Страница 40 из 60
Я й співав. Ішов у хащі й хрипів, як ранений ведмідь. Пташки мовкли зо страху. Якби почули мене люди, подумали б, що сплив із розуму послушник. І чим більше я надривався і втомлював голос, тим чистіші виривалися звуки. Мені відкрилося розуміння, що муштрувати треба не лише горло, а й усе тіло. Я щоднини біг на гору, купався в потоках, пив студену воду, спав у верболозах. І придивлявся до солов’їв, котрі мали мене вже за свого. Дрібна, сірява боязка пташина... Вона ніби соромиться свого співочого дару. Вдень її не побачиш, лише вночі або під ранок. Фурр-фурр - низько бере перші ноти, прочищаючи сонне горлечко. Далі звук піднімається, стає ніжнішим: тік-тік, тік-тік... тюві-тюві... ті-ті... Слухаєш і розумієш, що нічого на світі не існує для солов’я, крім його голосу, його пісні. Так сповна віддається цьому...»
«А чи знаєте, хто в солов’я найбільший ненавидник?
несподівано для себе встряв старий. - Сорока. Велика заздрісниця. Ця не дає солов’ю спокою. Головне - аби винадити його з кущів, а тоді дві-три сороки насідають на маленьке потятко, скубуть його на льоту й тиснуть до води. І топлять. Сорока - зла і хитра птиця. Для мене, лісового чоловіка, вона є другими вухами. Найперші звістки від сороки. І великого звіра вона супроводжує, дає йому знак... Та я вас, перепрошую, перебив. Кажіть далі».
«Я й кажу: всяка пташина має свою приналежність і свою цінність. Як і людина. Солов’ї навчили мене говорити. З напуття отця Іринея. Він розповідав, що в давнину був чоловік, який також народився недорікою. Та дуже хотів буги красномовним, повчати людей. Брав до рота камінці і так провадив свої бесіди з морем. Цілими годинами вправлявся, день при дні. Доки звільнений язик у порожньому роті не почав йому підкорятися... Так і я чинив: і камінням набивав рот, і травою, і ялиновою смолою. І слова через ці перепони проціджувалися, помалу вирівнювалися, а голос набирав дзвінкості. Думка п’є воду, а терпіння - мед. «Не бійся нищоти свосї, - казав мені монах. - В немочі наша ста, вчив Ісус». - «Як це може бути, отче?» - дивувався я. «Безсилля наше спирається на терпіння. А воно переливається в досвід. Досвід учить нас витривалості. А витривалий - стійкий і відважний. Чия відвага - того й перемога».
Я вчився говорити, але не забував і про книги. Різні книжки мені потрапляли до рук. «Богу Богове, - казав мій учитель, - але живемо у світі і не можемо цуратися світу. Щоб змінювати його, треба його знати».
З монастирського корівника я возив до Хуста молоко
школярикам із незаможних родин. Якось на шкільному дворі напав на цілу гору потріпаних підручників. їх списали на макулатуру. Я вибрав з усіх наук по одному, та ще й різних книжок для читання. Пів-воза набив. Після вечірні, нагодувавши худобу, я вивчав ті науки. І помагав собі вугликом на стіні. А потім забілював написи вапном... Не знаю, звідки отець Іриней, котрий ніколи не покидав свого скиту знав про все, що зокола діється. Якось обізвався до мене, ховаючи в бороді смішок: «Наші корови якесь мудре молоко стали давати. Се не ти їх грамоти учиш? Уважай, бо скоро будуть ганьбитися мукати».
Прийшов день, коли став я перед ним і рішуче сказав: «Хочу вчитися в семінарії». - «Хочеш, то вчися», незворушно відповів він. «А мене туди приймуть?» - «Намір солому ломить, брате». Вперше назвав мене не сином, а братом. І подався я в Ужгород. Склав письмово всі іспити, бо не хотів їх мучити слуханням. Присуд був короткий: вертайся в обитель! Я й вернувся. А за кілька днів завернув до нас сам владика. І нараз від брами - до горового скиту, до схимника. Брат, що прислугував їм біля трапези, персповів мені потім їх бесіду.
«Він написав щось не так?» - суворо запитав отець Іриней.
«Якраз що написав ліпше за всіх», - відповів архієпископ.
«То в чому річ?»
«Всечесний отче, я знаю, як ви можете підготувати вихованця. Я сам ваш учень до кінця днів своїх. Але
цього хлопчака я не уявляю служителем перед паствою. Мало того, що його не буце видно з амвону. Його й чутно не буце. Чи я не правий?»
«Правий лише Господь. І даймо йому самому вибирати собі служників», - Іриней промовляв густо й грізно.
«Брате мій милий, у Господа не було німих проповідників. Нас і так слабо чує світ, а цей хлопець не говорить».
«То й добре, що не говорить, - сухо підсумував старець. - Буде там у вас менше словесного тріску».
Дорідне владиче тіло здригнулося, відтак затрусилося в непогамовному сміху, аж нагрудний хрест затрясся. Вони сміялися обоє. Сміялися, як діти. А потім обнялися...
«Хіба ми не знаємо, брате, що в тиші легше почути Господа? - примирливо мовив Іриней. - І хіба не задля цього мовчання я заліз, як червак, у цю мертву гору?»
Архієпископ забрав мене з собою. Так я став семінаристом, а по закінченні скерували мене в академію. Там я написав працю про те, як проповідувати глухонімим. Служив при спеціальних школах, в інтернатах, у тюрмах. Навчаючи цих людей, я сам навчився розмовляти. Ну, не чисто, але... ви самі чуєте як. Моє горло, можна сказати, чимось подібне до солов’їного. Весь час потребує прочищення, тренування. Тому я й вернувся в гори. Людям не будеш проповідувати просто неба, а деревам можна. Вони не стомлюються слухати і все приймають. От покладемо храм і кожного дня там буде Служба. Тоді й мені буде легше. А може, й ще комусь...»
Монашик підвівся. Він здався якимось вищим, ніж до того. Старому вже не хотілося називати його подумки цим здрібнілим словом - монашик.
«Файно вас Ріка годує», - сказав той.
«Це Пес мене годує, - мовив старий. - І коза».
Пес, зачувши своє ім’я, повернув до них свою задумливу морду. Старий побіг до шопи і відрізав одну низанку риби. Перекинув її через плече й повернувся: «Пригостіть там своїх помічників». - «Сердечно дякую, але це багато. Риба дорога». - «Пусте, ця риба дармова», махнув рукою старий. Він супроводив отця Дам’яна через кладку до возової дороги і там нерішуче запитав: «Це правда, що молитви за померлих помічні для них?»
«Так, всякі молитви помічні. Бо в молитві нам відкривається промисел Божий. Добре, що ми маємо таке благо. А от вони, ті, що відійшли, вже не мають такої нагоди».
Старий сором’язливо видихнув: «Я захищаю їх могили від Ріки». - «Так, я розумію вас, - отець Дам’ян вклав свої очі в його. - Це важка робота... потрібна робота. Але це не молитва». - «Помоліться, отче, за мого батька. Його звали Йваном». - «Добре, я помолюся. Але й ви моліться». - «Я не знаю як». - «Господь научить». - «Не думаю. Мій батько був великим грішником. І я теж».
«Ми всі грішники. Мого вчителя отця Іринея мали за праведника, а він себе називав найбільшим грішником. І просив мене в смертний час молитися за нього. Ці молитви приносять мені найбільше радості. Гадаю, що і йому».
Старий згорблено понурив голову, наче всі гріхи роду враз лягли йому на плечі. А монах під тяженьким куканом легко закрокував вибоїстою дорогою.
Світанок заскріпнув у студених долонях гір. Діл сивів першими інеями. Нагідки, мальви й царські борідки стояли, як зацукрені. Пес проклав у траві двоїсту колію: одну, ширшу, - двома ногами, другу - тоншу Намокла від нічних випарів кладка не рипіла. Ріка диміла сонним туманцем. Через нього світ проглядався, наче крізь сльози. Старий підняв очі на свій берег і обмер
сіре каміння було схоже на людські черепи. Гора черепів.
«Мертвий берег», - стрілило в голову. Він рукою відхилив цю ману, що була доточенням тяжкого сну, і прив’язав постромки чобіт до пояса. Рішуче ступив у воду. Ріка байдуже прийняла його, звикла до щоденного потоптування. Старому тепер легше було ходити загладженим дном. Ріка тут опала, позбувшись кам’яних зубів, присмирніла. А він далі визбирував дотла усе, що муляло ще в руслі його підошви. І носив до берегового валу, забивав дрібнотою щілици. І жалкував, що не мас грубої дротяної сітки, якою стягують дамби. Та перев’язь була б надійнішою. Але нічого, він мав надію на чіпкий вільшаник, що корінням сплете свою сіть.