Страница 36 из 64
Тепер, коли він зачиняв авто, їй здавалося, що історія повторюється, і на серці їй було так само моторошно й солодко, як тоді. У ньому було щось таке, що промовляло лише до неї, між ними був якийсь зв’язок, якого їй так не вистачало усі ці роки. І вона знала, що дещо в ній чекало на нього — так само, як і він чекав на неї.
Вона й уявити не могла, що вони знов побачаться. І тепер не могла дозволити йому лишитися просто спогадом. Доля — в подобі Така — втрутилася, і коли вона рушила до хатинки, то розуміла, що все це не просто так. Усе це мало щось означати. Минуле, зрештою, лишилося в минулому, і в них було тепер тільки майбутнє.
***
Як і передбачав Довсон, двері виявилися незамкненими. Зайшовши до будиночка, Аманда не могла позбутися думки, що колись це був Кларин прихисток, Кларині володіння.
Хоч підлога була вкрита такими самими зчовганими сосновими дошками, а стіни — кедровими панелями, та й планування — цілком повторювало Таків будинок в Орієнталі, різниця все-таки була разючою: яскраві квітчасті подушки на дивані, стіни прикрашені чорно-білими фото. Кедрові панелі добре виглянсувані й вкриті ясно-блакитною фарбою, крізь великі вікна кімнату заливає світлом. У стіну вбудовані дві білі книжкові шафки, набиті книгами й порцеляновими фігурками, — очевидно, це Клара назбирала їх за довгі роки. На стільці — різнобарвна клаптикова ковдра, жодних слідів пилу на журнальних столиках. Два торшери по обидва боки кімнати, у кутку, коло радіоприймача, — зменшена версія ювілейного фото.
Вона почула, як Довсон піднімається ґанком у неї за спиною. Він мовчки зупинився на порозі з піджаком і її сумкою в руках. Здавалося, йому забракло слів, аби щось сказати. Свого здивування вона не могла приховати також:
— Це щось, правда?
Довсон поволі роздивився кімнату.
— Таке враження, що я нас не до того будинку привіз.
— Не хвилюйся, — відповіла вона, вказуючи на фото. — Все правильно. Але ясно, що це було радше Кларине місце, а не його. І він ніколи нічого тут не міняв.
Довсон склав піджака на спинку стільця, Амандину сумку прилаштував на сидінні.
— Не пам’ятаю, щоби в Така колись було так чисто. Певно, Теннер найняв когось, аби тут добряче прибрали перед нашим візитом.
Звісно, так Теннер і зробив, — подумала Аманда. Вона пригадала, як той згадував, що збирається з’їздити сюди, а також про його настанову приїздити саме наступного дня після зустрічі. І незамкнені двері лише підтверджували її підозру.
— Ти вже роздивилася інші кімнати? — запитав Довсон.
— Ще ні. Я саме намагалася уявити, де ж Клара дозволяла Такові сидіти. Видно, що курити тут йому заборонялося.
Він показав назад через плече:
— Ага, це пояснює, чому на ґанку прижився стілець. Певно, туди вона його й виганяла курити.
— Навіть, коли її не стало?
— Певно, він боявся, що її дух з’явиться й насварить, якщо він підкурить у будинку.
Вона всміхнулася, і вони разом пішли оглядати будинок, мимохіть зачіпаючи одне одного дорогою. Так само, як і в Орієнталі, кухня була в задній частині й виходила вікнами на річку, але тут вона була вбрана по-Клариному — білі шафки з кованим орнаментом по кутах, синьо-білі кахлі над стільницею. На плитці — чайник, на стільниці — ваза з польовими квітами, зібраними тут, у саду. Обідній стіл притулився коло вікна, на ньому — дві пляшки вина, біле й червоне, а також два кришталево чисті келихи.
— Він стає передбачуваним, — відзначив Довсон, дивлячись на пляшки.
Вона знизала плечима:
— Буває й гірше.
Вони помилувалися Бей-Рівер, що поволі текла за вікнами, і жоден з них не промовив ані слова. Коли вони стояли удвох біля вікна, Аманда занурилася в тишу — впізнаване, рідне море спокою. Вона відчувала, як груди Довсона здіймаються й спадають, й приборкала несподіване бажання знов взяти його за руку. Не домовляючись, вони відвернулися від вікна й продовжили обхід.
Навпроти кухні була спальня із затишним ліжком на високих ніжках. Білосніжні фіранки й прекрасно збережені меблі разюче відрізнялися від того, що можна було побачити в Таковій оселі — ані плям, ані подряпин, ані сколів по кутах. На тумбах обабіч ліжка стояло по кришталевому світильнику, а стіну навпроти шафи для одягу прикрашав імпресіоністський пейзаж.
Зі спальні можна було потрапити до ванної кімнати. Аманда все життя мріяла про ванну на ніжках, подібних до звірячих лап. Над мийнею висіло антикварне дзеркало, в якому вона вихопила своє відображення поряд з Довсоном — це вперше з часу повернення до Орієнтала їй трапилося побачити їх двох з боку, і їй спало на думку, що в юності вони ніколи не фотографувалися удвох. Звісно, вони хотіли цього, обговорювали, та нагоди так і не випало.
Тепер вона жалкувала про це. Але якби було в неї таке фото? Чи заховала б вона його подалі до шухляди й забула б про нього, аби потім несподівано відшукати за декілька років? Чи зберігала б його в якомусь особливому місці, відомому тільки їй? Вона не уявляла, однак зараз, коли бачила обличчя Довсона поряд зі своїм у дзеркалі ванної, це було по-справжньому інтимне переживання. Вона вже дуже давно не почувалася привабливою поряд з кимось, але тепер — так. Вона відчувала, як її тягне до нього невидимою силою. Вона ніжилася в його уважному погляді, коли він роздивлявся її, в граційності його рухів. І найгостріше вона відчувала, що між ними існує якийсь первинний зв’язок, якесь передвічне порозуміння. Вони були разом всього лише пару днів, та вона інстинктивно довіряла йому й знала, що може що завгодно розповісти йому про себе. Так, того першого вечора вони трохи сперечалися через ту історію з Боннерами, але в кожному їхньому слові звучала неоздоблена, сира щирість. Жодних недомовок, прихованих натяків і замаскованого осуду. І, як завжди, їхня суперечка згасла так само миттєво, як і спалахнула.
Аманда продовжувала роздивлятися Довсона у дзеркалі. Він повернувся й помітив її погляд. Простягнув руку й прибрав їй з очей неслухняне пасемко волосся. А тоді пішов, лишивши її наодинці з роздумами про те, що наслідки наслідками, та життя вже незворотно змінилося в такий спосіб, якого вона й уявити не могла.
***
Забравши сумку з вітальні, Аманда знайшла Довсона у кухні. Він відкоркував пляшку й наповнив келихи. Передав один їй, і вони разом мовчки перемістилися на ґанок. З-за обрію накочувалися чорні хмари, додолу спадав легкий туман. На крутому, порослому деревами березі річки листя ожило й затріпотіло, перетворившись на рухливу темно-зелену масу.
Аманда відставила келиха убік й відкрила сумку, з якої після недовгих пошуків витягла два конверти. Одного вона простягла Довсонові, а другого поклала на коліна: цього листа вони мали прочитати разом перед церемонією. Вона дивилася, як свого конверта Довсон охайно склав удвічі й заховав до задньої кишені брюк.
Аманда простягла йому не підписаного конверта:
— Ти готовий?
— Як ніколи.
— Хочеш відкрити сам? Маємо прочитати його перед церемонією.
— Та ні, тримай ти, — відповів він, підсуваючи стільця ближче. — Я почитаю звідси.
Аманда відігнула край печатки, тоді обережно відірвала її. Розгорнувши листа, вона була вражена заплутаністю письма: тут і там слова, чи навіть фрази, були викреслені, рядки танцювали, викриваючи Таків вік і старечий тремор. Лист був довгим — три аркуші з обох боків — і вона мимохіть задумалася, як довго він його писав. У кінці була дата: чотирнадцяте лютого того ж року. Валентинів день. Чомусь такий збіг не здавався банальністю.
— Готовий? — запитала вона. Коли Довсон кивнув, вона нахилилася ближче до нього, і вони разом взялися читати.
Амандо й Довсоне!
Дякую, що приїхали. І дякую за те, що все це для мене робите. Ви єдині, до кого я міг звернутися.
Письменник з мене не дуже, тому, гадаю, треба почати з пояснення, що перед вами історія кохання. Мого й Клариного, я хочу сказати, і, певно, подробиці наших стосунків у перші роки подружнього життя будуть для вас надто нудними, тож я би почав з тієї частини нашої історії, яка зацікавить саме вас — а саме частини, яка розпочалася 1942 року. На той час ми були одружені три роки, і в Клари вже стався перший викидень. Я знаю, якого болю це їй завдало, та й мені теж — бо я нічого не міг вдіяти. Іноді труднощі спонукають людей розійтися. Та буває й так — як-от у нашому випадку, — що труднощі тільки зближують.