Найкраще в мені

Вона живе у цих квітах, розумієте? Її прах допоміг їм вирости, і що буйніше вони росли, то живішою вона ставала. І доки я глядів за квітником, доти Клара знаходила спосіб бути зі мною.

Тому ви тут, тому я попросив вас про цю послугу. Це наше місце, цяточка посеред великого світу, де любов може все. Гадаю, ви, як ніхто, зрозумієте, про що я.

Та тепер час мені приєднатися до неї. Час співати разом. Мені пора, і я ні про що не шкодую. Я знов з Кларою, і тільки з нею мені хотілося бути. Розвійте мій попіл над квітами і не плачте за мною. Ліпше посміхніться за нас обох, порадійте за мене й мою дівчину.

Так

Довсон нахилився вперед, упершись ліктями в коліна. Він уявляв Така, уявляв, як він писав листа. Те, що він прочитав, зовсім не пасувало його спогадам про небагатослівного, простакуватого чоловіка, якого він знав колись. Це був Так, якого Довсон не бачив і не знав ніколи.

Аманда обережно склала аркуші, на обличчі її відбилася ніжність, з якою вона ховала листа назад до конверта, боячись порвати.

— Я знаю, про яку він пісню, — промовила вона, заховавши листа до сумки. — Якось чула, як він співав її, сидячи в гойдалці. Коли спитала, що це, він уникнув відповіді. Але поставив мені платівку, щоби я послухала.

— Там, у себе?

Вона кивнула.

— Пам’ятаю, вона здалася мені нав’язливою, але Так заплющив очі і наче… занурився в неї повністю. Коли вона дограла, він підвівся й заховав платівку, і тоді я взагалі не зрозуміла, що це могло означати. Але розумію тепер, — мовила вона, повернувшись обличчям до Довсона. — Він кликав Клару.

Довсон покрутив келиха в руках:

— Ти йому віриш? Що він бачив Клару?

— Спочатку не вірила. Ну, не зовсім. А тепер вже й не знаю.

Удалині знов загриміло, ніби нагадуючи, нащо вони сюди приїхали.

— Гадаю, саме час, — сказав Довсон.

Аманда підвелася, розправила брюки, і вони разом спустилися до саду. Тепер вітер вже не стихав, але туман погустішав. Прозорий ранок скінчився, і на зміну йому прийшов день, чия похмурість неначе втілювала в собі темний тягар їхнього минулого.

Довсон виніс скриньку, і вони відшукали серед квітів стежину, що вела до середини саду. Амандине волосся метлялося за вітром, і він спостерігав, як вона проводить по ньому пальцями, щоби — пасмо за пасмом — зібрати його докупи. Вони дійшли до середини й зупинилися.

Тепер Довсон ураз відчув усю вагу скриньки, яку тримав у руках.

— Ми маємо щось сказати, — пробурмотів він. Вона кивнула, мовляв, нехай говорить першим, і він заговорив, віддаючи шану чоловікові, котрий дав йому колись прихисток й подарував дружбу. Аманда, у свою чергу, подякувала Такові за довіру, за те, що слухав її, і зізналася, що ставилася до нього майже як до батька. Коли вони закінчили, вітер ураз подужчав — наче за командою — і вони відкрили скриньку.

Прах здійняло вітром й понесло над квітами, і, спостерігаючи за цим танцем, Аманда не могла позбутися відчуття, що просто в них на очах Так шукає Клару, кличе її востаннє.

***

Вони повернулися до будинку й подумки згадували Така, кожний по-своєму, і мовчання єднало їх. Надворі почався дощ. Він спадав поволі, але напосідливо — легкий літній дощ, дарунок небес у спеку.

Зголоднівши, вони почимчикували до авто. Провівши «Стінґрея» звивистою ґрунтовкою, виїхали на шосе. Вони могли б повернутися до Орієнтала, та все-таки поїхали до Нью-Берна. В історичній центральній частині їм трапився ресторан під назвою «Челсі» — він був майже порожній, коли вони зайшли, та коли виходили, ледь не всі столи були зайняті.

Дощ ненадовго вщух, і вони скористалися цією паузою, аби прогулятися тихими вулочками й завітати до крамниць, які ще працювали о цій вечірній порі. Доки Довсон перебирав книжки на полицях книгарні зі вживаними книжками, вона вирішила скористатися можливістю зателефонувати додому. Спочатку подзвонила Джаредові й Лін, а тоді зважилася набрати й Френка. Матері вона подзвонила також — лишила їй повідомлення на автовідповідачі, що буде пізно, й попросила не замикати двері. Вона покінчила з розмовами якраз, коли Довсон вийшов з книгарні, і десь глибоко всередині їй заболіло від того, що вечір уже майже скінчився. Неначе прочитавши її думки, Довсон запропонував їй руку, і вона притислася до неї, коли вони йшли до машини.

Коли вибралися на шосе, знов пішов дощ. Туман наповзав, густішав, і коли вони під’їжджали до Ньюс, цівки марева потяглися з лісу, наче мацаки якогось величезного невідомого морського чудовиська. Світло фар майже не допомагало в цій імлі: складалося враження, що дерева обабіч дороги поглинають ті незначні рештки світла, які все-таки примудрялися освітлювати дорогу перед ними. Довсон притишив хід, пробираючись крізь вологу зловісну темряву.

Дощ настирливо стукотів зйомним дахом авто, неначе далекий потяг, і Аманда, заколисана цим звуком, перетирала в голові усе, що трапилося за день. За вечерею вона неодноразово помічала, як Довсон роздивляється її, та припливів сором’язливості від цього не відчувала — радше, вона воліла, аби він не припиняв.

Вона знала, що так не можна. Її обставини не дозволяли жадати таких речей, та й суспільство б це засудило. Вона ладна була відкинути свої почуття як щось мінливе й тимчасове — побічний продукт чинників, які задавали тон в її житті. Та вона знала, що обманює себе. Довсон не був якимсь незнайомцем, з яким вона випадково перетнулася — він був її першим і єдиним справжнім коханням, найвитривалішим, найміцнішим за все.

Френк вмер би, якби дізнався, про що вона думає. Хоч які були в них труднощі, вона відчувала любов до нього. І навіть коли нічого не станеться — навіть якщо сьогодні вона поїде додому — вона знала, що Довсон не зникне так просто з її життя й з її думок. Справа була не в тому, що в її подружньому житті вже багато років усе було не так, і вона шукала розради деінде. Справа була в Довсоні — в тому, як вона і він ставали «ми» щоразу, коли опинялися поряд одне з одним. І все, що відбувалося зараз, було просто логічним, природним — а тому невідворотним — продовженням того, що вже відбулося. Її не полишала думка, що їхня спільна історія не добігла кінця, що обидва вони ще мають написати кінцівку разом.

Проминувши Бейборо, Довсон знов сповільнив авто. Наближався поворот на інше шосе — те, яке вело на південь, до Орієнтала. Просто перед ними був шлях на Вандмір. Довсон повернув би, і коли вони наближалися до розв’язки, вона хотіла попросити його їхати просто вперед. Вона не хотіла прокинутися завтра з сумнівами, чи побачить його колись знов. Ця думка лякала її, та вона не могла вимовити ані слова.

На шосе вони були самі. Вода стікала з асфальту у вузькі кювети обабіч дороги. Перед розв’язкою Довсон м’яко пригальмував, а тоді, несподівано для Аманди, зупинився зовсім.

Склоочисники шугали перед очима туди-сюди. Краплі дощу мерехтіли у світлі зустрічних фар. Коли двигун затих, Довсон повернувся до неї. На його обличчя падала тінь.

— Мати, певно, чекає на тебе.

Вона відчувала, як її серце б’ється швидше й швидше, як воно шаленіє в грудях.

— Так, — несміливо кивнула вона й нічого більше не сказала.

Якусь мить тривалістю з вічність він просто дивився в її обличчя, намагаючись розгледіти страх, надію й бажання в очах, в яких віддзеркалювалися його власні очі. Тоді, несподівано посміхнувшись, він відвернувся до керма, і авто повільно — нестерпно повільно — рушило в бік Вандміра, й жоден з них вже не хотів і не міг його спинити.

***

Заходячи до котеджу, вони не відчули жодної ніяковості. Аманда одразу пішла на кухню, а Довсон лишився у вітальні й увімкнув світло. Вона наповнила келихи, відчуваючи одночасно страх і приємну схвильованість.

Довсон тихенько увімкнув радіоприймача й зрештою, після деяких зусиль, налаштував його на якусь джазову хвилю. З полиці над приймачем він витяг одну зі старих книжок, і саме гортав пожовклі сторінки, коли Аманда повернулася з кухні з келихами. Поставивши книгу на місце, він прийняв у неї келиха й слідом за нею пішов до дивану. Стоячи, він спостерігав, як вона скидає туфлі.