Найкраще в мені

— Ти мене взагалі слухаєш? — запитала вона вкотре.

Аманда поставила чашку на стіл.

— Звісно, слухаю.

— Я саме казала, що тобі слід навчитися робити ставки.

— Просто я давно не грала.

— Тому я й казала, що тобі треба долучитися до клубу або започаткувати свій. Чи це ти теж прослухала?

— Вибач, сьогодні мені треба втримати в голові купу всього.

— Так, та невеличка церемонія, правильно?

Аманда проігнорувала закид, бо була не в настрої сперечатися. Але мати саме цього хотіла, це вона знала. Мати накручувала себе весь ранок, послуговуючись уявними вчорашніми суперечками задля невідворотної атаки.

— Я ж казала, що Так бажав, аби його попіл розвіяли, — нагадала вона, витримавши нейтральний тон. — Прах Клари, його дружини, також був розвіяний. Може, так він хотів возз’єднатися з нею.

Здавалося, мати не почула її.

— Як вдягатися на такі випадки? Звучить так… неохайно.

Аманда перевела погляд на річку.

— Не знаю, мамо. Про це я не думала.

Обличчя матері нічого не виражало, наче обличчя манекена.

— А як там твої дітки?

— Я ще сьогодні не розмовляла ні з Джаредом, ні з Лін. Але з ними все добре, наскільки мені відомо.

— А Френк?

Аманда відсьорбнула кави, щоби уникнути відповіді. Вона не хотіла говорити про чоловіка. Тільки не після сварки, яку він влаштував їй вчора перед сном, — такої самої сварки, якими тепер рясніло їхнє життя і які стали для них майже звичкою. Але він про це вже забув. Усім шлюбам — і вдалим, і невдалим — були притаманні повторення.

— З ним усе гаразд.

Мати кивнула, чекаючи на деталі, та Аманда не стала продовжувати.

Запанувало незручне мовчання, й мати повела далі, розправляючи на колінах серветку:

— То як це тепер роблять? Просто розкидають попіл, де небіжчик вказав?

— Щось таке.

— А на це потрібен якийсь дозвіл? Мені неприємно думати, що люди можуть робити таке, де їм заманеться.

— Юрист про це нічого не казав, тому, гадаю, все тут вирішено. Я вважаю за честь щось зробити для Така, що би він там не планував.

Мати злегка подалася вперед й хмикнула:

— Звісно, ви ж були нерозлучними друзями.

Аманда розвернулася до матері обличчям, і вся втома навалилася на неї — втома від материних дошкулянь, від Френка, від постійної потреби щось удавати:

— Так, мамо, бо ми були друзями. Мені було добре в його товаристві. Він був чи найдобрішою людиною з усіх, кого я знала.

Від цих її слів на обличчі матері чи не вперше з’явилися ознаки збентеження, можливо, навіть шоку.

— Де має відбутися ця церемонія?

— Яка тобі різниця? Ясно, що ти всього того не схвалюєш.

— Я просто підтримую розмову, — знов хмикнула вона, — і тут нема причин для грубощів.

— Може, це звучить грубо, бо мені болить усередині. А можливо, через те, що ти не сказала мені про всю цю затію нічого схвального. Навіть формального «Співчуваю твоїй втраті. Знаю, яким важливим він для тебе був». Так нормальні люди кажуть, коли хтось близький іде від них.

— Я б, може, й сказала так, якби взагалі знала про ці стосунки. Та ти про них брехала з самого початку.

— А тобі ніколи не спадало на думку, що саме твоя поведінка змушувала мене брехати?

Мати завела очі під лоба:

— Не сміши. Я тобі слова в рота не вкладала. І не я постійно ховаюся й прокрадаюся ночами додому. Ти так вирішила, а кожне рішення має наслідки. Треба навчитися відповідати за вибір, який ти робиш.

— А ти вважаєш, що я про це не знаю? — Аманда відчувала, як втрачає контроль.

— Я вважаю, — промовила мати, добираючи кожне слово, — що іноді ти буваєш аж надто егоцентричною.

— Я? — Аманда здивовано кліпнула очима. — Це я егоцентрична?

— Звісно, — відповіла мати. — Усі такі, в деякій мірі. Але я хотіла сказати, що цією доріжкою ти іноді задалеко заходиш.

Аманда отетеріло дивилася на неї через стіл і слова сказати не могла. І це каже її мати — її мати! — а не хтось інший. Це страшенно розлютило її. У материному світі всі люди так чи інакше були дзеркалом для неї самої. Аманда зібралася з силами й відповіла, старанно слідкуючи за словами:

— Гадаю, говорити про це — не найліпша ідея.

— А я вважаю, що найліпша.

— Бо я не розповідала про Така?

— Ні. Бо я вважаю, що це має якийсь стосунок до проблем, які ти маєш з Френком.

Від цієї фрази Аманда ледь не вибухнула, однак зуміла втримати себе в руках й не виказати гніву:

— Чому це ти вважаєш, що я маю проблеми з Френком?

Мати намагалася не видати себе, але тон її був дуже вже холодним:

— Я тебе знаю ліпше, ніж ти думаєш, і те, що ти не стала заперечувати, тільки доводить, що я не помилилась. Мені не дошкуляє той факт, що ти не хочеш говорити, що у вас там відбувається. Це ваша з Френком справа, не моя, і я нічим не зможу зарадити. Ми обоє це знаємо. Шлюб — це партнерство, а не демократична республіка. І тому виникає питання, чим ти ділилася з Таком упродовж цих років. Бо, на мою думку, ти не просто відвідувала його. Тобі треба було щось розділити з ним.

Сказавши це й запитально підвівши брови, мати замовкла, а Аманда намагалася проковтнути завданий нею шок. Мати знов переклала серветку на колінах:

— Я так розумію, вечеряти ти будеш в місті. Удома поїси чи десь підеш?

— То ти отак?! — не втрималася Аманда. — Ти отак просто кидаєшся звинуваченнями й здогадками, а тоді змінюєш тему?

Мати склала руки на колінах.

— Я не змінювала тему. Це ти відмовляєшся про це поговорити, не я. Та на твоєму місці я би подумала про те, чого хочу найбільше, бо коли ти повернешся додому, то доведеться приймати певні рішення стосовно свого сімейного життя. І, зрештою, все або вийде, або не вийде. І тут багато чого залежить саме від тебе.

В її словах була гірка правда. Це стосувалося не тільки її й Френка: в них були діти, яких треба було ростити разом. Аманда враз почулася виснаженою. Поставивши чашку на блюдечко, вона відчула, як злість виходить з неї, лишивши по собі тільки відчуття поразки.

— Пам’ятаєш, біля нашого приплаву колись жила родина видр, які постійно випливали погратися коло берега? — нарешті запитала вона, не чекаючи на відповідь. — Коли я була маленькою, пам’ятаєш? Татко кликав мене щоразу, як вони з’являлися. Ми сиділи з ним на траві й дивилися, як вони борсаються й ганяються одне за одним. Мені тоді здавалося, що вони найщасливіші створіння на світі.

— Не розумію, до чого тут це…

— Потім я знов бачила видр, — Аманда перебила матір й продовжила: — Минулого року, коли ми мали відпустку на морі, ходили до акваріуму в Пайн-Нол-Шорз. Я так хотіла побачити тих видр. Сто разів розповідала Анет про звірят, що мешкали коло нас, коли я була ще малою, і вона теж хотіла поглянути на них, та коли ми туди прийшли, все було по-іншому, не так, як у дитинстві. Так, там були видри, та вони просто спали. Ми кілька годин ходили довкола них, та вони не ворушилися. Коли ми виходили з акваріуму, Анет спитала, чому вони не гралися, і я не знала, що їй сказати. І мені було так… сумно. Бо коли ми пішли, я зрозуміла, чому вони так поводилися.

Вона зупинилася й провела пальцем по вінцях чашки, а тоді глянула на матір.

— Вони не були щасливі. Знали, що живуть у несправжній річці. Може, вони й не розуміли, як так сталося, але по них було видно, що вони відчувають неволю, розуміють, що їм звідти не вийти. Це було не те життя, яким вони мали б жити чи хотіли б жити, проте змінити нічого не могли.

І тоді вперше, мабуть, за весь ранок вона помітила, що мати не може підібрати слів. Аманда відсунула чашку й підвелася. Ідучи геть, вона почула, як мати кахикнула, і обернулася.

— Гадаю, ти вкладала у свою історію якусь мораль.

Аманда втомлено посміхнулася й тихо відповіла:

— Так. Вкладала.

11

Довсон опустив дах «Стінґрея» й сперся на багажник, чекаючи на Аманду. Повітря було важким і гарячим, на грозу, і він мляво розмірковував, чи нема бува в Така парасольки десь у будинку. Навряд. Уявити Така з парасолею було для нього так само неможливо, як уявити старого вбраним у жіночу сукню, але могло бути по-всякому. Як він вже встиг зрозуміти, Так ще мав багато сюрпризів.