Найкраще в мені

— Так, — Аманду було ледве чути. — Що мені робити?

З обличчя Евелін ураз десь поділися гострота й штучність, а голос її зазвучав на диво м’яко:

— Усе дуже просто, — почала вона. — Не слухайся мене.

Аманда чекала, чи буде щось далі, проте мати мовчала й нічим свої слова не доповнила, і вона не знала, як це розуміти.

— Ти кажеш, щоб я пішла від Френка? — нарешті прошепотіла вона.

— Ні.

— То мені слід спробувати налагодити з ним стосунки?

— Цього я теж не казала.

— Я не розумію.

— Не намагайся читати між рядків, — сказала мати, підводячись й поправляючи костюм, а тоді пішла до сходів.

Аманда розгублено кліпнула очима, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Чекай, ти вже йдеш? Ти ж нічого не сказала.

Мати обернулася:

— Навпаки, я сказала тобі усе найважливіше.

— Не слухатися твоїх порад?

— Саме так, — відповіла мати. — Не слухайся моїх порад. Чи ще чиїхось. Довіряй собі. Добре тобі від того буде чи зле, щаслива ти будеш чи ні — це твоє життя, і ти можеш робити з ним усе, що забажаєш, — вона встала підбором на першу, найскрипучішу сходинку, і її обличчя знов стало подібним до маски. — Я так розумію, ми скоро побачимось? Коли приїдеш за речами.

— Так.

— Тоді зроблю якісь бутерброди й фруктів дістану, — на цих словах вона спустилася сходами. Дійшовши до машини, вона помітила Довсона, що стояв у гаражі, і швидко його роздивилася перед тим як сісти за кермо. Сівши в авто, вона завела його й швидко поїхала геть.

***

Відклавши листа, Довсон вийшов з гаражу й став звіддаля спостерігати за Амандою. Та сиділа на ґанку й дивилася на ліс: виглядала вона спокійніше, ніж він очікував, але звідти було не розгледіти виразу її обличчя.

Коли він наближався до неї, вона мляво посміхнулася йому й відвернулася, і він відчув, як десь глибоко в животі заворушився страх.

Він присів у крісло-гойдалку, нахилився вперед, склав руки й не казав ні слова.

— Тобі не цікаво, як минула розмова? — нарешті запитала вона.

— Я так зрозумів, що ти сама розповіси, коли схочеш, — відповів він. — Рано чи пізно.

— Я така передбачувана?

— Ні.

— Так, передбачувана. Моя мати, а з іншого боку… — вона потерла мочку вуха, щоби потягнути час. — Якщо колись скажу, що нарешті до кінця зрозуміла свою матір, нагадай мені про сьогодні, добре?

Він кивнув:

— Так і зроблю.

Аманда повільно глибоко вдихнула, повільно видихнула, а коли заговорила, то її голос зазвучав несподівано по-чужому:

— Коли вона піднялася на ґанок, я точно знала, як розгортатиметься наша бесіда. Вона мала б вимагати пояснень і подробиць про вчорашній вечір і повідомити мені, яку страшну помилку я зробила. Далі мала б бути лекція про очікування й відповідальність, а тоді я перебила б її фразою про те, що вона мене зовсім не знає і не розуміє. Я сказала б їй, що кохаю тебе і кохала все життя, і що я більше не почуваюся з Френком щасливою. І що хочу бути з тобою… — Довсон бачив, як вона заглиблюється у себе, у власні думки. — Це дуже в її манері — змушувати мене сумніватися в усьому.

— В усьому, що стосується нас? — вузол страху затягувався в ньому усе міцніше.

— В усьому, що стосується мене, — відповіла вона, переходячи на ледве чутний шепіт. — Але, так, про нас із тобою ми теж говорили. Бо я дуже хотіла все це сказати їй. Найдужче за все хотіла сказати їй це, бо це найголовніше, бо це правда, — вона похитала головою, нібито намагаючись звільнити розум від решток снів і мрій. — Та коли мати заговорила до мене, моє справжнє життя охопило мене, і я незчулася, як стала вимовляти зовсім інші слова. Таке враження, наче мої думки і мої слова — два радіоприймачі, налаштовані на різні хвилі, і кожний грає щось своє. І з того другого приймача я почула, що не хочу, аби Френк про це знав. І що вдома на мене чекають діти. І що як би я не старалася все їм пояснити і щоб я не казала, в цьому все одно буде щось непоправно егоїстичне.

Коли вона зупинилася, Довсон помітив, як вона автоматично крутить на пальці обручку.

— Анет ще маленька дівчинка, — продовжила Аманда, — і я не уявляю свого життя без неї, і в той же час я не уявляю, як можна забрати її від батька. Та і як пояснювати їй щось таке? Щоби вона зрозуміла? А що робити з Джаредом і Лін? Вони вже майже дорослі, але хіба їм буде легше сприйняти це? Сприйняти, що я розбила сім’ю, аби бути з тобою? Так, наче хочу собі молодість повернути? — в голосі її звучала мука. — Я люблю дітей, і в мене серце стане, якщо бачитиму їхнє розчарування щоразу, коли вони дивитимуться на мене.

— Вони люблять тебе, — ледве вичавив він з себе, проковтнувши клубок, що тис у горлі.

— Знаю. Та не хочу ставити їх в таке становище, — відповіла вона, колупаючи подерту фарбу на підлокітнику крісла. — Не хочу, аби вони ненавиділи мене чи розчарувалися у мені. А Френк… — тремтливо, вона набрала повітря в легені: — Так, з ним не просто. І, так, я весь час борюся зі своїми почуттями щодо нього. Але він непогана людина, і я знаю, що частина мене завжди перейматиметься через нього. Іноді мені здається, що це завдяки мені він тримається так, як тримається досі. Але він не з тих чоловіків, який би подумав, що я покинула його заради когось іншого. Повір мені на слово, він такого просто не переживе. Це просто… знищить його, а що тоді? Він просто питиме більше, ніж тепер? Чи впаде в глибоку депресію, з якої не зможе вибратися? Не впевнена, що можу з ним так вчинити, — вона безсило опустила плечі: — І, звісно, є ти.

Довсон відчував, що буде далі.

— Це були чудові вихідні, але це не справжнє життя. Це було більше схоже на медовий місяць, але з часом наш захват одне від одного мине. Можна обіцяти собі, що цього не станеться — можна що завгодно обіцяти, але так неодмінно буде, і тоді ти вже не дивитимешся на мене так, як дивишся зараз. Я не буду вже жінкою, про яку ти мрієш, чи дівчиною, яку ти колись кохав. А ти не будеш моїм втраченим коханням, єдиним справжнім, що було в моєму житті. Ти будеш кимось, кого мої діти зневажатимуть, бо ти зруйнував їхню сім’ю, а ти побачиш мене такою, якою я є насправді. За пару років я просто стану жіночкою під п’ятдесят з трьома дітьми, які, можливо, відчуватимуть до мене ненависть, а я ненавидітиму через усе це себе. І кінець кінцем ти теж мене зненавидиш.

— Це не так, — голос Довсона звучав твердо. Аманда ж робила усе, щоби звучати хоробро:

— Ні, це так. Медовий місяць ніколи не триває вічно.

Він потягнувся до неї й поклав руку їй на коліно.

— Бути разом — це не тільки медовий місяць. Для нас це — бути самими собою. Хочу поряд з тобою прокидатися, хочу бути з тобою вечорами, дивитися на тебе за вечерею. Хочу розповідати тобі про свій день — усе, до найдрібнішої, найнуднішої подробиці, і щоби ти розповідала мені про свій. Хочу сміятися з тобою, засинати з тобою, і щоб ти засинала на моєму плечі. Бо для мене ти не просто хтось, кого я колись кохав. Ти найближчий мій друг, ліпша частина мене, ти ліпший я, і я не можу, просто не здатен знов уявити себе без тебе, — він зупинився в пошуку правильних, точних слів: — Може, ти не розумієш, але я ділився з тобою найліпшою частиною себе, і коли ти поїхала, все змінилося так, що я досі не оговтався, — Довсон відчув, як на долонях виступає волога. — Я розумію, що ти налякана, бо і я наляканий теж. Але якщо ми просто полишимо це, якщо вдамо, що нічого не було, то я не впевнений, чи випаде ще мені можливість бути з тобою, — він підняв руку, прибрав пасмо волосся, яке падало йому на очі. — Ми ще молоді. У нас ще є час зробити все правильно.

— Ми вже не такі молоді…

— Але ж молоді, — наполягав Довсон. — У нас попереду ще велика частина життя.

— Знаю, — прошепотіла вона. — Тому я про дещо тебе попрошу.

— Проси про будь-що.

Вона потерла перенісся, намагаючись стримати сльози:

— Будь ласка… не проси мене втекти з тобою, бо якщо попросиш, я послухаю. Прошу, не проси розповісти Френкові про нас, бо і це зроблю. Прошу, не кажи мені кинути все й розбити сім’ю, — вона ковтнула повітря так, наче захлиналася. — Я кохаю тебе, і якщо це взаємно, то ти просто не можеш просити мене про такі речі. Бо я недостатньо довіряю собі, аби відмовити.