Страница 37 из 60
Вони майже не розмовляли. Навіть уночі. Про що їм було говорити? Якось він насмілився запитати, чи вона вільна. «Нащо це тобі? - здригнулася. - Не тягни в душу зайве. Тобі добре - і край!» Іншим разом Ілена запитала, яка страва йому найбільше смакує. «Гаряча», відповів він. «Ти маломовний. Мовчуни невтомні в любові... А своєю найкращою стравою я тебе вже пригостила», - сумовито сказала вона. Вночі Ілена була іншою. Мабуть, справжньою.
Так вони мовчали одне при одному, хоч це мовчання не було обтяжливим. Бо мовчали не кожен про своє, а про спільне. Про те, що їх єднало і роз’єднувало. Хоча, бувало, на гребені заласся вона гортанно щось шепотіла по-румунськи.
«Кого ти кличеш?» - запитав якось він.
«Бога. Я дякую йому».
Його дивувало: сільські жінки пахнули кухнею, димом і молоком, а ця - пряними трунками й незнайомими квітами, що перебивали пахощі дозрілої літньої ночі. Так пахли згодом напої з диковинних пляшок Аркадія. І так же незвично п’янили. Розум ніби при тобі, а думки з голови кудись звітрилися. Куцись попливли сивими серпанками поміж зорі. Поклавши їй голову на твердий, як бубон, живіт, він праг, щоб ніч не кінчалася.
Цей угар тривав десь місяць. Достатній час, аби вситити потяг і розгледіти одне одного краще. Аби спробувати зрозуміти, що їх звело. Можливо, якось спізналися їх зголоднілі тіла? Спізналися в таємничій чулості, що можуть обдарувати одне одного водограєм люботи... Тіла, але не душі. Щодалі частіше він запитував себе: що його ріднить із цією жінкою? Що, крім по-злодійськи вкраденої ночі тілесної радості? І чим вона краща за його Калину?
«Всі жінки однакові, коли загасити свічку», - бовкнув колись ізп’яну його батько. Говорив він рідко, але мітко.
Всі жінки однакові. Надто чужі. Та нездоланна тваринна хіть гонить чоловіцтво на нові лови, на нові проби. Збурює кров і розцвічує уяву. І ми залишаємо на світлій галявині оленицю і підносимо тремкі ніздрі на чужий запах, і кружляємо хащами, збиваючи копита, ламаючи роги в боях невідомо за що і за кого. Аби, втомивши ноги і остудивши серце, знову вернутися на сонячну галявину, де нас чекає до болю рідний запах і дух. Якщо чекає...
В горах новини носять птиці. Касирка, що вивезла їм сюди зарплату (хоча що тут у лісі купувати?), ховаючи очі, зрешетила йому: «Ваша Калина просила передати, що домів можете не вертатися. Моє діло мале - я переказала». Жінки і в цьому однакові - в солідарності проти перелюбства.
Старий чекав чогось такого. Чекав, як кінь, що застряг у колії, чекає окрика чи батога. Та все ж додому прийшов. Коня не розпрягав. Усе було не так, як завжди. Хата беззвучно зяяла чорною дірою дверей. Мальви, давно не поливані, згорбилися. Навіть Ріка привіталася мляво, ухильно. Навіть кури зарозуміло обходили його у дворі. Рипнули сінешні двері ■*- продерли душу. Вийшла на поріг Калина, з невидющим поглядом і твердим дерев’яним лицем. Винесла бесаги, перекинула через коня. Ляснула долонею по крупу. Кінь пішов, а за ним і він. Довго йшли вгору по Ріці. Мудрий кінь весь час оглядався, відчуваючи марність ходи. Потім десь стали, кінь пасся, а він далі ходив уперед-назад. За водою і проти води, за своїми думками і проти них. І не бачив у лісі лісу, не чув шуму Ріки, не відчував дощу, що скапував йому з бороди, не помічав, коли день переходив у ніч. Нічого не їв, лише спрагло пив нахильці з берега, заливаючи порожнечу, гасячи сердечну скруху.
Так перебув три доби, доки кінь не став іржати під мулькою ношею. Скинув з нього поклажу. Кінь радісно борсався в Ріці, свіжив натерті садна. І старий за ним пішов убратий, як був. 1 прошепотів дідову молитву: «Водичко, найстарша царинксг. Омиваєш гори, доли, коріння, каміння - обмий і мене від усякої мерзи». Ліг хрестом на плесо, віддався течії. І Ріка прийняла його, як блудного сина. І гойдливо понесла в долину, обминаючи валуни і вирви. А кінь ішов берегом. Доки Ріка не виштовхнула безвільне тіло на зарінок біля Зрячого Каменя. Тут починалася його дідизна. Він клякнув перед каменем на коліна й сказав: «І ти тут, вроджений горою, і моє тут коріння. Ти не можеш зрушитися з місця, а я можу. Можу видерти корінь і спробувати посадити його деінде. Що на це скажеш, намолений каменю мого діда: пускатися мені в чужину і з чужою?»
Камінь мовчав. «...Чи залишатися тут, приживляти корінь заново?» Війнув вітерець, надбігла хвилька і хлюпнула на твар Зрячого Каменя. Виглядало так, ніби той заплющив очі. Так німі показують згоду.
«Дякую тобі за раду».
Старий пішов на своє дворище, розпряг коня і вніс мокрі бесаги до хати. Калина ткала. Поклав на долівку торби і видихнув: «Мені нема куди йти. І ні до кого». Жінка сиділа не озираючись, але нитки тремтіли під її пальцями. А він стояв і чекав. І розумів, що мусить сказати щось іще: «Я не вовк, щоб жити в хаші». - «Ти гірший за вовка, - озвалася вона нарешті. - Ти блудливий пес». Підвелася і звільна рушила до нього, прихопивши з припічка сокирку, якою кололи тріски.
Старий нахилив голову: «Тни сміло. На мене вже піднімали сокиру. Тоді за тебе. А тепер ти сама...» Калина підняла бартку, простягла перед собою і впустила. Гостре лезо хижо вп’ялося в дошку біля його чобота.
«Не залізо нас судить, а Бог, - вимовила тихо й безбарвно. - Тут маєш межу. Цей дім і твій дім, і все, що в ньому є, наполовину твоє. Крім мене. Торкнешся мене - уб’ю».
Старий переступив сокиру і постелив у закуті кожух. Там і спав. Піднімався вдосвіта, обходив худобу і рушав з конем у свої лісові оброди. Вигадував побічні хожаї, мордував себе роботою, щоб вертати додому затемна. Прилаштовував коня, а сам сидів над Рікою, доки у вікнах не гасло світло. А тоді, як тінь, безшелесно прослизав до свого пристінка. Вважав, аби не зачепити межову познаку. Так ота сокирка простояла в дошці добрі три місяці. Калина його не помічала, дивилася через нього, як крізь мару.
Розуміла його лише Ріка, з якою тепер зблизився, як ніколи. Вода, що повсякчас була в русі, щось відносила, а щось приносила, нашіптувала йому
призабутий припис вуйка Тимка: «Якщо не знаєш, як і куди плисти, віддайся течії і пливи з розплющеними очима і настороженими вухами - і приб'єшся до потрібного берега». Він дякував Ріці і всім іншим земним і неземним силам за те, що був на своєму березі. І це вже було добре.
Якогось дня, коли брав з комбінатівської точильні цепи, щоб відпровадити їх на дальній лісопункт, із шинку вистрибнуло дівча і простягло йому клуночок. Відійшовши з людських очей, розгорнув його. Там були тоненькі, як мізинець, рогалики з маком. А на полотнииці виписано хімічним олівцем: «Лише тепер я зрозуміла, що віддалася тобі не з хотіння, а з любові. І вона не гасне, як ота наша вагра».
Шматину, що пахла Іленою, старий запхав до пазухи, а печиво згодував коневі. Боявся нових любовних чар, від яких поволі відходив. А над худобою вони не владні. Того ж вечора, вдихнувши наостанок запах баламутного трунку, пустив за водою й Іленину пелюшку. Ріка забрала її байдуже, як і все інше забирала. Втім, і дарунки свої вона підносила так же.
Старий сидів у сутінках, зануривши душу в мрійне шемрання води. Але кроки за спиною почув. Калинині кроки. За весь цей час вона не ходила до Ріки. Не йшла, бо там купався він. Тепер стала поряд, і він почув, як щось м’яко впало в траву - її сорочка. Він і далі сидів бовваном, а вона попливла. Пливла, як песик, дрібно підгрібаючи під живіт руками. Вона погано плавала, та коли був поряд він, не боялася води. І Ріка це знала.
Потім жінка довго виходила з води, обережно мацаючи слизьке каміння. Холодне срібло стікало з її тіла. Вона йшла до нього. Він підівівся. Коли підійшла впритул, штовхнула його. І вони падали в траву разом, довго падали, і її мокре волосся остудило йому обличчя. А коли впали, земля закрутилася, відтак перевернулася на небо і знову повернулася на коло своє. Калина виробляла щось неймовірне. Тягла-волочила його на нестерпно сласну вершину, відвойовувала кожну п’ядь його тіла, закріплялася на кожному його виступі, значила нігтями й зубами свої старі сліди, разила чужі рубці. І при цьому шепотіла прадавнє жіноче заклинання: «Мій, мій, мій...»