Найкраще в мені

Він зупинився, почувши шпачине щебетання: у кронах ховалися сотні пташок. А то, може, й тисячі. Коли був малий, він часто відчував захват від того, як вони роєподібними зграями зривалися з дерев, варто було лиш плеснути в долоні — наче їхній політ обмежували невидимі тенета — а тоді знов всідалися по місцях. І тепер вони щебетали. Але до кого?

Попереджали його?

Він не знав. Перед ним був ліс, він шумів і невпинно рухався, мов суцільна жива істота. Повітря було важким і солонуватим через запах гнилої деревини. Гілляччя низькорослих дубів повзло долом, а тоді лізло догори. Кудзу й іспанський мох затуляли собою усе, обмежуючи світ до кількафутової живої келії.

Краєм ока він знов зувидів порух і повернувся обличчям до його джерела — йому перехопило подих, коли просто на його очах темноволосий чоловік у синій штурмівці ступив за дерево. Довсон чув, як у вухах відлунює шалений пульс. Ні, думав він, такого не може бути. Це не насправді. Це не може бути насправді. Йому ввижається.

Але, розсуваючи гілки й зарості, він побіг крізь ліс слідом за чоловіком.

***

Уже близько, — думав Тед. Крізь гілля він розгледів верхівку димаря й пригнувся, старанно обираючи, куди ступити. Жодного шуму, жодного звуку. Це на полюванні найголовніше, а Тед був знаним мисливцем.

Людина чи звір — немає різниці, якщо знати своє діло.

***

Довсон пробирався крізь підлісок, вихляючи між дерев. Тяжко дихаючи, він намагався скоротити відстань. І зупинитися боявся, і з кожним кроком його сильніше охоплював страх.

Він дійшов до місця, де востаннє бачив чоловіка, і пішов далі в пошуках слідів. Піт стікав його обличчям, грудьми й спиною, наскрізь мокра сорочка прилипла до тіла. Він стримав несподіване бажання погукати чоловіка — йому було цікаво, чи з може він вичавити з себе бодай звук. Але горло йому наче наждаком потерли.

Земля була суха, соснове гілляччя хрупотіло під підошвами. Коли він перестрибнув через сухе повалене дерево, то помітив чоловіка, що тікав від нього крізь хащу, й незастебнута штурмівка лопотіла за його спиною.

Довсон перейшов на стрімкий біг.

***

Тед нарешті доповз до стосу дров на краю просіки. Будинок був тепер як на долоні. Зі свого сховку він міг зазирнути й до гаражу. Там досі горіло світло, і Тед вичікував майже хвилину, сподіваючись помітити хоч якусь ознаку руху. Довсон був там, колупався в машині, він був майже впевнений у цьому. Та тепер Довсона там не було, і надворі не було теж.

Тоді він був або в будинку, або за будинком. Тед пригнувся, перебіг у лісову тінь, а тоді обійшов будинок, пробираючись між дерев. Там теж нема. Тед повернувся до свого сховку за дровами тою самою дорогою. А в гаражі Довсона досі не було. Це означало, що він був у будинку. Може, попити пішов, а може, відлити. Хай там як, а повернеться скоро.

Він влаштувався зручніше й став чекати.

***

Довсон побачив чоловіка утретє, цього разу ближче до шосе. Він помчав за ним, гілки дерев і кущів хльоскали по обличчю, та здавалося, що того чоловіка він ніколи не наздожене. Тяжко дихаючи, він поступово притишував ходу, аж доки не зупинився коло шосе.

Чоловік зник. Якщо, звісно, він взагалі там був, у чому Довсон раптом втратив упевненість. Лоскітливе відчуття, що за ним спостерігають, відступило, як і крижаний жах; усе, що залишилося, було відчуття втоми й перегріву з домішками розгубленості й ошуканості.

Такові ввижалася Клара, а тепер Довсонові ввижався темноволосий чоловік у штурмівці, і це в розпалі літньої спеки. Чи був Так таким само божевільним, як і він? Довсон стояв незворушно, чекаючи, доки дихання прийде до норми. Він був переконаний, що чоловік стежив за ним, та якщо так, то хто він такий? І чого хотів від нього?

Він не знав, та що дужче прагнув зосередитися на побаченому, тим далі воно тікало від нього. Наче сни одразу після пробудження, спогади блякли, аж доки він повністю не втрачав упевненості будь у чому.

Він похитав головою, щасливий, що майже завершив роботу над «Стінґреєм». Він хотів повернутися до готелю, прийняти душ, прилягти й все обміркувати. Темноволосий чоловік, Аманда… рівно з моменту вибуху на платформі його життя пішло шкереберть. Він подивився в напрямку, звідки прийшов, і вирішив, що дорогою назад нема сенсу кружляти лісом. Ліпше піти по шосе, а тоді піднятися під’їздом. Вийшовши на асфальт, він був рушив до будинку, але раптом помітив старий пікап, запаркований у кущах.

Йому стало цікаво, що це могло би означати: у цій частині лісу не було нічого, окрім Такової садиби. Колеса були цілі, й він припустив, що пікап вийшов з ладу, і його водій міг піти під’їзною дорогою в пошуках допомоги. Спустившись до пікапа, Довсон побачив, що двері зачинені. Він поклав руку на капот: теплий, та не гарячий. Може, стоїть тут з годину чи дві.

Те, що авто було прибране з дороги і заховане в кущах, не влізалося йому в голові. Якщо його власник чекав на евакуатор, то був би сенс лишити авто на дорозі. Складалося враження, наче водій не хотів, аби пікапа взагалі помітили.

Тобто його сховали навмисно?

І тут раптом усі частинки головоломки встали на свої місця, починаючи тим, що він ледве не перестрів Ейбі ранком. Це був не його пікап — уранці він був за кермом іншого авто — та це нічого не означало. Довсон обережно дослідив протоптану кимось навколо кузова стежку і зупинився, помітивши декілька загнутих гілок.

Тут хтось зайшов у ліс.

І цей хтось приїхав сюди, аби непоміченим прокрастися до будинку.

***

Тед утомився чекати. Він витяг камінця з кишені й заходився вибудовувати план: якщо зараз він розіб’є вікно, аби виманити Довсона, той може не захоче вийти. А от несподіваний шум — інша справа. Коли щось надворі лясне чи хрусне, то захочеться вийти й подивитися, що ж там таке. І тоді він, можливо, пройде повз купу дров, просто в кількох футах від Теда. І тоді Тед не промаже.

Задоволений, він поліз до кишені й витяг жменю камінців. Обережно, він визирнув із-за дров і нікого не побачив крізь вікна. Тоді, швидко підвівшись, він щосили жбурнув щебінь і встиг сховатися, коли камінці, відбившись від стіни, голосно посипалися додолу.

За його спиною зграя шпаків з криком зірвалася з дерев.

***

Довсон почув притишений стукіт, і зграя шпаків злетіла над ним, а тоді одразу ж всілася назад. То не був звук пострілу, то було щось інше. Сповільнивши ходу, він тихо наближався до Такового будинку.

Там хтось був. Він знав це напевне. Без сумніву, хтось із родичів.

***

Тед сидів наче на голках, не розуміючи, куди в біса подівся цей Довсон. Він не міг не почути гуркоту щебеню, але де ж він? Чому не виходить?

Він витяг з кишені ще камінь і жбурнув його з більшою силою.

***

Новий, голосніший стукіт змусив Довсона завмерти на місці. Поступово він розслабився й підкрався ближче, визначивши джерело звуку.

Тед. Ховається за стосом дров. Озброєний.

Він сидів спиною до Довсона й виглядав на будинок. Невже він чекав, що Довсон вийде звідти? Хотів виманити його на шум?

Несподівано Довсон згадав про дробовик і пожалкував, що не відкопав його. І що не мав при собі хоч якоїсь зброї. У гаражі дещо було, проте він ніяк не пробрався б туди повз Теда. Він обдумав варіант повернення на дорогу, але Тед навряд чи пішов би з засідки просто так, якщо не мав би вагомої причини. Та все одно, по тому, як Тед вовтузився, було видно, що він стомився чекати, а це був добрий знак. Нетерплячість — ворог мисливця.