Найкраще в мені

— Тут так тихо, — сказала вона. Поставивши келиха на столик поряд з диваном, вона підтягла ноги й обійняла себе за коліна. — Розумію, чому Так з Кларою хотіли лишитися тут назавжди.

У тьмяному світлі торшера її обличчя набувало якихось таємничих рис. Довсон кашлянув і запитав:

— Як вважаєш, ти ще повернешся сюди? Після цих вихідних, я маю на увазі.

— Не знаю. Якби знала, що буде, як зараз, то — так, я би поверталася. Та я знаю, що так уже не буде, бо ніщо не триває вічно. І частина мене воліє запам’ятати все, як було сьогодні, — розкішні квіти, дощ…

— Не кажучи вже про прибраний будинок.

— І це теж, — погодилася вона. Взявши келиха, вона покрутила ним, аби вино стікало прозорими стінками. — Удень, коли попіл відносило вітром, знаєш, про що я подумала? Я пригадала ту ніч, коли ми лежали на приплаві й дивилися, як падають зорі. Не знаю, чому, але раптом мені здалося, що я знову там. Я могла уявити нас — як ми лежимо на рушнику, як шепочемо одне до одного, як коники співають у траві — прекрасне, мелодійне відлуння. І над нами небо таке… живе.

— Чому ти про це розповідаєш? — в голосі Довсона чулася ніжність. Обличчя її раптом набуло меланхолійного виразу:

— Бо тієї ночі я зрозуміла, що кохаю тебе. Що я по-справжньому, безповоротно закохана. І, гадаю, моя мати знала, що саме відбувалося тоді.

— Чому ти так вважаєш?

— Бо наступного ранку вона запитала мене про тебе, і коли я відповіла, як почуваюся, між нами відбувся голосовий двобій — хто кого перекричить — гірший за всі інші. Вона навіть дала мені ляпаса. Я була така вражена, що не знала, як відповісти. І весь час вона товкла одне й те саме — до якої ницості я вдалася, як не розумію, що роблю зі своїм життям. Вона так все повертала, наче проблема була в тобі, та тепер, коли оглядаюся назад, розумію, що їй не важливо було, хто саме, це міг би бути хто завгодно. Бо справа була не в тобі, не в нас, не у твоєму прізвищі, не у твоїй сім’ї. Справа була в ній самій. Вона розуміла, що я дорослішаю, і вона боялася втратити контроль. Вона не знала, як з цим впоратися — і досі не знає, — Аманда хильнула вина й опустила келиха, прокручуючи його між пальців. — Сьогодні вранці вона ошелешила мене новиною про те, що я, бачите, егоцентрична.

— Вона помиляється.

— Я теж так вважала. Принаймні, спочатку. Але тепер вже не така впевнена.

— І чому ж?

— Я не дуже поводжуся, як заміжня жінка, правда?

Він дивився на неї й мовчав, даючи їй час осмислити власні слова.

— Хочеш, я відвезу тебе назад? — нарешті запитав він.

Вона повагалася, а тоді похитала головою.

— Ні, — відповіла вона. — У тому-то й справа: я хочу лишитися тут, з тобою. Хоч і розумію, що так не можна, — вона заплющила очі, довгі темні вії лягли на вилиці. — Хіба є в цьому якийсь сенс?

Він провів пальцем по зовнішній стороні її долоні.

— Ти правда хочеш знати відповідь?

— Ні, не дуже. Але все так… заплутано. Шлюб, я маю на увазі.

Вона відчувала, як легенько він гладить пальцем її шкіру, викреслюючи заплутані візерунки.

— Тобі подобається бути заміжньою? — запитав Довсон, і в голосі його чулася несміливість.

Замість того, щоб негайно відповісти, Аманда випила ще вина й спробувала зібратися з думками.

— Френк хороший чоловік. Час від часу, принаймні. Але шлюб відрізняється від того, що уявляє собі більшість людей. Всі хочуть вірити, що шлюб — це якась ідеальна рівновага, що її можна знайти, але це не так. Хтось один із двох завжди любить сильніше за іншого. Я знаю, що Френк любить мене, і я теж його люблю. Просто… не так, як він мене. І ніколи не зможу.

— Чому?

— Хіба ти не знаєш? — вона глянула на нього. — Через тебе. Навіть коли ми з ним стояли перед вівтарем, і я збиралася виголосити свою обітницю, то найдужче за все бажала, аби на його місці був ти. Бо я не просто любила тебе — я кохала тебе понад усяку міру, і вже тоді розуміла, що нічого подібного до Френка відчути не зможу ніколи.

У Довсона пересохло в роті.

— Тоді нащо ти вийшла за нього?

— Бо я вважала, що він достатньо хороший для мене. І сподівалася, що змінюся. Що з часом, можливо, я зможу покохати його так само, як тебе. Але я не покохала, і роки минали, і мені здається, що й він усе зрозумів. І йому від цього боляче, і я знала, що йому від цього боляче, але що завзятіше він намагався показати мені, наскільки я важлива для нього, то менш вільною я почувалася. Мене це буквально душило. І я ображалася на це. Ображалася на нього, — вона поморщилася від смаку власних слів. — Розумію, що це звучить жахливо. Я огидна.

— Ти не огидна, — відповів Довсон. — Ти чесна.

— Давай я закінчу, гаразд? — сказала вона. — Я хочу, аби ти дещо зрозумів. Ти маєш знати, що я люблю його й ціную сім’ю, яку ми з ним створили. Френк обожнює дітей. Вони є центром його життя, і, напевне, саме тому смерть Беа так по нас вдарила. Ти не уявляєш, як це страшно: бачити, що твоя дитина хворіє, стає кволішою й кволішою, і ти розумієш, що нічим не можеш зарадити. І тебе носить цими американськими гірками переживань та страждань, й ти відчуваєш і ненависть до Бога, і покинутість, і зрадженість, і знесиленість, і порожнечу. Хоча я все-таки спромоглася пережити цей біль. А от Френк так і не пережив. Бо на дні, на задній стінці всього цього ховається відчай, і він просто… з’їдає тебе зсередини. І в тому місці, де колись була радість, тепер ніщо. Бо саме радістю була для нас Беа. Вона була втіленням щастя. Ми навіть жартували, що вона народилася з посмішкою на личку. Вона навіть немовлям майже не плакала. І так було до останнього. Вона постійно сміялася. Для неї життя було безперервним щасливим відкриттям. Джаред і Лін билися між собою за її увагу, уявляєш?

Голос у неї був такий, наче слова дряпають їй горло. Вона на хвильку зупинилася, а тоді продовжила:

— А тоді з’явився головний біль, і вона стала натикатися на речі, коли чимчикувала кімнатою. І ми носили її по лікарях, і кожний з них казав, що нічого не зможе вдіяти, — вона важко глитнула. — Після того… все почало виходити з ладу. Але вона лишалася такою, як була, розумієш? Щасливою. Навіть наприкінці, коли вона й сісти без допомоги не могла, все одно сміялася. І щоразу, коли я чула той сміх, то відчувала, як від серця відколюється ще один шматок, як воно ось-ось трісне навпіл.

Аманда замовкла, бездумно дивлячись у темне вікно. Довсон чекав.

— Під кінець я просто лежала з нею на ліжку годинами, просто обіймала її, доки вона спала, і коли вона прокидалася, то ми лежали й дивилися одна на одну. Я не могла відвернутися, бо хотіла запам’ятати усе — як вона виглядає, кожну рисочку її личка, носик, підборіддячко, кучерики. А коли вона знов засинала, то я міцно тримала її й ридала через таку страшну несправедливість.

Договоривши, Аманда моргнула: вона не помічала, як її щоками течуть сльози. Вона нічого не зробила, аби витерти їх, і Довсон теж нічого не зробив. Він незворушно сидів поряд, напружено ловлячи кожне її слово.

— Коли вона померла, то разом з нею померла частина мене. І ще довгий час ми з Френком просто не могли дивитися одне на одного. Не через злість — через біль. Я бачила в ньому Беа, а він бачив Беа у мені, і це було… нестерпно. Ми ледве трималися, хоч Джаред і Лін потребували нас тоді найдужче. Я стала випивати по дві-три склянки вина щовечора, щоби якось приспати себе, щоби не так боліло, та Френк пив ще дужче. Зрештою я визнала, що це не допомагає. І зупинилася. Але у Френка сталося інакше, в нього не все було так просто, — вона зробила паузу, потерла перенісся: спогади нагнали знайоме відчуття головного болю. — Він не міг зупинитися. Мені здавалося, що народження ще одної дитини зцілить його, та це не спрацювало. Він алкоголік, і протягом останніх десяти років живе тільки половиною життя. І я дійшла до такої точки, звідки вже не знаю, як повернути йому ту втрачену другу половину.

Довсон глитнув і тихо промовив:

— Не знаю, що й сказати.

— Я теж не знаю. Я часто заспокоюю себе тим, що якби Беа не померла, то всього цього з Френком не сталося б. Але тоді я замислююся, чи це бува не я спровокувала таке його падіння. Бо протягом років завдавала йому болю, навіть до Беа. Бо він знав, що я не люблю його так, як він мене.