Страница 53 из 64
Від його слів їй стало тільки тривожніше, її трусило:
— Чому? Що з ним таке?
— Я не знаю.
— З Джаредом усе буде добре?
— Здається, з ним все було нормально, коли нас привезли.
— Тоді чому його забрав кардіолог?
— Я не знаю.
— Він казав, що ти був весь у крові.
Френк торкнувся набряклого перенісся: невеличкий поріз оточував величезний чорно-синій синець.
— Я сильно вдарився носом, та вони зупинили кровотечу. Це дрібниці. Зі мною все добре.
— Чому ти не відповідав на дзвінки? Я сто разів дзвонила!
— Мій телефон досі в машині…
Та Аманда вже не слухала, і всі Френкові слова тонули у порожнечі страху, яка розчахнулася в ній. Джареда забрали лікарі. Її син постраждав найбільше. Її син, не чоловік. Джаред. Її первісток…
Раптом вона відчула майже фізичну нудоту від Френкового вигляду — наче її у живіт вдарили — і рішуче пройшла повз нього просто до реєстратури. Вона чимдуж намагалася контролювати істерику, що здіймалася в ній, коли допитувалася в медсестри про сина.
Медсестра мало що їй розповіла — просто переказала все те, що Аманда вже чула від Френка. Від п’яного Френка, — промовила вона подумки, не в силах придушити приплив гніву. Вона вдарила кулаками по стійці реєстратури, привернувши до себе увагу всіх відвідувачів:
— Я маю знати, що з моїм сином! Мені потрібні відповіді, і негайно!
***
Машина в неї зламалася, — думав Ейбі. Ось, що його непокоїло після розмови з Кенді. Бо якщо в неї машина зламалася, то як вона дісталася до роботи? І чому не попросила підкинути її до бару чи з бару додому?
Може, хтось ще її підвозив? Хтось типу того пацана з бару? Не може ж вона бути настільки ідіоткою. Звісно, він міг би подзвонити ще раз і розпитати, але був і ліпший спосіб дізнатися, що ж там насправді коїться. Кафе Ірвіна було недалеко від вулиці, де вона орендувала будиночок, тож він може просто під’їхати туди й глянути, чи там її авто. Бо якщо воно там, то хтось таки підвозив її, і тоді є про що побалакати, правда ж?
Він кинув на стіл пару купюр й дав Тедові знак іти за ним. За вечерею Тед був небагатослівний, та Ейбі бачив, що братові вже трохи ліпше, хоч і апетит мав кепський.
— Куди ми?
— Хочу в дечому пересвідчитися, — відповів Ейбі.
Дім Кенді був у парі хвилин ходу звідти — в кінці малозаселеної вулиці — бунгало, що ледве трималося купи, личковане алюмінієвими панелями й заросле нестриженими кущами. Не бозна-які хороми, та Кенді була не з вибагливих й нічого не робила, аби якось цю халупу одомашнити.
На під’їзді до Кендіного будинку Ейбі побачив, що машини там не було. Може, вона її полагодила, — розмірковував він, та сидячи в пікапі й дивлячись на вікна будинку, він помітив, що щось було не так. Чогось не вистачало, і йому знадобилося кілька хвилин, аби зрозуміти, чого саме.
Будди на підвіконні не було. Вона завжди тримала його на підвіконні, його завжди було видно крізь шпарину в кущах. Щасливий талісман, як вона його називала, і не було жодної причини, з якої вона забрала би його геть. Якщо тільки…
Він відчинив двері пікапа й вийшов. У відповідь на Тедів запитальний погляд Ейбі кинув:
— Зара повернусь.
Він продерся крізь кущі й піднявся на поріг. Заглянувши крізь вікно всередину й побачив, що статуетки таки нема. Все інше виглядало так само, як і раніше. Звісно, це нічого не означало, бо він знав, що дім вона орендувала разом з меблями. Але відсутність Будди на підвіконні його непокоїла.
Ейбі обійшов будинок, заглядаючи до кожного вікна, хоча фіранки не давали роздивитися все як треба — він мало що побачив. Зрештою, втомившись від здогадів, він висадив ногою задні двері — просто як Тед у Таковому домі. Зайшов усередину, намагаючись здогадатися, що Кенді задумала.
***
Як і кожні п’ятнадцять хвилин після приїзду, Аманда знов пішла до реєстратури з’ясовувати, чи є новини про сина. Медсестра терпляче відповіла, що вже розповіла все, що знала сама: Джареда забрали лікарі, зараз він у кардіолога, лікарі знають, що батьки чекають на новини, і як тільки щось стане відомо, Аманда першою про все дізнається. У голосі медсестри чулося співчуття, й Аманда вдячно кивнула перед тим як розвернутися й відійти.
Навіть беручи до уваги все, що було навколо, Аманда не могла зрозуміти, що тут робить і як таке могло статися. І Френк, і медсестри намагалися пояснити їй, але тут і тепер їхні слова не мали жодного практичного значення. Їй не хотілося чути від них, що відбувається, вона хотіла побачити сина й поговорити з ним. Їй необхідно було побачити його, почути його голос, щоби зрозуміти, що з ним усе добре, і коли Френк спробував погладити її по спині, аби заспокоїти, вона відсахнулася від нього, як від прокаженого.
Бо це він був винний у тому, що Джаред опинився тут. Тільки він один. Якби він не пив, то Джаред лишився би вдома, чи поїхав гуляти з дівчиною, чи пішов би до друзів у гості. Джаред не опинився би на тому перехресті, не потрапив би до лікарні. Він же просто хотів допомогти. Він виявив відповідальність.
Але Френк…
Вона не могла дивитися на нього. І не кричати на нього їй тяжко давалося.
Стрілки настінного годинника у передпокої рухалися повільно, наче в кіно.
Нарешті після кількагодинного очікування, яке здалося їй вічністю, двері відділення розчахнулися, й звідти вийшов лікар в хірургічній формі. Вона спостерігала, як він підійшов до реєстратури і як медсестра кивнула й вказала в її бік. Коли лікар рушив до Аманди, та, наче паралізована, завмерла у тривожному чеканні. Вона нервово роздивлялася його обличчя в пошуках натяків на те, що він збирається сповістити. Та з виразу його обличчя не можна було сказати нічого.
Вона стояла на місці, і так само стояв Френк.
— Мене звати Міллз, я хірург, — сказав лікар і жестом запросив їх йти за ним крізь двері, що вели до іншого коридору. Коли двері за ними зачинилися, він повернувся до них. Незважаючи на сивину, він міг виявитися молодшим за неї, — подумалося Аманді.
Однієї розмови було замало, аби вона до кінця зрозуміла те, що розповів їм доктор Міллз, та ясно було одне: хоч Джаред і виглядав неушкодженим, та вчавлені у салон двері авто все-таки завдали йому прихованої травми. Під час огляду в терапевта було виявлено серцеві шуми, викликані травмою, і їхнього сина забрали на детальний огляд. Під час огляду стан Джареда різко погіршився. Лікар під час розмови неодноразово використав термін «ціаноз» і пояснив, що Джаредові встановили стимулятор серцевого ритму, та Джаредове серце поступово втрачає здатність перекачувати кров. Лікар підозрював, що під час травми був пошкоджений тристулковий клапан серця, тож їхній син потребував заміни цього клапана. На даному етапі йому зробили шунтування, пояснив лікар, але тепер йому потрібний їхній дозвіл для операції на серці. Без такої операції, прямо сказав він, їхній син помре.
Джаред може померти.
Вона вхопилася за стіну, щоби не впасти, а лікар переводив погляд то на неї, то на Френка:
— Ви маєте підписати згоду, — сказав доктор Міллз. І в цей момент Аманда зрозуміла, що лікар також чує запах перегару у Френковому диханні. Тепер вона вже ненавиділа чоловіка. По-справжньому люто ненавиділа. Рухаючись, неначе сомнамбула, вона повільно й акуратно вписала до форми згоди своє прізвище. Рука була наче чужа.
Доктор Міллз відвів їх до іншого крила лікарні й лишив у порожній приймальні. Через шок вона не могла зібрати думки докупи.
Джаред потребує операції, бо інакше загине.
Він не міг загинути. Йому ж лише дев’ятнадцять. У нього ще все життя попереду.
Заплющивши очі, даремно намагаючись побачити хоч якийсь сенс в тому, як світ навколо неї виходить з ладу й розвалюється на шматки, вона безсило впала у крісло.
***