Найкраще в мені

Довсоне!

Я не дуже знаю, з чого ліпше було б цього листа почати, окрім як сказати тобі, що за ці роки я познайомився з Амандою доволі близько. Мені хотілося б вважати, що вона мало змінилася з того часу, коли я вперше її побачив, та, якщо чесно, напевне цього стверджувати не можу. У ті часи ви трималися доволі окремо, і, як і буває в більшості молодих людей, завмирали, коли я приходив. Мене це не ображало, до речі. Колись у мене з Кларою теж так було. Не знаю, чи почув її татко від мене хоч слово до того, як ми з нею одружилися, але це вже інша історія.

Я хочу сказати, що не дуже розумію, якою вона була, та добре знаю, яка вона зараз, і, якщо чесно, мені зрозуміло, чому ти так і не зміг її забути. У ній багато доброти, в цій жінці. Багато любові, багато терпіння, вона кмітлива, як чорт, і, певно, найкрасивіше створіння з усіх, що ходили вулицями цього міста. Але, гадаю, найбільше мені припало до душі її добросердя, а я досить прожив на світі, аби судити, наскільки рідкісна це якість.

Напевно, нічого нового я тобі ще не сказав, але останнім часом почав ставитися до неї, як до дочки. Це означає, що я звертаюся до тебе, як міг би, мабуть, звернутися її татко, бо від татків мало діла, якщо вони хоча б трішечки не переймаються через своїх доньок. Особливо через таку доньку, як Аманда. Найважливіше те, що тобі треба зрозуміти, що їй дуже боляче — гадаю, боляче їй уже давно. Я це помітив уперше, коли вона приїхала провідати мене, і тоді, мабуть, я гадав, що це тимчасово, просто такий етап, але що частіше вона приїздила, то гірше себе почувалася. Так мені здається. Часом я прокидався й бачив, як вона блукає гаражем, і тоді я зрозумів, що ти почасти був причиною її переживань. Її переслідувало минуле, вона була одержима тобою. Але повір мені на слово: спогади доволі дивна штука. Іноді вони реальні, але буває й так, що вони стають такими, якими ми хочемо їх вважати, і Аманда, як мені здається, якось по-своєму старалася розібратися, що то за спогади в неї, яке місце в її житті вони посідають. Саме тому я запланував ваші вихідні так, як запланував. Я передчував, що якщо вона побачить тебе знов, то тільки так і зможе знайти свій шлях з пітьми, що б це не означало.

Але, як я вже казав, їй боляче, і якщо я щось і засвоїв за життя, так це те, що через біль люди не завжди бачать речі такими, якими ті є насправді. Зараз їй час щось вирішити зі своїм життям, і тут велика роль відведена тобі. Ви обоє маєте зрозуміти, що робити далі, але пам’ятай, що їй може знадобитися більше часу, ніж тобі. Можливо, вона навіть передумає раз чи два. Але коли вона прийме остаточне рішення, ви обоє мусите прийняти його і змиритися. І якщо у вас це з якоїсь причини не вийде, то тоді ви маєте зрозуміти, що більше ніколи не можна оглядатися назад. Це знищить і тебе, і її. Ніхто з вас двох не може жити далі й шкодувати про втрачене, бо це знесилить вас, вип’є з вас усі соки, і коли я просто навіть уявляю таке, мені серце крається. Зрештою, я звик сприймати Аманду як дочку, а про тебе думаю, як про власного сина. І якби в мене спиталися, чого найбільше перед смертю бажаю, то я б сказав так: хочу знати напевне, що у двох моїх дітей так чи інакше все буде гаразд.

Так

***

Аманда спостерігала, як її мати перевіряє на міцність прогнилу долівку ґанку, наче боїться провалитися. Вона не поспішала сідати — наче не розуміла, чи варта того розмова. Аманда відчула знайому втому, коли дивилася, як матір повільно й обережно пускається в крісло. Вона сіла так, щоб якомога менше торкатися його.

Влаштувавшись, мати виразно поглянула на неї: очевидно, їй хотілося, аби донька заговорила першою. Та Аманда мовчала. Вона знала, що не зможе сказати нічого, що спростило б цю бесіду, тому свідомо відвернулася й стала спостерігати за грою світла, яке пробивалося крізь навіс.

Евелін завела очі під лоба й заговорила:

— Серйозно, Амандо. Припини поводитися як мала дитина. Я тобі не ворог. Я твоя матір.

— Я знаю, що ти скажеш, — байдуже відповіла Аманда.

— Може, ти й знаєш, та одна зі сфер батьківської відповідальності полягає в тому, щоби упевнитися, що твої діти знають, що роблять помилку.

— То так ти про все це думаєш? — перепитала Аманда, примружившись на матір.

— А ти як би це назвала? Ти ж заміжня жінка!

— Гадаєш, я про це забула?

— Поводишся так, наче забула, — відповіла Евелін. — Ти не перша на світі жінка, яка незадоволена шлюбом. І ти не перша, хто хоче з цим щось вдіяти. Та різниця в тому, що ти продовжуєш вважати, що в цьому винний хтось інший.

— Ти про що говориш? — Аманда відчувала, як мимохіть вп’ялася пальцями у перильця крісла.

— Ти у всьому звинувачуєш інших, — хмикнула мати. — На мене валиш, на Френка, а коли Беа не стало, то навіть на Господа. Ти дивишся на всіх, крім себе, і не хочеш зрозуміти, що причину власних негараздів ти щодня бачиш у дзеркалі. Замість цього блукаєш світом, наче ти якийсь святий мученик: Бідося Амандочка, світ такий жорстокий, а вона така маленька. Правда в тому, що світ жорстокий до всіх нас. Так було й так завжди буде. Але якби ти була чесною із собою, то зрозуміла би, що в цьому є й твоя вина також.

Аманда промовила крізь зуби:

— А я, така наївна, сподівалася, що ти хоч раз викажеш хоч щось бодай трішечки схоже на малюсінький прояв співчуття чи розуміння. Здається, я помилилася.

— Ти правда кажеш те, що думаєш? — запитала Евелін, пробуючи пальцем уявну балабушку на брюках. — Скажи-но мені тоді: а що ж ти хотіла б від мене почути? Треба взяти тебе за руку й запитатися, як ти почуваєшся? Чи треба збрехати тобі й запевнити, що все саме собою буде гаразд? Що не буде ніяких наслідків, навіть якщо ти якимсь чином зможеш тримати Довсона в таємниці? — вона витримала паузу, а тоді продовжила: — Наслідки бувають завжди, Амандо. Ти достатньо доросла, аби розуміти це. Чи тобі справді слід про це нагадувати?

Аманда з усіх сил старалася звучати спокійно:

— Ти не зрозуміла, що я сказала тобі.

— А ти не розумієш того, що я тобі кажу. Ти мене не знаєш так добре, як тобі хотілося б думати.

— Я тебе знаю, мамо.

— О, так, звісно. За твоїми словами, я не спроможна виявити хоч стілечки співчуття й розуміння, — вона покрутила діамантову сережку й опустила руку. — Звісно, тоді виникає питання, а чого б це тоді я тебе прикривала учора.

— Що?!

— Коли Френк дзвонив. Спочатку я говорила з ним так, ніби нічого не підозрюю, і він щось там бурчав про гольф, який запланував на завтра з приятелем на ім’я Роджер. А коли він подзвонив удруге, я сказала, що ти вже спиш — навіть коли я точно знала, чим ти займаєшся насправді. Я знала, що ти з Довсоном, і ще до вечері зрозуміла, що ти не повернешся.

— Як ти могла напевне це знати? — допитувалася Аманда, намагаючись приховати шок.

— Ти коли-небудь взагалі звертала увагу на те, яке Орієнтал маленьке містечко? Коли треба десь зупинитися, то вибір не такий великий. Спершу я подзвонила до Еліс Рассел, ми мали приємну бесіду, до речі. Вона сказала, що Довсон виїхав від них, але мені було досить знати, що він у місті, аби зрозуміти, що відбувається. Гадаю, саме тому я тут, а не чекаю тебе вдома. Мені спало на думку, що цю нашу звичну увертюру з брехнею й відмовками цілком можна пропустити. Мені спало на думку, що так тобі буде легше поговорити зі мною.

Аманді ледь не потемніло в очах.

— Дякую, — пробурмотіла вона, — що не сказала Френкові.

— Я маю права щось казати Френкові, чи взагалі казати щось таке, щоби підкинути проблем у шлюб, де й без мене не все добре. Що ти казатимеш Френкові — то твій клопіт. Бо як на мене, то нічого й не трапилося.

Аманда сковтнула гіркоту, що утворилася в роті, і промовила:

— То нащо ти тут?

Мати зітхнула:

— Бо ти моя донька. Ти можеш не говорити до мене, але я завжди чекаю, що ти мене принаймні вислухаєш, — Аманда вловила тон розчарування в материному голосі. — Я не маю жодного бажання розпитувати чи вислуховувати брудні подробиці вчорашнього вечора, чи вислуховувати прокльони за те, що я, сяка-така, не сприймала Довсона з самого початку. І я не хочу обговорювати твої проблеми з Френком. Замість цього мені хотілося б дещо тобі порадити. Хоч ти про мене й не найліпшої думки, але ти моя дочка, і мені не все одно. Але питання в тому, чи готова ти слухати.