. Сонце сідало.

Це було вже четверте місце за останні чотири дні, де він зупинявся, і вихідні виснажили його одночасно фізично й емоційно. Він даремно намагався уявити майбутнє — завтра, післязавтра, нескінченна протяжність тижнів й років — усе видавалося йому беззмістовним, непотрібним і пустим. Колись він жив певним чином заради певної мети, але тепер цієї мети не стало. Аманда — а тепер і Мерилін Боннер — відпустили його назавжди. Так помер. Що тепер йому робити? Рухатися? Лишатися на місці? Працювати далі? Спробувати щось інше? Який тепер сенс у житті, коли нема навколо жодних дороговказів, коли циферблат компаса тепер чистий від позначок?

Довсон знав, що відповіді не чекають на нього тут. Він підвівся й пішов до готелю. У понеділок рано-вранці у нього літак, тож він знав, що вставати доведеться до сходу сонця і можна просто зараз здати авто й заселитися у номер. За його планом, літак сяде в Новому Орлеані до полудня, і він невдовзі після того опиниться вдома.

Дійшовши до номера, Довсон не став роздягатися й упав на ліжко. Без стерна, без вітрил, без курсу. З ним ніколи ще не було аж так. Він намагався уявити, подумки відтворити відчуття Амандиних вуст на своїх вустах. Їй може знадобитися час, — писав Так, і перед тим як провалитися у неспокійний сон, він учепився за надію, що Так міг мати рацію.

***

Джаред зупинився на червоне світло й глянув на батька у дзеркало заднього огляду. Той, певно, заспиртувати себе намагався, не інакше. Коли Джаред під’їжджав з гольф-клубу пару хвилин тому, батько не міг стояти рівно й сперся на колону, щоби не впасти — погляд риб’ячий, розфокусований, а перегар такий, що він міг би ним гриль розпалювати. Може, через це він і мовчав. Безсумнівно, він намагався приховати, наскільки п’яний насправді.

До таких ситуацій Джаред вже звик. Він не стільки сердився через батькові проблеми, скільки сумував. Мати знов буде у своєму типовому настрої — вдаватиме, що все нормально, доки її чоловік ганяє чортів по кімнатах. Витрачати сили на злість не мало сенсу, але він знав, що глибоко всередині вона закипала. Вона з усіх сил намагалася бути чемною, але де б батько не присів, йшла до іншої кімнати — наче це абсолютно нормально для подружжя, так поводитися.

Усе йшло до того, що вечір гарним не буде, але він збирався лишити це на Лін — якщо тільки вона повернеться додому до того, як батько вирубиться. Що ж до нього самого, то він вже домовився з Мелоді поїхати поплавати до друга, який мав у подвір’ї басейн.

Світлофор нарешті перемкнувся на зелене, і Джаред, цілковито віддавшись мріям про Мелоді в купальнику, натиснув на газ і не помітив, що інше авто гнало через перехрестя йому поперек дороги.

З гуркотом, від якого барабанні перетинки, здавалося, мали б луснути, авто врізалося в його машину. Скло й металеві уламки віялом розліталися в усі боки. Частина дверної рами, покручена й поторочена від удару, врізалася в салон і вдарила йому в груди. Авто розкрутило, Джареда кинуло вперед, ремені безпеки врізалися в тіло, і він відчув, як його голова ледве тримається на плечах у цьому страшному вальсі посеред перехрестя. Це кінець, — подумалося йому, та вимовити цього він не зміг — не вдавалося набрати в легені достатньо повітря, аби вимовити хоч щось.

Коли авто нарешті зупинилося, він не одразу зрозумів, що досі дихає. По грудях розливався біль, він ледве міг поворухнути шиєю, і йому здавалося, що зараз він задихнеться через сморід піропатрона подушки безпеки, який вибухнув просто в обличчя.

Він спробував ворухнутися, та різкий біль у грудях зупинив його. Його зчавило потороченими дверима й кермом, і звільнитися від них не вдавалося. Посунувшись вправо, він відчув, як тиск на груди зменшився, дихати стало легше.

Він бачив, як навколо них на перехресті позупинялися інші авто. З них виходили люди, хтось вже викликав швидку з мобільних. Крізь павутинчасті тріщини на склі він розгледів понівечений капот авто, вигнутий, наче намет.

Неначе здалеку, долітали до нього крики людей — не ворушитися, чекати допомоги, нічого не робити. Він не послухався, повернув голову, згадавши про батька, і побачив його залите кров’ю обличчя. І тільки тоді Джаред закричав.

***

До дому лишалося їхати годину, аж раптом Амандин телефон зателенькав. Вона простягла руку до пасажирського сидіння, навпомацки знайшла в сумці телефон і відповіла аж після третього сигналу.

Джаредів голос тремтів, говорив він швидко й плутався у словах, і вона відчула, як холоне серце. Він рвано розповів про все — про швидкі, про кров на Френковому обличчі. Запевнив, що з ним самим усе гаразд, але що його змушують їхати до лікарні разом з батьком. Сказав, що обох їх везтимуть до лікарні Університету Дюка.

Аманда щосили стисла телефон у руці. Уперше з часів, коли захворіла Беа, вона відчула, як всередині неї сотається клубок страху. Справжнього страху, який заповнював собою все, не лишаючи місця ні для чого іншого.

— Я їду, — відповіла вона. — Буду так скоро, як тільки зможу…

Але тут зв’язок обірвався. Вона перенабрала Джареда, але відповіді не було.

Вона різко звернула на протилежну смугу, утисла педаль газу в підлогу, увімкнула аварійні вогні й хутко обійшла авто, що їхало перед нею. Треба якнайскоріше дістатися до лікарні. Але недільна дорожня тіснява ще тільки збиралася розсмоктатися.

***

Після невеличкої екскурсії до Така Ейбі зрозумів, що сильно зголоднів. Після поранення апетит у нього був не дуже, але тепер живіт ревів, наче дика тварина, вимагаючи їжі за всі ці дні — ще одна ознака того, що антибіотики таки подіяли. Вони заїхали до Ірвіна, де він замовив чизбурґера, гарнір з цибулевих кілець у фритюрі й картоплі з сиром і чилі. І він знав, що цього мало, що все з’їсть до крихти — ще й пальці пооблизує. Йому навіть здавалося, що в животі ще знайдеться місце для пирога й кульки морозива на десерт.

Тед, з іншого боку, виглядав не дуже. Він також замовив чизбурґера, але їв повільно й відкушував помалу. Знищення того авто, певно, забрало в нього останні рештки сил.

Доки вони чекали на їжу, Ейбі телефонував Кенді. Цього разу вона відповіла після першого ж сигналу, і вони трохи поспілкувалися. Вона сказала, що вже на роботі й вибачилася, що не чула дзвінків і не передзвонила — авто в неї зламалося, і вона вовтузилася з ним. Її голос звучав так, наче вона рада його чути, грайлива, як завжди. Натиснувши відбій, він почувся набагато краще — йому навіть здалося, що він забагато собі намудрував щодо минулого вечора.

Може, справа була в їжі й у тому, що Ейбі одужував, та поїдаючи бурґера він подумки прокручував почуте туди й назад і не міг зрозуміти, що ж його непокоїть. Бо дещо сильно його непокоїло в тому, як вона говорила. По-перше, проблеми в неї були не з телефоном, а з авто, і якою б вона не була заклопотаною — могла би все-таки знайти хвилинку й передзвонити, якби хотіла. Але, здається, було й щось інше.