Страница 35 из 60
«Це не воля, - пояснив старий, морщачи чоло. - Це радше моя повинність перед тими, що відійшли ... А може, моя покута за минулі прогріхи...»
«Як різко пахне», - гість перевів бесіду на інше. Крутив у пальцях зіллячко, відщипнуте з бутля.
«Це васілик, - пояснив старий. - Ще баба посіяла на гробах. А він щороку відживає, і ніякі бур’яни його не заглушують. Трава мертвих...»
«Так, базилік. Я читав про нього, - чернець вдивлявся в непоказне бліде суцвіття. І тихо мовив, ніби для самого себе: - Запах смерті веде до смерті... А запах життя веде до життя. Це підказка для незрячих. Легше вибирати дорогу... Але й мені час пускатися в путь, аби встигнути на вечірню».
«Заберіть із собою посудину, - припросив старий. - В мене того квасу ціла діжечка».
«Вдячно візьму, пригощу своїх майстрів на будові. А ви, коли будете долі, завітайте подивитися на нашу роботу».
«Я нікуди не ходжу, бо маю свою роботу. З Рікою».
«Я вас розумію, - згідливо мовив той. - Діла одклад не йде в лад. - Поклонився знічено і замість прощання сказав зовсім інше: - Вона вас любить».
«Хто?»
«Ріка».
«Еге, любить, як коза ніж, - вирвалося в старого. - Якщо люблять, то жалують, помагають...»
«Поміч буває різною. Одразу її і не розпізнаєш», - докинув монашик уже з дороги.
«Не треба мені помочі. Я сам ще годен собі помогти!» - крикнув старий навздогін. Та одразу й засоромився своєї невтримності.
Ріка мовчала, прислухалася. Але не до них-до самої себе. В такому настрої важко було збагти, що в неї на гадці.
Днина сміялася до нього, торкалася обережними теплими пучками. Як мати. Душа тріпотіла, росла, розпирала груди. Наче той недоріка щось ненароком посіяв у неї. Ба що? Ніби нічого такого й не сказав, а прищепилося, як орішина до гнилого дупла. Раз він бачив, як із прогнилої порожнини в старому стовбурі вистромився твердий пагін молодого горіха. Відай, ворона впустила насіння. За рік деревце вигнало товщиною в палець, а ще через дві весни вже розпирало дупловину. Трутизна масно живила його. Нове дерево росло з праху старого... Так кільчилася тепер його душа, через згарище скрухи пускала вруна.
Уже й вивітрилося сказане монашиком, та самі слова наче повисли над ним, як бабки виснуть над водою. Вимучені, обтесані неслухняним язиком слова. Та чомусь легкі, прилюбні були душі. А може, він просто давно з людьми не говорив, тому й радий теплій бесіді.
«Ріка вас любить...» Що ти, бідачиську, знаєш про Ріку? І що знаєш про любов? Любить вона мене... Так любить, що готова притопити, забрати з собою... Хоча, правді бути, і любов буває всяка. Ще й яка зла, готова направду втопити в собі, спалити дотла любляче серце. Коли вогонь пристрасті запікає водно жагу і ненависть. І не знати, чого більше. О, він знав, як може любити жінка!
Вчора вона нагадала про себе, покликала його. Вночі рипнули двері. Протяжно й сумно. Старий почув це крізь сон. Підвівся на ліктях - нікого. Живу душу він вчув би на відстані. А домовики за клямку не беруться, ті затягуються в шпари. Дверні завіси без ужитку охляли й пустили полотно. Сам винен - двері на хаті мають ходити, дихати, як легені в чоловіка.
Дочекався світла і ступив на поріг. У сінях пахло черствим хлібом і мишвою. В сутені завчено обійшов світлицю. Добре, що було темно, - не хотів бачити розтерзану постіль, засмічену труском і глиною. Вперся коліньми в скриню, її на свайбу подарував їм стрий Матій. Підняв віко, простяг руку в прохолодне нутро. Перше, що попалося, - дідова запальничка з гільзи.
Тричі черкнув пальцем кремнієве коліщатко, і гнотик ухопився зеленавим вогником. Там же була в’язанка свічок, які дружина «приладила на діло». Він запалив одну. Збоку від стосика полотна лежали тісною груцкою складаний ножик і вуйкові олов’яні окуляри, бурштинові мундштук і штемпелик його вітця, бабин молитовник і її ж роговий гребінь, Калинині срібні завушниці, почорніле п’яльце тітки Гафії, несписані олівці вуйка Тимка, Петрові армійські значки, Василинин зошит із червоним келюхатим серцем на оправі, скручені в руру його грамоти з комбінату та інший дріб’язок.
Щось аж стислося йому під дихом, коли вживив руку в оту купку. Речі, як окрушини часу, підсилили в ньому чуття проминущості, своєї сирітливості. Поклав на долоньку материн наперсток і батькову чарочку з копнутим денцем. Виглянсуване і витончене роботою залізко і мутне, як п’яне око, скло. Вони - кожне собі - так цінували за життя ці речі. Як першу потребизну. Тепер здавалося, що в них живуть їх душі. І там їм любо й затишно.
Старий вернув наперсток у скриню, а штемпелик запхав собі до кишені. Хотів задути свічку, та пломінець її весело перегукнувся з чимось на самому споді скрині. Тьмаво блимнули черлені вічка коралового намиста. ї рука мимоволі посягнула в рундук. Витяг довгу низку, підняв її, аби роздивитися проти вогню, а корали - ціх!
і загриміли донизу, розтеклися по долівці. Видно, нитка перетрухла. Старий клякнув на коліна: в одній руці вогонь, а другою потягнувся до ближчої намистини, котру зупинив ярочок у дошці. Він обмацав пальцями ту зарубину і криво всміхнувся.
.. .Як вони любилися тих часів! Вона виповнювала його собою, як ріка в повідь виповнює береги. їх очі, зустрівшись, викрешували сміх; говорили одне одному дурниці, та дослухалися не до слів, а до голосу, що ховав якусь значущість, обіцяв щось; руки прагнули доторків, а двоє тіл розумілися, як равлик із мушлею. їх невситимі й непогамовні тіла. Любилися зазвичай під ліском, далі від чужих очей. І дерева рвалися за ними вслід. 1 тиша, що стояла до небес, прислухалася до їх знетямлених шептань.
Лише тоді він збаг смисл дідового: «Жінка нам потрібна така, щоб поклав руку на плече, а там ямка залишилася». Він пив з неї, з її ямок. Ішов до Ріки з дійницею по воду. А Калина чекала його в траві за дровітнею (де ж іще - в хаті повно кревняків). Ріка готувала їх до любощів. Спочатку заходив у воду сам, і від лоскітноїтечії' плоть його пружинилася й повставала в передчутті тілесних торків. Тоді ніс воду на бережину й обливав її. Від свіжості вона тріпотіла в траві, як рибина, і постогнувала, закусивши кулачок. Як і тоді, коли він виливався в неї сам. Вода заповняла ямки біля її ключиць, западину між грудьми, виямок пупка, промежину схрещених ніг, і він пив з них, гасив спрагу цілого дня без неї. Тоді вона не тільки стогнала, а й сичала, як молода змійка. І так же звивалася в отаві, вислизала з-під нього, слизька й гаряча. А він все знову й знову намацував її і брав тісним прихапком - руками, ногами, ротом, твердинею стегон. Серце тріпотіло в її горлі, хрестик на нитці плутався в ясних кучерях, а каблучка дрібно цокала об холодні зуби.
Місяць обливав їх срібною оливою, що зливалася з річковою водою, росою, потом жаги, запахущим пилком бузини і трав’яними медами - в густий солодкий трунок шаленства зливалася... Ті їхні ночі... дурноп’яні й терпкі, наповнені плотським змаганням і короткі, як чернечий сон. І мало було їм тих ночей... Він і в лісі здригався, коли кінь торкався мордою його шоки. У твердих напливах кори буків увижалися її груди. А з джерельного дзеркала зорило її насмішкувате лице. Крадькома ховав у пазуху хустину, щоб її запах ходив із ним протягом дня. Дерся гущаками ібердами, перебирав з потебеньок ношу на плечі, мордував і коня, і себе, щоб притлумити чекання ночі... Біг думкою у вечір, коли осиротілий денною самотою без неї, обтяжений хіттю, увійде у пронизливу студінь Ріки, а відтак і в бездонні води кохання. Щоб, утопаючи в них, разом з нею шукати заповітного дна.
«Ти майже в любий місяць уродився, - шептала Калина, відірвавши на хвильку свої вуста від його. - Та чи надовго тебе стачить?»
«На весь земний вік і на всі позаземні».
«Овва, де б це тобі записати, аби не забув?»
«Тут і пиши - на серці».
Зривала ожину і соком бордовим писала йому щось на грудях. Потім злизувала сміючись. А не треба було.
В горах кажуть: любов - як перстень, не має кінця. Може й так. Але шат любовний, як молоде вино: виграє і всядеться. Нурт вічний лише в горових криниць. Засіялися в них діти, насіли нові клопоти, вимагала свого й робота. Та й роки більше брали, ніж додавапи. В неї першої вихопилося: «старий». Задля смішка слово вихопилося, але прилипло, як сліпий до тіста. Далі й він її став називати «старою». Хоча думки зовсім не постаріли. І в грудях, розписаних колись ягодою- ожиною, вогонь той самий. Лише в тілі вже інший. Тоді воно в любощах палахкотіло, як сухе смеречиння. А тепер рівно горіло - як устояний бук...