Найкраще в мені

Просто зараз вона йде зі зміни, і від цієї думки в нього очі від люті випадали. Бо він точно знав, хто йде з нею до машини, однак нічого не міг вдіяти. Просто зараз йому треба було взнати, що замислив Довсон.

***

Тед то опритомнював, то знову провалювався у безтямність, і так всю ніч. Навіть коли він приходив до тями, ліки й струс робили своє діло — думати він не міг. Та вранці наступного дня лють витіснила усе інше. Лють на Ейбі, бо він постійно питав, чи не прийде за ним Довсон; на Еллу, бо та скиглила, квохкала й шморгала носом; на шепіт родичів, що чувся з коридору, — наче вони не могли допетрати, чи варто тепер його боятися. Хоча в основному лють його була спрямована на Довсона, і Тед, лежачи в ліжку, ніяк не міг зібрати події докупи. Останнім, що він бачив, перед тим як прокинутися в палаті, була постать Довсона над ним, і він довго не міг допетрати, чого від нього хочуть Ейбі та Елла. Потім прийшли лікарі, надягли на нього гамівну сорочку й пообіцяли викликати поліцію.

Після того він поводився спокійніше, бо тільки так можна було звідти вибратися. Ейбі сидів у кріслі, а Елла на ліжку. Вона метушилася, і він ледве втримався від того, аби дати їй ляпаса. Утім, він же був на зав’язках, тож навіть якби й захотів собі це дозволити, — не вийшло б. Він напружився, перевіряючи ремені на міцність, думаючи про Довсона. Той повинен здохнути, тут двох думок не може бути, й Тед срати хотів на лікареві поради лишитися ще на одну ніч під наглядом і попередження, що надмірна рухливість може зашкодити. Довсон може поїхати з міста щохвилини. І коли він почув, як крізь Еллині схлипування пробивається гикавка, процідив крізь зуби:

— А ну йди геть, треба з Ейбі перетерти.

Елла витерла сльози й без слів вийшла з палати. Коли двері за нею зачинилися, Тед повернувся до Ейбі, і йому подумалося, що браток його виглядає, як купа лайна. Пика червона, весь мокрий. Зараза його валить з ніг. То Ейбі мав би вилежуватися по лікарнях, а не він.

— Забери мене звідси.

Нахиляючись до нього, Ейбі зіщулився від болю:

— Хочеш-таки дістати його?

— Ми з ним не скінчили.

Ейбі показав на гіпс:

— І як ти хочеш щось з ним робити, коли в тебе рука нафіг зламана? Коли ти вчора двома здоровими руками з ним не впорався?

— А ти мені поможеш. Та для початку забери мене додому, щоби я взяв другого «Ґлока». А тоді разом з ним покінчимо.

Ейбі відхилився назад на спинку:

— А чого б я в це вмазувався?

Тед дивився йому просто в очі, пригадуючи нервові розпитування, що влаштовував йому вчора Ейбі.

— Бо останніми, що пам’ятаю, були його слова, що тепер він прийде за тобою.

10

Довсон біг злежаним піщаним берегом уздовж води, мляво наздоганяючи крячків, що поземкували над хвилями. Було ще рано, а на пляжі вже повно людей — хтось, як і він, вийшов розтруситися, хтось вигулював псів, хтось будував піщані замки з малими дітьми. Вище, за лінією дюн, люди сиділи на відкритих майданчиках й пили вранішню каву, розслаблено вклавши ноги на перила.

Йому дуже пощастило з кімнатою. О цій порі року готелі на пляжі часто бували повністю заброньовані на місяці вперед, і йому довелося обдзвонити декілька місць, щоби натрапити на несподівано звільнену кімнату. Вибір у нього був невеликий: або тут, або вже у Нью-Берні. І оскільки лікарня знаходилася в останньому, він вирішив, що розумніше було б лишитися тут. І треба бути тихо, бо Тед — і він був упевнений у цьому — так просто від нього тепер не відчепиться.

Яких тільки зусиль він не докладав, аби не думати про того темноволосого привида. Якби він не подався за ним, то не дізнався б, що Тед влаштував на нього засідку. Той привид приманив його, і він пішов за ним — як тоді в океані, коли вибухнула платформа.

Обидва випадки він прокручував у голові, наче зациклене відео. Колись йому здалося, що привид врятував йому життя, і досі йому гадалося, що це ілюзія, збіг. Та двічі? Це вперше він побачив у з’явах темноволосого чоловіка натяк на якусь високу мету: може, його рятують для чогось, хай він і не знає, для чого саме.

Довсон гнав від себе такі думки: прискорив хід, став дихати глибше. На ходу зняв футболку й витер нею піт із чола. Вибрав собі за мету пірс, що виднів подалі, й прискорив біг, аби опинитися там якнайшвидше. За кілька хвилин м’язи ніг запалали. Він не спинявся, зосередившись на тому, щоби довести тіло до межі, та не міг втриматися від того, щоб зиркати навколо в пошуках темноволосого чоловіка серед пляжників.

Добігши до пірса, він не спинився й рушив назад до готелю. Уперше за багато років наприкінці пробіжки він почувався гірше, ніж на початку. Він нахилився й видихнув, щоби припинити віддих. Жодних відповідей на свої питання він так і не знайшов. Повернення до Орієнтала спровокувало в ньому якусь глибинну зміну, і він це відчував. Не міг не відчувати. Усе навколо здавалося незрозуміло іншим. Не через темноволосого привида, не через Теда, не через смерть Така. Усе було іншим через Аманду. Тепер вона не була вже просто спогадом, вона стала невідворотно реальною — живим, яскравим втіленням минулого, якого він не міг позбутися. Не раз юна Аманда являлася йому уві сні, і він не знав, чи зміст цих сновидінь про неї колись зміниться. Ким вона буде? Він не уявляв. Усе, що він знав напевне: Амандина присутність доповнювала його, давала йому цілісність, доступну небагатьом.

На пляжі стало тихо: вранішні відвідувачі розійшлися по машинах, відпочивальники розляглися на рушниках засмагати. Хвилі поволі накочувалися й збігали, звук їх занурював у транс. Довсон дивився на воду. Думки про майбутнє сповнювали його відчаєм. Так, йому було не байдуже до неї, він через неї переймався, як ніхто інший, однак тепер вона мала чоловіка й дітей. Колись йому вже ледве вистачило сили закінчити з нею, і думка про те, що знов доведеться її втратити, була для нього нестерпною. Здійнявся вітер, і Довсон розумів, що їхній спільний час збігає. Ідучи крізь вестибуль, він відчував, як ці думки висмоктують з нього сили, й відчайдушно бажав, аби все було хоч трішечки не так, як є.

***

Кожна наступна чашка кави наснажувала Аманду для розмови з матір’ю. Вони обидві сиділи на задньому ґанку, що виходив на сад. Мати сиділа у своєму білому кріслі-гойдалці прямо й гордовито, вбрана так, наче очікує на візит губернатора, й оцінювала події минулого вечора. Здавалося, вона вбачала якусь збочену втіху в тому, аби викривати неіснуючі змови й осуд, начебто приховані в словах і інтонаціях її приятельок, які ті дозволили собі за вечерею й партією в бридж.

Аманда сподівалася, що гостини триватимуть годину чи дві, та завдяки партії в бридж все затяглося до пів на десяту. І навіть тоді їй було очевидно, що додому ніхто з присутніх не поспішав. На той час Аманда вже не приховувала позіхань, а про що тепер говорила її мати — вона й гадки не мала. З її точки зору, нічого не змінилося: розмови були ті самі, що й колись. І в цьому бомонд Орієнтала нічим не відрізнявся від таких само бомондів інших маленьких містечок. Спершу про сусідів, потім про онуків, потім про пастора, потім про те, як правильно вішати гардини, потім про стрибок цін на ростбіф — і все це ненав’язливо заправити плітками. Дрібниці, одним словом, та для її матері усе це набувало планетарного значення, нехай і на рівному місці. Її мати вміла бачити драму в усьому, і Аманда була вдячна, що та не розпочала свою жалібну проповідь до того, як вона встигла випити першу каву.

Вона не могла припинити думати про Довсона, і через це зосередитися було ще важче. Намагалася переконати себе, що все тримає під контролем, але чому ж тоді не могла забути, як пасмо його темного волосся падає на комір, чи як йому пасували джинси, чи як природно почувалися вони в обіймах одне одного у перші миті після його появи? Вона прожила в шлюбі достатньо, аби знати, що ці речі не такі важливі, як дружба й довіра, зміцнені спільними інтересами, і провести пару днів разом після більш ніж двадцяти років розлуки було недостатньо, аби такий зв’язок хоча б почав зароджуватися. Щоб стати давніми друзями, потрібно багато часу, але довіра виникає миттєво. Іноді вона доходила висновку, що жінки бачать у чоловіках те, що їм найбільше хочеться бачити, принаймні на початку, і не могла зрозуміти, чи не помиляється. Вона жонглювала цими питаннями, не знаходячи відповіді, і тут її мати втратила терпець: