Страница 38 из 60
Обопільно вгамовані, вони довго мовчали, боячись порушити крихкий спокій сердець. Калина першою подала голос, наче сповідаючись сама собі:
«Я була в Лозянському в примовниці. «Чоловік мене зрадив, нанашко». - «Не тебе першу, не тебе останню».
«Мені від того не легше». - «Не шукай, небого, легкості
то тяжка ноша. Любиш його?» - «Люблю». - «То люби й далі. Це твоє». - «Таж він з другою!» - «Хочеш, аби був із тобою?». - «Дуже хочу». - «Тоді відпусти його на всі чотири вітри». - «Як це відпустити? А якщо піде?»
«Най іде. Якщо ти не можеш щось віддати, то цим не володієш. Воно володіє тобою. Розсуди собі сама...» Я відпустила тебе, а ти вернувся. Та не вернувся мені в душу спокій. І я знову пішла до ворожки. «Він коло мене, але й вона теж. Допоки мені жити з цією мукою?» - «Допоки сама собі відміряєш, небого». - «Як то розуміти?» - «А так: якби побачила, що чоловікова любаска тоне, простягла б їй руку?» - «Ні». - «Тоді й далі вона буде між вами. Як сокира затята у вашу постіль...» Так ми й жили. Ти в собі, а я з нею, як з кривавою сорочкою. Лише святий Богонько знає, якими були для мене ті дні. А неприкаяні ночі, а нескінченні неділі!.. Та блиснуло й сироті сонце. Воно гладило й чесало мене, як мати перед першим причастям. І враз вибілило світ. І не лише приявний, але й нутряний, що геть зачадився ненавистю. Я вийшла до Ріки. Ріка грала й сміялася. Під берегом я запримітила торішнє волоття, яке розкустрювала течія. Мені здалося, що це її волосся, що вона захлинається. І я простягла їй руку, помогла зіп’ятися на тверде. І зняла з себе сорочку й накинула на її файне, звабливе тіло. Тіло, якому могла б позаздрити кожна жінка, на яке злакомиться кожен чоловік. Навіть такий твердий у розсудливості, як ти... Але мені стало її шкода. Знаєш чому?»
«Чому?»
«Тому, що ти ніколи не будеш її...»
В Калининих словах не було радості, але був спокій. Спокій особливої жіночої сили. Старий простяг до неї руку, і в темряві їх долоні зустрілися. Того дня він поїхав до Хуста і купив їй коралі. Майже всю зарплату віддав. Скільки запросили - стільки дав.
...Тепер, колінкуючи, він збирав по підлозі намистини. Коли зібрав усі, склав їх у чисгу шматину і вмостив на денці скрині. Там їм буде притульно серед іншого старожитку. Коли виходив, ще раз лячно ковзнув очима по їх розворушеному ліжку. Постіль - так кажуть в горах, а дідо називав її по-свойому - лежниця. Очевидно, від давнього слова «ложе». Бо «положено» в нього двох - нероздільно й довіку.
«Все живе в цьому світі має своє непорушне ложе. Навіть час і простір. Щоб перетікати своїм ложем з нічого у щось, від смертності до Вічності. Проси собі цілості. А отже - будь у єдності з собою. Будь одним, а не різним. Будь одному вірним. Будь з одними до кінця, а не з різними коротко. І будь - з одною, бо в ній є все те, що в інших, і тільки - для тебе». Так написано на Тимковому дереві.
«І Ріка має своє ложе, - міркував старий, беручись до праці. - Та от вийшла зі свого ложа, порушила межу». Але думав про це незлобливо, не засуджуючи. Бо не мав на це право, сам колись порушивши той закон. Просто брався помогти Ріці вернутися у свої береги. Помагав їй і собі.
Усе йшло своїм одвічним тягом, своїм ладом. У нагрітих літом небесах пливли на Горгани легкі хмаринки, ніби посіяні білою горлицею пір’їни. Ріка гнала проціджені камінням води, несучи в долини таємну силу гір. Коза цілими днями пропадала в хащах, занаджувалася в ягідники, і від цього її молоко було то рожевуватим, то синюватим. Пес утратив до неї, галабурдниці, інтерес, стеріг кам’яний берег, сам застигнувши каменем. І коли сліпа риба вдарялася головою в коліно старого (тоді вони здригалися обоє - і риба, і чоловік), Пес падав на плесо шулікою і зуби впивалися в трепетну ціль. Старий віддавав йому голови, а рибу в’ялив, натерши її горовою сіллю і диким часником. Він усе рідше звертався до Пса словами, бо вони й так добре розумілися. Це коні чекають погук і дотик, а собаці досить твого погляду й запаху, щоб угадати твій настрій і потребу.
Старий мало уваги давав на козу і на Пса. Всі мислі зносив до роботи. Тремтіли жовті дні, ялові хмарини липли до неба тижнями. Це означало, що ламається літо. Одного дня йому перепинила дорогу струна павутини, міцна наче з дроту. Прядиво Паніматки. Павутина випромінювала тепло... останнє тепло. Із Залому все густіше тягло винним духом. Лист ще не жовкнув, та вже дозрів і почав умирати.
Нараз помінялася й вода в Ріці, стала сірою, як свіжий зріз свинцю. Ранками припікала ледком. Більше години до ряду старий не міг бабратися у воді. Аби розігріти кров, тягав до свого насипу землю і засипав нею шпари між вивітреним камінням. Щоб устигло ще вхопитися насіння отавиці, а вільхи так чи йнак пустять коріння в порожні скалуби. За це старий не переживав. Гей-гей, за рік-другий відновлений його бережок зазеленіє муравою і поросте чіпким вільшаником!
Працював він у повну міру сил. Внутрішня радість присвічувала йому ті дні. Здавалося, весь простір сміявся до нього. Зате Ріка відтручувала холодом. Дорогий час ішов на марницю, на зігрівання. Якогось дня старий вибрався в місто і здав у ресторацію рибу. Запросив за неї стільки, скільки коштували гумові рибальські чоботи. Втеплені, з ремінцями під самий пояс. Китайські. Тепер міг бути у воді скільки треба. Майже до сутінків.
З упалою водою кладка теж подалася черевом, створивши вузьку загату. Риба, що вчула поклик осені, перескакувала через колоди. Зажиріла на лісовій комашні й червачні риба пускалася в долину-до Тиси, а відтак до Дунаю. Верталася до тепла, до магеризних гніздовиїц. Пес тепер весь час пантрував на містку, клацаючи зубами. Низанки головатиць і стругів рясно звисали над їх ватрою.
Прийшли колючі, студені ночі. Старий прокидався від пронизливої свіжості й підживляв багаття. Пес за хитким димом скидався на примруженого діда. Він, як і хазяїн, піднімав голову вгору і дивився на білу порошу Чумацького Шляху, яким тяглися безмовні пташині ключі, залишаючи за собою осяйний слід. З душі теж щось відходило разом з рибами і птахами. І приходила звична печаль, з якою заходиш у зиму. Печаль особливого роду, коли приходить розуміння: все краще позаду, а що доброго буде попереду, невідомо. Бо час - губитель і нищитель усіх на світі речей.
Інколи серед ночі старий ішов до своєї кам’яної гряди. Як великий вогненний мотиль, тремтів на воді відблиск ватри. Пес дивився на нього з тривожним зачаруванням.
Ріка вихолоджувала за день кров, тіло за ніч не вгрівалося. І старий перебирався до хати. Засклив вікна, запарив у ночвах попіл, як це робила Калина. Тою водою ретельно вимив підлогу в сінях і в світлиці. Не дихаючи і з невидющими очима згорнув з ліжка білизну і відніс той вузол на горище. А собі постелив у закуті, де спав, коли його відділила Калина. Без неї він почувався тут чужим, дочасним пожильцем. Пес теж перебрався на поріг, ближче до газди. Коза сама лишилася в повітці, але не сумувала з того. Вона жила якимось непередбачуваним жіночим розсудком, який важко збагнути. Та вони із Псом і не намагалися це робити.
Спускатися з насипу в Ріку було дедалі важче. Старий подався в лісок за цвинтарем, аби вирубати бучка для драбини. Зачув у кущах шарудіння. Розгорнув віття і побачив монашика. Той рвав горішки, колов їх камінчиком і пожадливо їв. Побачив старого й радо всміхнувся: «Трапезую ось у вашому лісі».
«Ліс божий, а не мій», - стримано відповів старий.
«Вибрався на день у гори, - пояснював той, - а хліб забув. Вода тут ситна, але не настільки...»
«Прошу завернути до мене. Я чимось ліпшим вас пригощу Та й сам ще не полуднував».
Прийшли на його подвір’я. Пес поштиво підвівся, признаючи отця Дам’яна за свого. Старий посадовив гостя на лавицю під липою, а сам пішов до своєї коптильні, вибрав найжирнішу рибину. З погреба виніс грудку сиру і глек кислого молока. Усе це поклав на дощечку, як на тацю. Через плече перекинув обрусик, добре що мав ще один чистий. Рибину розчахнув навпіл і простягнув половину монашикові. Пальцями стікала пахуча золотиста олива. їли мовчки. Старий тримався чинності, бо давно не гостився в товаристві. А гість сповна віддався смакоті. Якось аж любовно пестив їжу і руками, й очима.