Найкраще в мені

А Кенді з тим пацаном точно зараз у барі. Регочуть з нього, обмінюються тими своїми особливими усмішечками. Від таких думок пульс його заходився, як скажений. Тоді спалахував біль, і на секунду йому здавалося, що от тепер-то він знепритомніє. Того пацана він уб’є. Бог свідок. Ще раз побачить — і вб’є, а Кенді засвоїть урок. Тільки треба спочатку покінчити з сімейними справами, щоби Тед поїхав з ним і підстрахував. Господь свідок, він сам не впорається.

***

Минула ще година, сонце почало рухатися додолу. Тед мало не блював, так йому було кепсько. Щоразу як рухався, голова вибухала болем, а рука вже так нестерпно чухалася у гіпсі, що він ледве стримувався, щоб не зірвати ту кляту штуку до біса. Крізь набряклий ніс було важко дихати, і все, чого він хотів, це щоби Довсон нарешті приперся, і він покінчив би з ним тут й зараз.

Йому навіть було начхати тепер, чи мала міс чирлідер буде з ним. Вчора наявність свідків його непокоїла, та тепер йому було все одно. Просто заховає її тіло, та й по всьому. Може, всі тоді подумають, що ці двоє разом утекли назавжди.

Навіть якщо так, де в біса цей клятий Довсон лазить? Куди він попхався на цілий день? Тим паче, у дощ. Спланувати цього він не міг, тут Тед зуба дав би. Ейбі сидів навпроти, блідий як смерть. Скоріше, навіть зелений, але Тедові треба була поміч, сам би він цього діла не здужав.

Одною рукою точно, та ще й коли мізки бовтаються в голові, наче лайно у відрі. Ісусе Христе, йому навіть дихати було боляче, а коли рухався, то так голова крутилася, що доводилося хапатися за що-небудь, аби встояти на ногах.

Надходила темрява, спадав туман, і Тед умовляв себе, що вони ось-ось повернуться, з хвилини на хвилину, та що далі, то важче було себе в цьому переконувати.

Уже було по десятій, а їх все не було. Тоді по одинадцятій. Тоді по дванадцятій. Зорі блимали поміж важких хмар — небо було, наче блискуча клаптяна ковдра.

Усе тіло судомило, він змерз, і почалися дрижаки: Теда трусило, він не міг опанувати себе, не міг зігрітися.

О першій їх досі не було. О другій Ейбі нарешті підвівся з засідки й хитьма побрів до Теда — видно було, що триматися на ногах йому не просто. На той час навіть Тед зрозумів, що їхні жертви сьогодні не повернуться, і вони удвох побрели до пікапа. Як вони дісталися додому, Тед майже не пам’ятав — як не пам’ятав, як вони спиралися одне на одного, ідучи до дороги. Усе, що лишилося в його пам’яті — лють і ненависть, з якими він упав на ліжко, і в очах йому почорніло.

14

Коли Аманда прокинулася в неділю, то не одразу зрозуміла, де вона: знадобилося кілька секунд, аби упізнати усе навколо, і тоді вечірні події навалилися на нею всією своєю вагою. Надворі — чула вона — співали пташки, крізь шпарину між важких портьєр пробивалися сонячні промені. Вона якомога обережніше перевернулася на інший бік і виявила, що поряд з нею нікого не було. Вона відчула певне розчарування, слідом за яким майже одразу прийшла розгубленість.

Сівши на ліжку, Аманда прикрилася простирадлом і зазирнула до ванної крізь напівпричинені двері в пошуках Довсона. Його одягу коло ліжка не було, тож вона підвелася, обмоталася простирадлом, наче тогою, й вийшла зі спальні. Заглянувши за ріг, вона помітила його на сходинках ґанку. Вона розвернулася, квапливо вдягнулась, заглянула до ванної, швиденько зачесала волосся й боса вискочила до виходу, бо відчувала потребу поговорити з ним негайно. Бо відчувала, що й він має потребу негайно з нею поговорити.

Коли двері скрипнули за спиною Довсона, той повернувся у напрямку звуку й посміхнувся, побачивши Аманду. Темна щетина на щоках додавала його посмішці хитруватості.

— Привіт, — мовив він і вказав на місце на сходах поряд з собою. В руці він тримав термопластикового стаканчика, а другого такого самого він тримав на колінах. — Я припустив, що кава не буде зайвою.

— Де ж ти її взяв?

— У супермаркеті, трохи далі. Здається, це єдине місце у Вандмірі, де продають каву. Хоча навряд вона така само смачна, як та, що ти пила у п’ятницю, — простягнувши її стаканчика, він дивився, як вона вмощується на сходах поряд з ним. — Ти добре спала?

— Так, а ти?

— Не дуже, — він майже непомітно ворухнув плечима, відвертаючись від неї, й перевів погляд на квіти. — Дощ вщух-таки.

— Це я помітила.

— Коли повернемося до Така, треба буде, напевно, машину помити. І Теннерові подзвонити можу, якщо хочеш, щоби я це зробив.

— Я сама йому зателефоную, — відповіла вона. — Нам усе одно не раз ще доведеться спілкуватися, — Аманда розуміла, що ця беззмістовна бесіда була просто ширмою, якою вони відгороджувалися від вочевидь важливішої теми: — Тобі зле, правда?

Він приречено опустив плечі, але нічого не сказав.

— Ти засмучений, — прошепотіла вона, і на серці їй закололо.

— Ні, — відповів він, здивувавши її, і обійняв її за талію. — Зовсім ні. Чого б мені засмучуватися? — на цих словах він прихилився до неї й ніжно поцілував, а тоді поволі відхилився знов.

— Послухай, — заговорила вона, — щодо вчора…

— Знаєш, що я знайшов? — перебив він Аманду. — Коли сидів отут?

Вона тільки похитала головою, бо не знала, що на це відповісти.

— Я знайшов чотирилисту конюшину, — повідомив він. — Просто коло сходів перед тим, як ти вийшла. Стирчала з землі, нічим не прикрита, — він простяг їй тендітний зелений пагінець, вкладений у імпровізований конверт із клаптя паперу. — Він має приносити щастя, а про це я сьогодні ранком багато думав.

Аманда почула в його голосі ледве помітну тривогу, і в неї виникло недобре передчуття.

— Про що ти, Довсоне? — тихо запитала вона.

— Про щастя. Про талан. Привидів. Долю.

Його слова не допомогли розвіяти розгубленість, і вона просто дивилася, як він повільно підносить стаканчика до рота й відпиває. Коли він опустив руку й втупився у далечінь, то продовжив:

— Я ледве не загинув. Не знаю, може, я мав загинути. Одне тільки падіння мало б убити мене. Чи вибух. Прокляття, я ледве не загинув два дні тому…

Довсон задумано затих.

— Ти лякаєш мене, — нарешті зізналася Аманда.

Довсон виправився й продовжив:

— Навесні трапилася пожежа на платформі, — почав він, і далі розповів їй про все: як палуба перетворилася на пекло; як він упав у воду й побачив темноволосого чоловіка; як той вивів його серед хвиль до рятувального жилета, а тоді — до корабля, де знов явився у синій штурмівці в приймальні корабельного лікаря. Він розповів їй про все, що сталося протягом наступних тижнів — як йому здавалося, що за ним стежать, як він знов бачив чоловіка на приплаві в Орієнталі. Нарешті він розповів, як наштовхнувся на Теда у п’ятницю, включно з незрозумілою появою й зникненням темноволосого чоловіка посеред лісу.

Коли Довсон закінчив розповідь, в Аманди калатало серце: вона чимдуж старалася зрозуміти та пояснити почутого не могла.

— Хочеш сказати, що Тед приходив убити тебе? Що він прийшов до Такового будинку, щоби вполювати тебе, і ти навіть не дав собі клопоту розповісти про це вчора?!

Довсон похитав головою так, наче йому було все одно:

— Я про все подбав. Я впорався.

Вона почула, як мимоволі підвищує голос:

— Ти лишаєш його тіло на території родини й телефонуєш Ейбі? Забираєш пістолета й викидаєш в річку? Це ти називаєш «подбав»?!

Здавалося, він був надто втомленим, аби сперечатися:

— Така вже в мене сім’я, — сказав він. — Так ми вирішуємо проблеми.

— Ти не такий, як вони.

— Я завжди був одним з них, — відповів він. — Я Коул, не забула? Вони приходять, ми б’ємося, вони приходять знов. Так і живемо.

— То що тепер? Це скінчилося, чи ні?

— Не для них.

— І що ти з цим робитимеш?

— Те саме, що завжди. Триматися від них подалі, робитиму так, щоб наші з ними шляхи не перетиналися, наскільки це можливо. Не так вже й важко. Окрім як помити авто й заїхати на кладовище, в мене справ у місті й нема.