Страница 41 из 60
Старий кутуляв собою туци-сюди без спочину, але робота не гріла - вода студінню проймала ноги через гуму і теплі онучі. Він мусив зігрітися. І не так тіло загріти, як душу, що з учорашньої бесіди з отцем Дам’яном не знаходила собі місця. Та розмова загнала його на тонку кригу. Руки нібито в роботі, а душа нудом нудить. Останнім часом усе в нього йшло якось хистко. А чому - не міг собі дати правду. Хоча що тут пояснювати?! Серце невтолено точив шкулький червачок: «Топчеш Ріку... чоботами топчеш...»
А сама вона мовчала. Затято мовчала, сховавши в принишклих чорториях язик.
Вже другий день чув ліктем у кишені щербатий келишок грубого бурштину Він і спав із ним. Нарешті старий витяг його і наставив проти сонця. Мутний камінь із запеченими пухирцями повітря, поснований тріщинками. Який би чистий трунок не налив у цю чару, той видавався каламуттю. І чому батько так віддано її любив?
Старий скинув чоботи і подався на свій двір. Земля ще не вгрілася, ніжно свіжила ступні. В сінях намацав холодну пляшку, запхав у пазуху і рушив до цвинтарця. Дорогою обернувся до ГІса, і той зупинився. Пес зрозумів, що старий хоче йти сам. Він прийшов. Над другим гробиком скраю став і зубами зірвав бляшане заткальце. З горлечка потягло перекислою причиною. Він призабув дух горілки. Налив по вінця келишок. Губи тремтіли, а язик задубів у роті. Нахилився й поклав шклярик на полеглий хрест. Але криве денце не вдержалося - горілка вилилася. Пересохле потріскане дерево враз спило вологу. Якось аж жадібно спило.
Старий поклав руку па темну мокру пляму. Вона гріла його пучку. Тоді налив собі й прошептав прилюбну батькову приповідку: «Тікай, душа, на плече, бо горілка потече!» І вихилив одним духом. Горілка пішла м’яко, як вода, не подразнивши горло.
«Ну ось ми й випили з тобою, няню, - старий кріпився, аби не зірвати голос. -1 ще вип’ємо - хто нам заборонить?!»
Налив другу. Поклав на хрест. Чарочка стояла стійко. Старий мусив нігтем підштовхнути її, щоб дерево всотало горілку. І сам випив. Треба було сказати щось іще, та він не знав що. Він ніколи не знав, що казати за столом. І в цьому заздрив батькові, котрий завжди мав напоготові замашне слівце. Дід Минула казав, що його зять «має губу від уха до уха». Це по-всякому було правдою.
Вродився він калічкою - із заячою губою. Казали, коли мати ходила з ним у тяжі, то присіла в потребі під кущ - а там заєць спав. Ріс хирявим, бо молоко з цицьки стікало двома струмочками долі, мало що в його черевце попадало. Кволий тільцем, зате головатий. Сама голова важила як тулуб. І ніс мав довгий, як три тижні. Може, за це й признали його жиди за свого. До сокири й косовища не мав сили, а служити на прихваті був гораздий. Батько його пропив у Мошка і корову і царину, і гаті на собі. Віддав сина в прислугу. Нарубати дров, напалити, розсіяти по грядках попіл, зібрати садовину, натовкти горіхів, вигнати птицю. І жиденята любили його, веселого дітвака із заячим цисочком. Чи був у гуморі, чи ні - а твар його весь час сміялася. Так коло жидівських дітей і сам навчився читати по-їхньому. Його вже тоді звали Йонко-жидик.
Зростав малий верховинець при корчмі і нахапався гендлярства. Та так, що в суботній день Мошко перекладав крамарство на нього. І торгував він, як великий, строго ведучи рахунок, не даючи нікому попуску. Та дорослі хлопці збивали його з пуїтя. «Ионку, випий з нами». - «Нє, горілка гірка». - «Ми тобі угорського вина заплатимо. З Токаю». Вино було солодке і липке, та все одно стікало крізь розщелини губів за комір». А хлопці з дівками потішалися. Доки Йонко не прихитрився ссати пахучий фурмінт соломинкою. Це його й погубило. Питво, коли тонко цідиться, нараз у кров попадає і оглушує хмелем. Либонь оте дітвацьке смакування і втягло його. Хоча хто знає, що кому на планиді розписано? Горе не заїдають, а запити його можна.
Він і запивав. Чорно запивав. І коли йому казали, що голову має золоту, а горло діряве, сміявся: «Душа міру знає - вип’є і спочиває».
«Господи, дай його душі хоч там передих, - невміло сотворяв старий молитву для батька. - Прости йому гріхи цього світу і дай спочивок у засвітах...»
Жиди приодягли Йонка, підстригли, справили йому чоботи. Брали з собою і в город, коли вибиралися в хедер чи синагогу, і на купелі в Тереблю. Живою тінню метлявся він коло них: Ионко те, Ионко це, Ионко там, Ионко тут... Хлопець служив їм віддано і справно. Хоч і не знав - за що. Як собака, котрій досить лише відчуття, що вона потрібна.
Вдарила війна. Євреїв гнали в гетто до Мукачева. Йонко теж тюпав із процесією, тягнув на собі їх клунки. Коли сідали на перепочинок, бігав за водою, збивав куряву зі святочних сардаків. Чомусь усі вирядилися, як на празник. Мабуть міркували, що це остання їх парада в житті. В Мукачеві перед мостом загородили з двох боків вулицю, туди й пакували євреїв із цілого краю. Йонка за браму не пустили. Але він уночі знайшов лаз і прибився до своїх. Люди спали покотом по ремісничих робітнях, у конюшнях, а то й під липами. Коли сіявся дощ, тиснулися до мурів.
Воду привозили їм у бочках із Латориці. Ледве вистачало на пиття. Прихоплені з собою харчі теж скінчилися. Мошко давав Йонкові гроші, щоб той через лаз вибирався в город. Приносив молоко, сир, яйця, рибу й садовину. Те, що не з’їдали, міняли поміж своїх на
коштовності. Мошко й тут гендлював. І дуже вдало. Бувало, що Ионко за ніч обертався з ношею двічі-тричі. Л Мошко тс боржій спродував. Крамар, що комар, - де сяде, там п’є.
Потайний лаз виходив у густий вербник над Латорицею. Хлопець божився, що виведе їх. Якщо яму пробрати, то пролізе й найтовстіший. Дівоцтво рвалося, та Мошко зацитькував їх: «Не тріщіть, сороки, бо переломите мені торг. Люди золотом платять. Ліпше зоріть за женихами - тут є з кого вибрати. А із золотом ми і в Європах не пропадемо».
Мадярські гонведи оберемками розносили цидули: «Панове, вибачте за тимчасові незручності. Дотримуйтесь порядку і зберігайте спокій. Беріть із собою все найцінніше. Це можна буде покласти в банк на проценти. До кінця війни ви будете жити в зручних оселях, матимете добру роботу і культурний відпочинок. А після самі виберете собі країну для проживання...»
Вірили тому не всі. Йонко запримітив, як старий рабин крадькома запхав у дупло залізну карнавку. Вночі він витяг її зі сховку Там були монети, персні й ланцюжки. Без роздуму віддав це добро на зберігання Мошкові. «Ионку, - прорік той урочисто, - це буде твоїм уділом у моїй маєтності. Віднині ти мені не слуга, а приятель. А якщо приймеш обрізання, дам за тебе одну з доньок. Котру сам вибереш. Не подивлюся на твою ваду. Бог чує моє слово». Ионко сміявся. Він завжди сміявся, бо мав такий рот. І служив їм далі.
Люди жили тісним, здушливим гуртом. їли, що вдалося купити в сторожі, молилися, плакали, вмивалися росою з листя, стояли в черзі до єдиної вбиральні, обтягнутої брезентом, молоді кохалися по закутках.
Одної ночі під виття сирени всіх почали пакувати на машини. Йонко намішав клунки і скрині. Приліпившись до кузова, доїхав до вокзалу. Тут чорніли ямами дверей товарні вагони. Щоб посадка проходила швидше, людей підганяли багнетами. Йонка відігнали, бо не мав на грудях нашитої звізди Давида. Та він у тій колотнечі колесом закотився в сусідній вагон.
Йонко, як вірний пес, не мислив свого життя без господарів. До того ж із ними був і його скарб, а може, і його майбутня жона. Може його доля їхала в передньому вагоні, то як він міг залишитися тут?! Доти він встиг обмовитися ІІІпрінці (вона гаки була йому до дяки) про намір її батька. Та дзвінко розсміялася: «А як ти будеш зі мною цілуватися зубами?» Це охолодило його. У Шпрінци були повні, гарно окреслені губи. Чисто, як перестиглі вишні. Коли він дивився на них, то не думав про свої, точніше - про відсутність їх. Якось не думав, що для любові конче потрібні вуста. Йонкові тоді йшов п’ятнадцятий рік.
їхали в затхлій тісняві. Спочити можна були лише сидячи, притиснувши коліна до грудей. До вітру випускали раз на добу. Тоді й воду давали - черпак на рот. І хлібець із маргарином у дірці. Зате можна було злизувати з бляхи іржаві патьоки випарів. Йонкові при цьому губи не заважали, як іншим. Вночі коло нього померла якась баба. Своїм боком він чув щось тверде в її пазусі. Посяг рукою - грудь була пласка, як річковий камінь, а сосок аж уколов його крижаною бурулькою. Зате там було приховане зачерствіле печиво. Коли їх вивели на черговий водопій, Йонко прихитрився і кинув колач Шпрінці. Та схопила його і закусила в зубах, тут же підняла спідницю й присіла під насипом. Люди, відкинувши сором, облегшалися одразу ж біля вагонів. Однак Йонкові здалося, що Шпрінца тоді робила це не тільки для себе, але й для нього. Чомусь навмисно затримувала відкритість своєї срамоти, задивляючись на нього запалими очима. Може то була остання відплата йому за колач, за віддану службу, за любов.