Найкраще в мені

Довсон заховався за деревом, намагаючись придумати, як вийти з цього всього неушкодженим, а то й не загинути.

***

Минуло п’ять хвилин, тоді десять, Тед закипав. Нічого. Нікого. Жодного руху ані в дверях, ані у вікнах. Та орендоване авто стояло перед будинком — він міг розгледіти наліпку на бампері — і хтось нещодавно працював в гаражі. І то точно не був клятий Так, чи та клята Аманда. Тож як Довсона не було надворі, не було за будинком, то він мав би бути всередині.

Але чому він не виходив?

Може, він дивився телевізор чи слухав програвач… чи спав, чи мився, чи бозна-чим ще займався. З якоїсь причини він нічого не чув.

Тед посидів за дровами ще пару хвилин. Лють виходила з-під контролю, і він нарешті вирішив, що годі чекати. Визирнувши з-за купи дров, він стрімголов гайнув до будинку й зазирнув за ріг. Нічого не побачивши, він навшпиньки рушив до ґанку й притисся до простінку між дверима й вікном.

Він напружився, намагаючись наслухати хоч якихось звуків усередині, які означали б рух. Та долівка не скрипіла, телевізор мовчав, музики чути не було. Упевнившись, що його не помітили, Тед зазирнув крізь вікно й помацав ручку: та легко піддалася.

Незамкнені. Прекрасно.

Тед витяг пістолета.

***

Довсон дивився, як Тед повільно прочиняє двері всередину. Коли він зайшов, Довсон шугонув до гаража: за його підрахунками, він мав хвилину, може, навіть менше. Він схопив з верстата іржаву монтувачку й безшумно перебіг до фасаду, прикинувши, що зараз Тед перевіряє спальню чи кухню. Господи, аби тільки не помилитися.

Довсон вискочив на ґанок й причаївся там само, де кілька хвилин тому був Тед. Стискаючи монтувачку в руках, він намагався підготуватися до удару. Довго чекати не довелося: він чув, як Тед, сиплячи брудними лайками, кульгає до дверей. Коли двері розчахнулися, Довсон встиг помітити переляканий вираз на Тедовому обличчі тоді, як той побачив його на мить пізніше, ніж було потрібно.

Довсон замахнувся монтувачкою й відчув, як вона завібрувала в руці від удару об Тедове перенісся. І коли брат у перших подався назад, заливаючи кров’ю все навколо, Довсон пішов за ним. Тед повалився на підлогу, і Довсон щосили вломив йому монтувачкою по розпластаній долом руці, щоби вибити пістолет. Почувши хрускіт власних кісток, Тед навіжено заверещав і поповз до дверей, але Довсон схопив пістолет й навів його на Теда:

— Казав же, щоб ти не смів повертатися.

То були останні слова, які Тед почув перед тим, як закотити очі й втратити свідомість від сліпучого болю.

***

Хоч як він ненавидів родичів, однак убити Теда рука не підіймалася. Поміж тим, він не знав, що тепер з ним робити. Може, викликати шерифа, та якщо він поїде з міста й не повернеться, то — з судом чи без — Тедові нічого не буде. Довсона затримуватимуть годинами, змушуватимуть давати свідчення, і, звісно, його слова піддаватимуть сумніву. Він же й досі мав прізвище Коул, та ще й сам був з кримінальним минулим. Ні, вирішив він, такі проблеми йому не потрібні.

Але не міг же він лишити Теда тут. Він потребував лікаря, і якщо відвезти його до лікарні, то, знов-таки, не вдасться уникнути спілкування з шерифом. Те саме, якщо викликати швидку.

Він нахилився й перевірив Тедові кишені. Знайшов мобільний. Відкривши його, знайшов телефонну книгу. Імен там було небагато, і більшість з них були йому знайомі. Тоді він знов промацав кишені в пошуках ключів від пікапа, збігав до гаража й за допомогою знайдених там мотузок і дротів надійно зв’язав Теда. Коли сонце остаточно зайшло за обрій, він закинув непритомного кузена на плече й поніс.

Він відніс його під’їзною дорогою до пікапа й кинув у багажник. Тоді сів за кермо, завів пікап і попрямував до клаптя землі, де колись виріс. Він не хотів привертати уваги родичів, а тому, під’їжджаючи до території Коулів, вимкнув фари й зупинився коло знаку «Прохід заборонено». Там він витяг Теда з багажника й всадив під знаком.

Далі він увімкнув Тедів телефон, знайшов там номер Ейбі. За декілька гудків Ейбі узяв слухавку. На тлі голосно грала музика.

— Тед? — волав він крізь шум. — Де тебе чорти носять?!

— Це не Тед. Але ти маєш приїхати за ним. Він сильно постраждав, — відповів Довсон і, доки Ейбі не перебив, розказав, де йому шукати свого братка. Поклавши слухавку, він кинув мобільного на землю між Тедових ніг.

Сівши у пікап, швидко завів його й рушив, аби скоріше забратися з родинної території. Тедового пістолета він викинув у річку, а тоді вирішив заскочити до готелю за речами. Потім він поміняє машини, лишить Тедового пікапа там, де знайшов, і далі обере готель за межами Орієнтала, де нарешті зможе помитися й поїсти перед сном.

Він був виснажений. Зрештою, трапився довгий день. І він був щасливий, що цей день добіг кінця.

9

Живіт в Ейбі Коула болів так, наче там чорти смолу варили, та ще й лихоманка наближалася. Це так лякало його, що він ладен був уже просити лікаря подивитися й на його рану теж, коли той наступного разу прийде до Теда. Звісно, вони можуть захотіти вкласти його на койку, та цього він не дозволить. Бо тоді в них виникнуть запитання, відповідати на які в Ейбі немає настрою.

Було вже пізно, десь опівночі, і шум у лікарні почав стихати. У тьмяному світлі лікарняної лампи він дивився на брата й думав про Довсона — той нормально Тедові накрутив хвоста. Як тоді. Ейбі вже думав, що Тед мертвий, коли знайшов його. Лице в крові, рука покручена бозна-як, але все, про що він міг думати, було відчуття, що Тед таки втратив пильність. Було або так, або Довсон його заскочив зненацька — може, в Довсона були свої плани щодо них.

Ейбі відчував, як у тельбухах його нуртує біль, як накочуються хвилі нудоти. У лікарні легше не стало. Спекотно було, як в пеклі. Але він мав бути поруч, коли Тед прокинеться, і це була єдина причина, з якої він не пішов деінде. Треба було дочекатися й взнати, чи Довсон щось замислює. Він весь тремтів від параноїдальних думок, тож зметикував собі, що міркувати серйозно зараз не в стані. Антибіотикам ліпше б вже почати діяти, от просто зараз.

Нічка взагалі видалася пекельна, й не тільки Тед до цього доклався. Ейбі хотів зайти до бару, де працювала Кенді, та коли прийшов до «Тайдвотера», її вже обліпила купа пацанів. Одного погляду було досить, аби зрозуміти, що вона має на меті щось таке. На ній була дуже вже відкрита майка — така відкрита, що вся смакота ледве не вивалювалася, та ще й шорти нап’яла такі, що ледве зад прикривали. Коли вона побачила, як він наближається до шинквасу, то вся така знервована зробилася, наче щось уже накоїла. І ясно-красно, що бачити його вона була не рада. Його б воля, то витяг би її з-за шинквасу надвір, та людей було надто багацько там, і тому він цю ідею відкинув. Він знав, що розмови їй не уникнути, і в голові їй від того розвидниться. Тут питань не може бути, та тим часом ліпше б дізнатися, чого б це раптом очі в неї були такі винуваті. Чи, радше, через кого.

Бо щось там не так, ясно-красно. Якийсь пацан з бару, точно, і хоч Ейбі досі туго думав через лихоманку й пекельний біль у животі, він не відмовлявся від наміру точно дізнатися, хто ж то з них був.

Тому він присів почекати й через деякий час вирізнив одного кадра серед натовпу. Молоденький, темне волосся, аж надто до Кенді загравав, щоби там нічого такого не було. Ейбі бачив, як вона торкалася його руки, як розріз на цицьках перед ним засвітила, коли пиво подавала, і він саме збирався припинити це, коли мобільний зателенькав, і Довсон заговорив на тому боці. Наступне, що він пам’ятав, це як він лупив кулаком по керму, везучи Теда до лікарні — той розпластався на задньому сидінні. Та навіть коли гнав до Нью-Берна, то тільки й думок було що про Кенді й того рагуля безголового, як він з неї майтки стягає і як вона в його обіймах стогне.