Найкраще в мені

Коли вона договорила, Довсон нічого не відповів. В її словах була істина, хоч як гірко було йому це визнати. Забрати її з сім’ї — означало б змінити все: насамперед, її саму. Це лякало його, і він пригадав, що Так писав йому. Їй може знадобитися більше часу, — казав Так. Чи, може, насправді все скінчилося, і йому тепер треба якось жити далі.

Але це неможливо. Він подумав про всі ці роки, протягом яких мріяв побачити її знов, уявляв собі майбутнє, якого в них може ніколи й не бути. Він не хотів давати їй час, він хотів, щоби вона зробила вибір тепер. І одночасно він розумів, що їй це потрібно, можливо, саме зараз найбільше, що він має дати їй це, і він зітхнув, сподіваючись, що знайде сили це вимовити.

— Добре, — зрештою прошепотів він.

І Аманда заплакала. Довсон підвівся, емоції наплинули на нього, і він боровся з ними, як міг. Вона теж підвелася, і він обійняв її, й відчув, як вона обвисла в нього на руках. Він вдихав її запах, дихав нею, й образи заметушилися в його голові — як сонце висвічувало її волосся, коли вона вийшла йому назустріч із гаража, коли він приїхав до Такової садиби; як плавно вона рухалася поміж квітів у Вандмірі; як час зупинився, коли їхні вуста, спраглі одне одного, зустрілися у затишку хатинки, про існування якої він і не здогадувався. Тепер все добігало кінця, і в нього було відчуття, наче він спостерігає останній відблиск світла у пітьмі нескінченного тунелю.

Вони довго стояли на ґанку, тримаючи одне одного в обіймах. Аманда дослухалася до його серцебиття й знала, що це єдиний на світі звук, який вона хотіла б чути вічно. Неможливим, безмежним було її бажання почати все наново. Цього разу вона все зробила б правильно, вона лишилася б з ним й ніколи більше не покинула б його. Вони були створені одне для одного, і їм судилося бути разом. У них обох ще був час. Коли вона відчула, як він пестить її волосся, то майже промовила ці слова вголос. Але не змогла. Лише тільки й спромоглася, що прошепотіти:

— Рада була бачити тебе знов, Довсоне Коул.

Її волосся було майже надмірно ніжним й шовковистим на дотик, і Довсон не міг відірватися від нього.

— Може, ми могли б якось це повторити?

— Можливо, — відповіла вона й витерла сльозу зі щоки. — Хто знає. Може, я прийду до тями й навідаюся до Луїзіани якогось дня. З дітьми, я маю на увазі.

Він спромігся усміхнутися, хоч розпач і безнадія скажено билися в його грудях.

— Я би приготував вечерю. Для всіх.

Але час їй був їхати. Коли вони спускалися з ґанку, Довсон подав їй руку, і вона взялася за неї — стиснула так міцно, аж боляче було. Вони забрали зі «Стінґрея» її речі, а тоді поволі пішли до її машини. Довсонові відчуття загострилися до межі — ранкове сонце лоскотало йому потилицю, вітерець торкався його волосся, наче пір’їною, листя на деревах шурхотіло — усе було нереальним, наче в кіно. Єдиним реалістичним відчуттям, яке не полишало його, було відчуття кінця.

Аманда міцно трималася за його руку. Коли вони дійшли до машини, він відчинив для неї двері, повернувся й поцілував — провів губами по щоці, повторюючи шлях її сліз, тоді пройшовся лінією її підборіддя. Він думав про те, що писав йому Так. Він ніколи не зможе пережити це — усвідомлення цього факту виявилося несподівано чітким, прозорим, і він розумів, що не зможе виконати Такове прохання. Вона була єдиною жінкою, яку він міг би покохати, єдиною, кого він хотів кохати.

Через деякий час Аманда змусила себе відступити від нього. Сівши за кермо, вона одразу завела машину й зачинила двері. Опустила скло. Його очі блищали від сліз, віддзеркалювали її очі. Поволі вона дала задній хід. Довсон мовчки відступив. Його біль проклав страдницькі зморшки на її обличчі.

Вона розвернула авто в напрямку дороги. Крізь сльози світ навколо здавався набором розмитих плям. Завертаючи під’їзною дорогою, вона глянула в дзеркало заднього огляду й схлипнула, коли побачила, як фігура Довсона зменшується, лишаючись позаду. Він не ворушився.

Набираючи швидкість, вона розридалася. Дерева миготіли повз вікна, зливаючись в одну тьмяну масу. Їй хотілося повернути назад, повернутися до нього, сказати, що вона не боїться стати тією, ким хоче стати. Вона шепотіла його ім’я, і хоч знала, що він не чує її шепоту, Довсон підняв руку в жесті остаточного прощання.

***

Мати сиділа на ґанку, коли Аманда приїхала. Тихенько грало радіо, й Евелін спокійнісінько пила собі чай із льодом. Аманда без жодного слова пройшла повз неї й піднялася сходами до своєї кімнати. Пустила воду, зняла одяг. Роздягнена, вона стояла перед дзеркалом. Порожня й непотрібна, як пуста посудина.

Кусючі водяні цівки душу сприймалися як кара, і коли вона нарешті вилізла з ванни, то вдягла джинси, просту бавовняну сорочку, після того склала решту речей до валізи. Листочок конюшини вона заховала в сумку — в потаємну кишеньку на блискавці. Як завжди, зняла з ліжка постіль, віднесла її до пральної кімнати, склала в машинку й запустила автоматичний режим.

Потому вона повернулася до кімнати й продовжила поратися зі списком необхідного. Не забути полагодити морозильник удома, бо перед від’їздом забула. Спланувати збір коштів — це вона відкладала до останнього, та кошти мають надійти вже у вересні, і осінь не забариться, бо літо мине непомітно. Знайти постачальника продуктів, а перед тим непогано було б розпочати збір пожертв на подарункові продуктові кошики. Записати Лін на підготовку до тестування. Пересвідчитися, що за Джаредів гуртожиток сплачено наперед. Зустріти Анет з табору, приготувати щось особливе, смачненьке на честь її приїзду.

Складати плани. Пережити вихідні. Повернутися до реального життя. Як душ, який змивав з її шкіри Довсонів запах, усе це здавалося їй карою.

Та навіть коли біг її думок став сповільнюватися, вона розуміла, що не готова спуститися вниз. Вона сіла на ліжку, сонце скоса пронизувало кімнату, і образ Довсона, те, як він стояв і дивився їй услід, ураз постав перед її очима. Образ цей був таким чистим, таким ясним, наче вона бачила його наживо, знов і знов. І всупереч усьому — всупереч собі — вона раптом зрозуміла, що прийняте нею рішення не є правильним. Вона все ще могла поїхати до нього, вони все ще могли зробити все так, щоби у них усе вийшло, незважаючи на будь-які перепони. Із часом діти пробачать і зрозуміють її. З часом вона зможе пробачити собі це.

Але вона відчувала, як її сковує заціпеніння, і не могла поворухнутися.

— Я кохаю тебе, — промовила вона до порожньої кімнати, відчуваючи, як майбутнє відносить від неї, наче вітром відносить річковий пісок, — майбутнє, яке вже здавалося сном.

16

Мерилін Боннер стояла в кухні свого будинку на фермі й ліниво спостерігала за робітниками, що лагодили зрошувальну систему в саду під вікнами. Незважаючи на вчорашню зливу, дерева все-таки потребували додаткового поливу, і вона знала, що хлопці працюватимуть весь день, бодай і у вихідний. Вона дійшла висновку, що сад подібний до пещеної дитини — завжди потребує трохи більше уваги, трохи більше турботи — завжди йому мало.

Та справжнім двигуном її бізнесу була невеличка фабрика за садом, де виготовлялися різноманітні консерви й варення. По буднях там працювало понад десятеро людей, та на вихідних приміщення стояли порожні. Коли Мерилін збудувала фабрику, то в місті тільки й було розмов про те, що вона не може дозволити собі такої інвестиції. І, може, бували місяці, коли й справді було нелегко, але потроху кривосудці вгамувалися. Звісно, вона ніколи не розбагатіє на вареннях і желе, проте вона розуміла, що справи йдуть достатньо добре, аби перейти до дітей і забезпечити їм безбідне існування. Зрештою більшого вона й не хотіла.

Вона досі була вбрана в одяг, в якому ходила до церкви й на кладовище. Зазвичай вона одразу ж після повернення додому перевдягалася, та сьогодні їй важко було зібратися з силами. Їсти їй так само не хотілося, і це теж було незвично. Хтось інший на її місці списав би таке на кволість, та Мерилін добре розуміла, що саме не дає їй спокою.