Найкраще в мені

Але щось мене занесло не туди. Коли старішаєш, багато що змінюється, мушу сказати. Поживете — побачите.

Був 1942 рік, як я вже казав, і з нагоди річниці ми вирішили піти в кіно на «Для мене й моєї дівчини», де Джуді Ґарленд і Джин Келлі. Оце було вперше, як ми обоє пішли до ілюзіону, а для цього треба було аж до Ралі доїхати. Коли фільм скінчився, ми просто сиділи, аж доки світло в залі не увімкнули, і розмірковували про побачене. Сумніваюся, що хтось із вас взагалі бачив цей фільм, тому не переказуватиму подробиць, але якщо коротко, то там ідеться про чоловіка, який скалічив себе, щоби не йти на війну, але після того стрічає жінку, яку покохав і яка тепер вважає його боягузом. Перед тим я отримав повістку про призов до війська, і тому кіно влучило точно в ціль — я теж не хотів воювати й лишати вдома кохану, ми навіть говорити про це боялися. Тому ми говорили про головну пісню, яка звалася так само, як і кіно. Це була найвдаліша, найпрекрасніша пісня з усіх, які ми коли-небудь чули. Коли їхали додому, то наспівували її разом по колу. І от за тиждень після того мене забрали на флот.

Це дивно, бо, як я вже казав, я саме мав їхати на війну, і ті, хто мене призвав, мали знати, чим я заробляю на життя. Тобто було б розумніше забрати мене до армії: я добре ладнав із двигунами, а от плавати — не вмів. Я міг би опинитися у військовому автопарку й пересвідчуватися, що вантажівки й джипи пройдуть по Європі, як по маслу. Бо яка ж армія без машин, правда? Та хоч я й був звичайним селюком, я розумів, що армія кидає тебе, куди їй заманеться, а не куди тобі хочеться, і тоді вже всі знали, що ми скоро маємо брати Європу. Айк саме пішов на Північну Африку. Вони потребували піхоти, їм не вистачало людей на землі, і хоч як мені хотілося потримати Гітлера за горло, уявити себе в піхоті я не міг.

У призовному пункті я побачив плакат: «На флот». І гасло: «До гармат!». На плакаті був намальований голий до пояса матрос, що заряджав гармату, і щось у мені заворушилося. Це я зможу, — подумалося мені, і я пішов до флотського столу, а не до армійського, і записався. Коли повернувся, Клара проплакала з десяток годин. Змусила пообіцяти, що повернуся живий. І я пообіцяв.

Я пройшов загальну й стройову підготовку, а тоді, в листопаді 1943, мене направили служити на Тихоокеанський флот, на ескадрений міноносець «Ю-Ес-Ес Джонстон». Не вірте тим, хто каже, що на флоті безпечніше, ніж на суші чи в морській піхоті. Чи що там не так страшно. Тебе віддають на ласку кораблю, ти вже не можеш покладатися на себе, бо якщо корабель тоне, то ти йдеш на дно разом з ним. Якщо опинишся за бортом, то помреш також, бо ніхто не зупинятиметься й не витягатиме тебе, ризикуючи життям команди. Ти не можеш утекти, не можеш сховатися, і розуміння, що ти нічого не контролюєш, не полишає тебе, не дає тобі спати спокійно. Та служба на флоті була найстрашнішою частиною мого життя. Всюди дим, палуба палає, гармати не замовкають — шум такий, що й уявити важко. У десять разів гучніший за грім, але й це слабке порівняння. Японські «Зеро» постійно обстрілювали палубу, постріли рикошетили на всі боки. І в таких умовах треба працювати — наче нічого такого не відбувається.

У жовтні 1944-го ми проходили повз Філіппіни, готувалися підтримати вторгнення. У нашій ескадрі було тринадцять суден — може здатися, що це багато, та всі, окрім авіаносця, були або міноносцями, або ескортними міноносцями, тож вогнева міць у нас була не дуже. І тут ми бачимо, як із-за обрію насувається стіна кораблів — наче весь японський флот вийшов проти нас. Чотири лінкори, вісім крейсерів, одинадцять міноносців — і всі вони прагнуть бачити нас на дні моря, і самому чортові їх не спинити. Хтось, здається, потім казав, що ми стояли проти них, наче Давид проти Голіафа, от тільки пращі в нас не було. Десь так, десь так. Вони були поза досяжністю, коли відкрили по нас вогонь. І що ж нам було робити? Ми знали, що живими не вийдемо. Ми прийняли бій. Битва в затоці Лейте — так тепер її називають. Ми пішли просто на них. Мій корабель першим дав залп, першим пустив торпеди й димову завісу. Ми цілили одночасно в лінкор і крейсер. І поцілили. Та ми були в авангарді, тож і на дно мали піти першими. До нас підійшла пара ворожих крейсерів, вони відкрили по нас нищівний вогонь, і нам був гаплик. На борту було 327 людей, і з них 186 — і багато з ким з них я добре приятелював — загинули того дня. Я був одним зі 141, які вижили.

Б’юся об заклад, що ви ніяк не второпаєте, нащо я про все це пишу — певно, вважаєте, що старого знов занесло, тож перейду до суті. Я був на плоту, навколо лютий бій, і тут мені стало ясно, що я більше не боюся. Зовсім несподівано я зрозумів, що зі мною нічого не трапиться, бо я знаю, що в нас з Кларою ще стільки всього має бути попереду. І на мене зійшов спокій. Звіть це контузією, якщо ваша ласка, та я знаю те, що знаю, і там, під небом, що вибухало над головою щомиті й труїло димом, я пригадав ту нашу річницю в кіно і став наспівувати пісеньку з фільму «Для мене й моєї дівчини», як ми колись з Кларою співали дорогою з Ралі. Я співав голосніше й голосніше, а тоді вже просто заволав щосили, наче я один серед моря, наче нічого навколо не коїться, наче я знав, що Клара почує мене якимсь чином і зрозуміє, що нема чого хвилюватися. Я ж пообіцяв їй, що все буде добре, розумієте? Й ніщо з того, що відбувалося на Тихоокеанському фронті, не перешкодило мені виконати цю обіцянку.

Звучить дико, знаю. Але, як я вже казав, мені вдалося вижити. Мене перевели на десантний корабель, і наступної весни я доставляв морських піхотинців на Іодзіму. А далі війна скінчилася, і я повернувся додому. Говорити про війну я не міг, тому мовчав. Жодного слова не сказав про ті події. Надто боляче все це було, й Клара це розуміла, тож мало-помалу ми повернулися з нею до звичного життя. У 1955-му взялися будувати тут дім. Майже всю роботу я зробив сам. Одного дня я скінчив працювати, прийшов до Клари, яка сиділа в тіні за плетінням. І почув, як вона мугикає «Для мене й моєї дівчини».

Я стояв, наче до місця прикипів, й мене накрило спогадами про той бій. Я тої пісні не згадував багато років, та й Кларі не розповідав про події на плоту. Та щось вона у виразі мого обличчя таке помітила, що глянула мені просто у вічі й сказала: «Пам’ятаєш ту нашу річницю? Ніколи не розповідала тобі, що коли ти був на флоті, мені якось наснився сон. Я стояла посеред польових квітів, вони були повсюди, і чула, як ти співаєш цю пісню, але бачити тебе не могла, і коли прокинулася, то більше за тебе не боялася. Бо до того мене не полишав страх, що ти ніколи не повернешся».

Я стояв як мішком вдарений, а тоді зізнався: «Це був не сон». А вона всміхнулася так, наче знала, що я скажу: «Звісно. Я ж казала, що чула тебе».

З того часу упевненість, що між мною й Кларою є якийсь — духовний, напевно, — зв’язок, не полишала мене. Тому за кілька років я став висаджувати сад, а потім привіз її сюди на нашу річницю, щоби показати, що в мене вийшло. Тоді все було не так пишно, як ви бачите зараз, та вона запевняла, що в житті не бачила такої краси. Тому я зорав ще ділянку і наступного року насіяв більше — і весь час мугикав нашу з нею пісню. Я робив це щороку, упродовж усього нашого спільного життя, аж доки вона була зі мною. Тут я розвіяв її прах, бо вона любила цю місцину.

Її смерть ледве не вбила мене. Мене мучила злість, я випивав, і життя наче потроху витікало з мене. Я припинив орати землю й сіяти квіти, бо не бачив у цьому сенсу. Я ненавидів увесь світ і не хотів жити далі. Не раз я думав про самогубство, аж раптом в моєму житті з’явився Довсон. Добре, що він був поряд. Якимсь чином він нагадав мені, що я досі живий, що не все зробив на цьому світі. Але потім і його в мене забрали. І тоді я приїхав сюди вперше за багато років. Була пізня осінь, та деякі рослини ще квітнули, і, не знаю чому, я заспівав нашу з Кларою пісню і заплакав. Я плакав за Довсоном, напевно, але й за собою теж. Звісно, найбільше я плакав за Кларою.

Саме тоді усе й почалося. Уже поночі, коли я повернувся додому, то побачив Клару крізь кухонне вікно. Тихенько вона співала нашу пісню. Та вона була прозора, нетутешня, і зникла, коли я зайшов усередину. Тож я повернувся сюди й став знов орати землю. Підготувався, так би мовити, і вона знов явилася мені, цього разу на ґанку. Через пару тижнів, коли я засіяв ділянку, вона стала являтися частіше, може, раз на тиждень, і я вже міг підійти ближче до того, як вона зникне. Коли квітник розквіт, я приїхав: гуляв посеред рослин. А тоді повернувся додому — і там вона, майже справжня, наче з плоті й крові. Просто стояла на ґанку, чекала на мене й так дивилася, наче не розуміла, чого ж я барюся. І з того часу так було завжди.