Найкраще в мені

— Ти не винна у цьому, — сказав він. Проте навіть для його вуха ці слова видавалися вимушеними.

Вона похитала головою:

— Ти дуже добрий, якщо кажеш так, і, якщо не заглиблюватися, я погодилася би з тобою. Але якщо він пиячить, аби втекти, то тікає, напевне, від мене. Бо він знає, що я зла на нього й розчарована, і він знає, що нічого не вдіє з десятьма роками, витраченими на жаль, бо тут справді нічого не вдієш. І хто не схотів би утекти від такого? Особливо, якщо таке йде від людини, яку ти любиш? Коли єдине, чого ти хочеш, — це щоби та людина любила тебе так само, як ти її?

— Не треба так, — сказав він, ловлячи її погляд, — ти не можеш брати на себе вину за його проблеми й робити їх своїми.

— Ти кажеш так, бо ніколи не був одруженим, — криво всміхнулася вона. — Скажу так: що довше я була в шлюбі, то ліпше розуміла, що ніколи не буває білого й чорного. Я не кажу, що проблеми в нашому з Френком житті — цілковито моя провина. Я просто кажу, що тут може бути трішечки відтінків сірого. Бо жоден з нас не ідеальний.

— Ти говориш, наче сімейний психолог.

— Може, так і є. Протягом кількох місяців після смерті Беа я зустрічалася з психотерапевтом двічі на тиждень. Не знаю, як пережила би все це без зустрічей з нею. Джаред і Лін також ходили до неї, але не так довго. Діти легше пристосовуються, напевне.

— Повірю тобі на слово.

Вона примостила підборіддя на коліна, і на її обличчі відобразилася вся її безпорадність.

— Я ніколи не розповідала про нас Френкові.

— Ніколи?

— Він знав, що у школі я зустрічалася з хлопцем, однак я ніколи не розповідала, наскільки це було серйозно. Здається, навіть імені твого не казала. А мама з татом, звісно, щосили вдавали, наче тебе ніколи й не існувало. Вони ставилися до наших стосунків, як до якоїсь брудної родинної таємниці. Звісно, мати зітхнула з полегшенням, коли я сповістила, що заручилася. Але треба розуміти, що вона не була в захваті. Моя мама ніколи не відчуває захвату від чогось. Можливо, вона вважає себе вищою за це. Та якщо тобі стане від цього ліпше, мені доводилося нагадувати їй, як Френка звати. Двічі. А твоє ім’я, з іншого боку,..

Довсон голосно засміявся, а тоді ураз замовк. Вона відпила вина й відчула, як воно гріє її зсередини, стікаючи горлом. Музики, що досі звучала у вітальні, вона вже давно не помічала.

— Стільки всього сталося, правда? З того часу, як ми з тобою бачилися востаннє, — якось жалібно промовила вона.

— Сталося життя.

— Це було більше, ніж життя.

— Ти про що?

— Про все це. Бути тут. З тобою. Це повертає мене в ті часи, коли я свято вірила, що всі мої мрії можуть справдитися. І я вже сто років не відчувала себе так, — вона повернулася до нього обличчям, і тепер між ними було лише кілька дюймів. — Як гадаєш, у нас вийшло б? Якби ми перебралися десь, почали життя наново?

— Важко сказати.

— Але якщо подумати?

— Так. Гадаю, в нас вийшло би.

Вона кивнула, відчуваючи щось приховане в його відповіді.

— Я теж так гадаю.

Надворі шквал оббивав вікна дощовими потоками з таким звуком, наче хтось жменями жбурляв по шибках каміння. Тихо грало радіо — музика з часів, які були дуже давно, змішувалася, підлаштовувалася під звуки зливи. Вітальня огортала Аманду теплом, наче вовняний кокон, і вона майже вірила, що крім них і цієї кімнати нічого у світі більше не існувало.

— Колись ти був сором’язливий, — прошепотіла Аманда. — Коли нас зробили напарниками по лабораторних, ти, бувало, не промовляв ані слова до мене. Я давала тобі підказки, щоби здогадався покликати мене на побачення, та боялася, що цього ніколи не станеться.

— Ти була красунею, — знизав плечима Довсон. — А я був ніким. І через це нервував.

— Ти й досі через мене нервуєш?

— Ні, — відповів він, а тоді передумав, і м’яка усмішка з’явилася на його вустах. — Може, трішечки.

Вона повела бровою:

— Я можу щось із цим вдіяти?

Він взяв її долоню у свої, повертав так і сяк, помічаючи, як ідеально їхні руки пасували одна одній, пригадуючи, що він добровільно колись втратив. Ще тиждень тому він був задоволений життям. Може, не абсолютно щасливий, може, самотній, але задоволений. Він розумів, хто він, яке його місце у світі. Він був одинак, та це був свідомий вибір, і навіть зараз він про нього не шкодував. Особливо зараз. Бо ніхто у світі не зміг би посісти Амандине місце, й ніхто не зможе.

— Потанцюєш зі мною? — нарешті наважився запитати він. Вона відповіла, з відтінком усмішки на вустах:

— Так.

Він підвівся з дивана й обережно допоміг підвестися їй. Вона стояла перед ним, і ноги не слухалися її, коли вони рушили до центру невеличкої кімнати. Здавалося, музика наповнювала кімнату журбою, і ні він, ні вона не розуміли, що тепер робити. Аманда чекала, коли Довсон розвернеться до неї. Вона не могла зрозуміти, що виражає тепер його обличчя. Нарешті, поклавши руку їй на стегна, він наблизив її до себе. Їхні тіла стріли одне одного, і вона притулилася до нього, відчуваючи силу в його грудях, коли він гладив її талію. Поволі, дуже поволі, вони почали рухатися в такт музиці.

Відчувати його було так приємно. Вона кохалася в його запаху — чистому й справжньому, такому, яким вона його пам’ятала. Вона відчувала його сильний плаский живіт, його стегна, що рухалися в унісон з її стегнами. Заплющивши очі, вона поклала голову йому на плече, захлинаючись від пристрасті, пригадуючи, як вони вперше кохалися. Вона тремтіла тоді — і тремтіла тепер.

Пісня скінчилася, та вона лишилися стояти, тримаючи одне одного в обіймах, доки не почалася наступна. Він гаряче дихав їй у шию, і вона чула, як він зітхає, неначе з полегшенням. Тепер його обличчя було ще ближче, і вона відхилила голову назад, мріючи, щоби цей танець ніколи не скінчився. Щоби вони ніколи не скінчилися.

Він торкнувся губами її шиї, тоді легко провів ними по щоці, і вона почула далекий грім, що попереджав її про можливі наслідки, але все-таки подалася назустріч його ніжному, наче крила метелика, дотикові.

Тоді вони поцілувалися, спочатку несміливо, а тоді пристрасніше, надолужуючи довгу розлуку. Вона відчувала на собі його долоні — на всій собі, і коли вони несподівано роз’єдналися, Аманда могла думати лише про те, як же довго вона мріяла про це і якими болючими були ці мрії. Вона дивилася на нього крізь опущені вії і жадала його — як нікого ніколи не жадала, його всього, тут і зараз. І вона відчувала, що він жадає її так само, і — так, наче їй судилося — поцілувала його ще раз перед тим, як повести за собою до спальні.

13

Лайно якесь. Ще зранку було лайняно, і удень лайняно, і вечір теж був лайно — навіть погода, й та якась срана. Ейбі здавалося, що він помирає. Дощило вже кілька годин поспіль, вода просочувалася крізь сорочку, і він був мокрий як хлющ. Тремтіння хвилями прокочувалося по всьому тілі, й на додачу до дощу він ще й пітнів, наче кінь.

Видно було, що Тедові теж несолодко. Коли той виписався з лікарні, то ледве до машини додибав. Але це його не спиняло — поперся одразу до задньої кімнати своєї халупи, де ховав зброю. Вони завантажили все до пікапа й рушили до Така.

От тільки там нікого не було. Дві машини перед домом, а от хазяїв їхніх не видно. Ейбі знав, що Довсон з дівкою повернуться. Куди їм дітися — тачки їхні тут — тож їм з Тедом треба зробити засідки по різні боки двору й чекати.

І чекати. І знов чекати.

Вони сиділи години зо дві, а тоді пішов дощ. Ще година під дощем, і почалися дрижаки. Щоразу, як його трусило, в очах білішало від болю в тельбухах. Господи Боже милий, він таки здихав. Щоби відволіктися, пробував думати про Кенді, але всі думки зводилися до того пацана, чи прийде він сьогодні знов. Згадка про того хлопаку пробуджувала в ньому нестримну лють, від якої його трусило ще дужче, а тоді все починалося знову. Де того Довсона чорти носять, думав він, і що сам він тут робить? Він навіть не до кінця повірив Тедові — про Довсона Тед точно йому у вуха насцяв — але, глянувши на брата, вирішив поки що стулити пельку й нічого не казати. Тед явно так просто здаватися не хотів. І вперше в житті йому було лячно від того, що може скоїти Тед, якщо Ейбі скаже розвертатися і йти по домівках.