Страница 39 из 60
«Е-е-е, братку, бачу, ти не жируєш там», - подумав собі старий. А вголос запитав для годиться: «Що вас тягне до лісу?»
«Двевева», - відповів той жуючи. Промовив ще важче, ніж звичайно. '
«Дерева? - перепитав старий. - Що вам з них?»
«Я читаю для них проповіді».
«Проповіді? Деревам?» - старий у подиві відклав рибу.
«Так. А чому ви дивуєтесь? Ви ж розмовляєте з Рікою».
Старий по-дитячому знітився. Змовчав.
«Дерева дуже вдячні слухачі, - пояснював монашик, не полишаючи їжі. - Вони не перебивають і не сміються з твоєї недолугості, не дивуються з вимови. Ви ж дивуєтеся, правда?»
«Та що ви. Ні, ні... Я сам неук у слові».
«Гм, гарно ви сказали - неук у слові... Не перестаю дивуватися словесним коштовностям, що їх мають за душею наші люди. Такі, що прикрасили б письмо й самого апостола Павла. Це мій любимий учитель. Після Ісуса, звісно. Але ж Господь нічого не писав...»
Старий розуміюче хитнув головою.
«Господь лише говорив... О, велике благо - мовлення! Та збагти це годен лише той, хто народився німим. Як я... Ну, не цілком безголосим, бо мав і слух, і язик, який обертав у роті, силкуючись скрутити слово. Та звук не виривався з горла, десь глохнув у легенях. Тячівський лікар сказав мамці, що в мене атрофовані голосові зв’язки. Це як попущені струни на скрипці. Деко є, смик є - а не зіграєш... А мені так багато хотілося виповісти цьому світу, а надто мамці. Я говорив з нею очима, руками, серцем... Ви знаєте, як багато можна сказати серцем?! Без слів. Якби я народився нормальним, я б цього не знав... Дорослі не мали часу й терпіння на мене. Вони й себе не дуже слухають, а тут німий дітвак щось хоче від тебе. Лише не мамка. Вона слухала мене спрагло і радо, хоч не все й розуміла. І сміялася, так заливчасто сміялася! А коли я відходив - плакала. Очі, щойно повні сміху, заливалися сльозами. Я прибігав - і її очі знову радісно блищали, як промите скло. Як вона могла так мінятися, я не знаю. Мамка водила мене по всіх знахарях і примовниках. Вони обмацували язик, зазирали в горло, дмухали у вуха і просили вимовити якесь слово. Я збирався з силами і щось гугнів. Врачувателі кривилися й казали кожен своє: «ліпше йому мовчати», «з лисого теляти лиса корова буде», «най собі такий і живе, а яма всяких приймає»...
Я й жив. Діти, навіть брати, справляли з мене смішки, дразнили «німураком». Я їх бочився. Натомість приліпився до книг. З ними не треба говорити. Вони самі до тебе промовляють. А декотрі так проникливо, що не ти їх читаєш, а вони тебе зчитують. Так глибоко в душу западають. Мене читати ніхто й не вчив. Букви якось самі відкрилися... Пригадую, було мені, малому, дуже самотньо й гірко. Всі в роботі, а я на сонце вийти не можу, бо в голові крутиться. Ліг на скриню, склав на грудях руки, вмерти хочу. І справді, груди ніби землею привалило, а дихати так важко, як у домовині. Душа б’ється об тверде віко і тихне-тихне. Я направду вмирав, душею вмирав. І не мав ні сил, ні бажання опиратися цьому. Але під боком муляло щось тверде - стара бабина книга. Я розгорнув її- і букви, які доти мамка показувала мені в газетах, тихо промовили. І вони були про мене: «Для братів своїх став я відчужений, і чужий для синів своєї матері... Я став багатьом, як дивовище, та Ти сильна моя охорона! До Тебе вдаюся я, Господи, хай же не буду повік засоромлений! Визволь .уене через правду Свою, і звільни мене, нахили Своє вухо до мене...»
Це було моє. Це ніби я говорив без участі язика. І мене почули. Але не люди, ні... Ходили ми якось помагати своєму заможному родаку, що мав млин на поточині. Я назбираю відро падалиць, а донести не можу. Розсердило це мельника, вигойкався на мене: «Не родом чоловік славен, а робом. Мало що ти без вітця ростеш, ще й до роботи ніякої не годен. Ноги, - як у бузька, руки - наче з соломи. Що з тебе буде? Лише не кажи, що піп. Тільки той може прожити без праці. Але для попівського ремесла треба мати язик підвішений». Вертався я зовсім без душі, розуміючи, що ні людям, ні Богу служити не придатний.
Мамка водила мене на огпусти. Хтось із божих людей сказав їй, що молитися треба не стільки за себе.
як за померлих родичів, аж до десятого коліна. Бо їх гріхи лягають на нас, як тінь від крислатого дерева. А молитви наші дають їм там заступництво і полегшу. Мав бути великий отпуст у Боронявському монастирі. Ми збиралися з мамкою, та вона на пранні застудилася. Я покликався йти сам. «Де ти, безмовний, підеш у світ?»
«Піду, мамко, там не говорити треба, а слухати». До школи я не ходив, а в інтернат мене мамка не хотіла віддавати. Ходив собі сиротюком по заломах.
Тоді вперше купили мені перед дорогою черевики й піджачок. І я потюпав у хвості процесії. Прочани в рядах говорили, що добре, якби вийшов на люди старий монах Іриней, що роками живе в горовому скиті. Двічі заскакував нас дощ, я не мав чим укритися, і моя піджачина намокла й затвердла на кірку. Зате добре було ногам, бо полуботки розмокли в баюрах і, здавалося, не так муляли. А може ноги просто затерпли й не чули пекучого болю. Роззутися ж посеред людей я ганьбився.
Не пригадую вже, як я відбув молебень і «повне відпущення», бо очима невпинно оббігав довкружні схили, шукаючи печеру таємничого ченця. Він і цього разу не вийшов до прочан, а до нього самого йти, казали, не вільно. Проте я пішов. Пішов навмання. Щось вело мене. І вивело на крихітну галявку в заростях черемхи, що дурманно пахла. Біля кадуба під корчуватим ясенем сидів дід у довгій сірій сорочці. І обличчя його було сірим, і волосся, і босі ноги, що втопилися в кропиві. Лише очі світилися блиском мокрої сливи. Він не здивувався моїй появі.
«Ходь сюди. Кого тут ськаєш?»
«Уова-а-а», - лячно прогугнів я.
«Мене? - засміявся старий (як він здогадався, що я виповів?!) - Та я сам себе шукаю вісімдесят літ і не можу знайти. Ану кажи, нащо тобі здався тлінний дідо?»
«Неаоувау-у-у».
«Не знаєш? Відки ти?»
«Меоажиеареоа-а-а».
«Ого, то ти проступав дев’яносто верст, аби вздріти мою конопляну бороду? І так вона тебе напудила, що зі страху прімкнув язик».
Я мовчав. Збіглий піджак так перетис мені груди, що я не міг набрати повітря для нових слів. Яких там слів?.. Але диво - старий мене розумів. Ліпше розумів, ніж мамка. Він зняв з мене закоцюблу одежину й кинув у траву: «Нащо брати на себе лишній тягар? А тепер роззуйся». Я здер із себе обувку. Із шкірою здер. Ноги були страшні - сипі, набряклі, кров запеклася на них. Схимник став на коліна, зачерпнув долонею із джерела і став обмивати моїрани. Я тремтів, як щиглик у сильці. Коли обмив, обережно обсушив їх подолом своєї сорочки.
«Нічого, сі ноги вибрали добру путь. Ти прийшов куди треба. Ти дома, синку».
«А-а-аонсагоувоареу-у-у».
«Що, ти не говориш? Тут не треба говорити. Тут моляться. А молитися можна беззвучно. Можна й губами не ворушити. Для сього доста серця».
Так я осів у монастирі. За два дні прилетіла мамка. Вона не сміялася і не плакала. Очі її були сухі й порожні, випиті безсонням. Я чув, як монах сказав, виряджаючи її: «Най дітвак оббудеться, спочине душею. А там Господь укаже йому місце. Вій чує і німих, Йому добрі всякі». Моя мамка, що доти не відпускала мене з двору, мовчки хитнула головою. Погодилася. З часом ця її згода помогла мені глибше пізнати великість материнського чину Богородиці.
Отець Іриней майже ні з ким не зносився, а мене підкликав часто. І казав: «Каліки не родяться, а робляться. Ти здоровий, як оріх. А що слова не промовляєш, то се радше благо, а не біда. О, як би я радо з тобою сим помінявся! Не мордуй уста і язик, промовляй душею. Се головніше».
«Але я, отче, хочу й говорити», - болісно мимрив я.
«Тоді співай».
«Ауоях-х-х?»
«Атак, як соловей співає. Хто його, сірячину, вчив? А він співає. І гадаєш, робить се з великої радості? Овва, в нього горлечко таке тоненьке, що зі сну пересихає й злипається. То він п’є ранню росу і продирає горло. Для нього се мука, а нашим вухам -благодать. Співай, синку».