Страница 36 из 60
Тої осені загадали комбінату надмірно високий план. На рубку підняли всіх, навіть сиднів із контор. Старий трелював на невдобинах конем. І то не одним. Худоба збивала ноги, рвала жили. Та коней не жаліли - Москва спустила план! Рубали - як косили, голили схили пасмо за пасмом. Гусениці сахтіли іскрами на камінні, перемелювали давні, як світ, купини моху. Гора вкривалася потворними рубцями. Вивернуті її нутрощі ставали нібито коліями нових доріг, проте на них страшно було ступати і людині, і тварині. А вони рубали й рубали. Навіть уночі при світлі бочок із мазутом. Бо горів план. Горів гірше, ніж ці курні гасниці.
Ті ночі сповиті для нього давким гаром. Довго ще потому викашлював його з легенів. І з серця також. Ліс валили до півночі, поки самі не звалювалися на дощатий настил літнівки. Там і вечеряли. Але як! Бригадир уносив ящик горілки - по пляшці на трьох. І це було не веселильне питво, а пальне. Без нього вони, рукаті машини, вичахли б скоро, як і залізна техніка, що глохла від перегріву. І начальство це розуміло.
Доки цідилася в гранчаки рятівна живиця, столи оббігала крутостегна румунка Ілена, звісна на всі гори й доли кухарка. Її теж було відлучено від рестораційної плити і завезено сюди рятувати план. Вона й рятувала. Бо сказано ж: хто годен, той годен усяко. В нутро гуртожитку Ілена вносила на таці не овочеву кришснину й не кухлики з чаями... себе вносила. Несла породисте пахке тіло, як паску - і голодні, згаслі очі лісорубів ураз засвічувалися, м’якли тверді роти. Мудро збите і повне
молодого вогню тіло заряджало міжряддя змучених людей живлющою електрикою. Чоловіцтву мало треба
здурити хмелем кров і дати, якщо не рукам, то бодай очам потіху.
Її очі, неначе промиті сльозою радості, чорно блищали. І волосся, гладко причесане і схоплене гребенем на потилиці, блищало теж. Ласиця й готово! Тіло в стиску одягу рвалося через усі шпари назовні. Тіло, що носило в собі виклик безсоромної невтоленності. Ілена говорила мало, добираючи слова в смачну мішанку мов. Більше промовляла очима, розсипаючи снопи іскор. Старий мимохіть підносив до лиця долоню, коли обпікала його поглядом. Він шкірою чув той липучий вогонь, що продовжував палити і вночі.
Ілена клала перед ним мису, черкаючи зап’ястям його руку. Горячінь від того доторку йшла більша, ніж від страви. Посуд, що клався перед ним, аж горбатився м’ясними куснями над масною юшкою, приправленою гострою паприкою. Старий це примічав, та нічого не казав, аби не збурити зубоскальство інших їдців. Таки йому за столом виявлялася осібна увага.
Почалося це після тої притичини з мотузкою, на якій кухарка хотіла розвісити випрані рушники. Щоб прив’язати її до гілки, підклала собі дерев’яного цапка. Але встановила нетвердо, і розсошина під ногами хитнулася. Летіти б їй сторчака аж на дно зворини, якби не він, що прорубував до джерела східці. Перехопив їїледве не в повітрі, та сила падіння повалила їх обох, і він, падаючи навзнак, міцно обхопив її руками й ногами. Корчомаха пом’якшила падіння, але розпанахала йому спину. Ніби полоснули кропив’яним канчуком. Прислухаючись до болю, продовжував стискати жінку, що тріпотіла зо страху, як куріпка. Коли нарешті розімкнув обійми, Ілена підвелася, дрібно кліпаючи довгими ляльковими віями, підіткнула групи і тільки й мовила: «Ого, який ти!» І пішла до свого кошика, млосно похитуючи литими стегнами. І він зрозумів, що тепер це вона робить для нього. Тільки для нього. Губи його пробив солоний піт. А сорочка спрагло спивала кров із рани.
Якби не та рана, то, може, нічого й не було б. Згори вона бачила, як він полоскав у потічку роздерту шматину, як неоковирно ліпив на спину кровоспинне листя. Коли піднявся до табору, Ілена тихо шепнула: «Сорочку зашию. А рану... рану хіба залижу». - «Заживе, як на псові, - віднікнувся, аби щось сказати. - Не першина».
На ніч він стелив собі біля коней, бо в просякнутому потом і хмільними випарами гуртожитку душився. А на волі сон був ситний і короткий. Звично, як у лісові ночівлі, вставав, підживлював ватру, аби вранці кухарці не треба розкладати.
Вночі вона прийшла. Він учув це радше не слухом, а шкірою: щось застелило тепле сусідство вогню. Це була не звірка, тому він не розплющував очей. Через вузеньку щілину повік, через сіточку вій вгадав її обрис. Жінка нахилилася й стала рвати лапаті віяла папороті. Кинула сніп на ватру. Багаття під росяною зеленню зашипіло й пригасло. Тоді вона присіла біля його лежанки і обережно потягла ряднину. Він не ворухнувся, та серце видало його. І ніздрі, що затремтіли, як у коня, коли той хоче напитися.
«Я знаю, що ти не спиш, - сказала жінка. - Повернися на інший бік».
Він розплющив очі і побачив у неї в руках баночку.
«Хочеш присипати рану сіллю?»
«Хочу змастити її. Це мазь, яку навчила мене заколочувати баба».
Він повернувся на бік і принишк. Насторожено чекав торку, як удару блискавки. Її пальці вгадали в темноті рану і лягли на неї кульбабовим пухом. З них скапувала олива й холодила запалене тіло. Доторки були уважні, милосердні, але й збудливі. Він розм’як, віддався тим рукам на солодку поталу. Біль ущухав, та повставало щось інше, з сутемних нутряних глибин, темне й непогамовне.
«В тебе тіло, як у коня, - сказала жінка. - Дуже сильне і зграбне».
«З такою роботою й копита можуть з’явитися», - мучно всміхнувся він.
«Я не хотіла тебе образити. Ти справді схожий на породистого жеребця. Я таких бачила маленькою в Сиготі. Запряжені в бричку папа бургомістра».
«Я не ображаюся... Ти мене гоїрі».
«Я тебе скалічила».
«Пусте. Просто цапа треба було вирівняти на всі чотири лаби. И так ставати».
«Я навмисно впала».
«Як це?.. Чому?»
«Я впала в твої руки. Я цього хотіла і дістала своє. Тепер ти в моїх руках. А я свої руки знаю... Погана я жінка, глупа, блудна... Та що маю робити? Ніколи я ще так чогось не хотіла. І мені все одно, чи хочеш цього ти. Досить того, що хочу я. І мене це бажання палить. Чуєш?.. Не дай мені згоріти», - вона дивилася не на нього, а кудись угору, і місяць студив у її очах страшний загуслий спокій.
Він простягнув руку за її шию і витяг гребінь - холодне волосся впало йому на груди лоскітною зливою, затуливши світ і його самого в цьому дивовижному світі.
«Не бійся, я чиста жінка, - видихнула вустами в уста. -1 милася тільки-що».
«І я купався... з кіньми».
І все. Більше вони не розмовляли. Вона не дала йому розтулити рота. А він і не поривався. Вони любилися в тиші і наосліп. Лише коли підсушена папороть спалахнула вогненним стовпом, старий побачив над собою мідно тугі груди, вологу шию і такі ж вологі розгублені очі, й ненаситні губи в судомі солодкого болю. Навіть коні повернули свої здивовані морди на цей вихоплений з ночі образ. Підгоєна рана була роз’ятрена її нігтями, але він не стогнав - плакала вона. За чим? За розтоптаним самолюбством, за гіркотою самоприниження, за втраченою волею в чужому стійлі, за пустими вчорашніми днями і пісними ночами?.. Ніколи не дізнається він, за чим ридала ця розкішна жінка на вершині їх гріховного, злиття.
Дрімали потривожені гори, лежали мертво пошрамовані плаї, стояли понуро дерева, очікуючи завтрашнього присуду. Вичахла без уваги ватра, а вони горіли й далі, спалюючи одне одного. «Дай мені згоріти дотла», - молила вона в знетямленні. Всі жінки в чомусь однакові: в бажанні бути любимою і єдиною бодай на мить. Навіть під чужим дахом. Хочуть поєднати рай із пеклом. А так не буває. А якщо й буває, то лише на короткий час. І лише для одного. Бо завжди комусь рай, а комусь - пекло.
Відтоді ночі дніли для них без кінця-краю. Старий дочікувався першої вечірньої зорі, як колись у дитинстві різдвяної. Дочікувався, як хворий ліків на рану. Бо розбурхана пристрасть - та ж хвороба, лише з болем солодким. Вдень вони не стрічалися поглядами, приберігали їх на вечір. Ілена сміялася до інших, лукаво грала очима й тілом, глухо обтягнутим уборами, аби приховати сліди нічного шаленства. І лише він знав про природу зворушливих синців під оксамитовими очима. Очима, ще не допитими до дна.