Страница 34 из 60
«Ми їх насіння, цих дорян, чи горян, - підводив вислід вуйко Тимко. - Тих, що знайшли тут притулище навіки. Піднімаючись у гори, вони підносили до неба свої очі і свій дух».
Старий (тоді зовсім юний) любив розмірковувати над цими словами. І щось гарне, втішне збуджували вони в ньому. І в його крові шумить далекий відгомін тих часів, живе іскорка душевного вогню тих людей. А те, що це так, - він знав напевно. Скільки жолудів сіє дуб - усе під ним засипано бурими кульками - а закільчиться і вхопиться землі лише кілька, може й один. Так дивно, так смішно, що з того блідого черв’ячка за роки вижене буйносиле дерево, яке грудьми стане проти хижих вітрів і роздиратиме кроною хмари. Так і з іскрою. Приспана часом, під товщею попелу, вона може знову обернутися в полум’я, і як би воно не було заглушене, може знову спалахнути вогнем. Іскра, що посіяна в душі...
Перегодом він прочитав на одному з листків Тимкового дерева: «Душа має чути грання світу. В цьому її радість, її покликання».
І потому не раз допитував себе, чи чує він це грання світу? Інколи йому здавалося, що чує.
Недільний день старий уцілив на ягоди. Два відра до полуцня приніс, два - до смерку. Брусниці, як дівиці: одні бліді, другі рожевенькі, треті аж палають дрібними щічками. Ті, що сонцю відкриті, котрих колючий полонинний вітер не лиже. Це був перший ягідний приплід. Двома бесагами зніс він ягоди в село на пукт прийому. Казали, що для якогось шведа збирають.
Най буце і швед. їхню ягоду завжди брали охоче. Раніше чехи й мадяри, потім у Москву чорницю пакували, казали - космонавтам і генералам. Щоб у тих мозок добре робив і очі ясно бачили. Тим було треба. А своїм якось не до ягід. Про мене - най вовк їсть траву в мене. Так і комбінат занапастили. Ні кують, ні плещуть. Люди без роботи, зате ліс продихнув. Відмолод, учувся на силі й дужо рушив на долини. Там, де ще років шість тому було пасло, бризнули осипові підліски з красноголовцями. Ліс, не потривожений людською ногою, захоплював пустари. Заглухлі дороги звузилися в звірині стежки. Колишні вирубки, як рвані рани на зеленому тілі, затяглися розлогими ягідниками. А понад границею лісів спочилі від випасів верховинні луки горбилися тугими сувоями чорничних чагарів.
Ліс не знає мертвотної порожнечі. Як і людська душа. Як самотність наша з часом залюднюється й повниться новим змістом, так і лісові потрави беруться новим зеленим життям.
На ягоди старому велося завжди. Яфини він чесав кривим ялівцевим гребенем, а потім те, що загріб, просіював ще й пальцями. Ягоди не засмічувалися й не душилися, зберігаючи свій сивуватий пилок, який залишали хмари, що терлися об них м’якими черевами. А ще їх синили довгі терпкі полонинські ночі.
Шведів приймальник аж вирячився в подиві: «За такий товар не гріх заплатити й доларами». Та старий чужинські гроші відхилив, щоб люди не сміялися. Бо запланував одразу ж купити скло на вікна, якусь провізію і півлітра білої. Що то за хата, аби в ній пляшки не було? От і Одотя негощена пішла з двору. Про це завжди дбала стара. Тепер нікому. А відкладені нею настоянки він чіпати не смів.
Скло старий ув’язав у порожні бесаги, підклавши картон. Добре, що рами на вікнах не широкі - якраз по його плечах. Відра з накупом у руки - і назад у гори. Ішов і прислухався до шибок за спиною: як їм там на горбі? Аби не тріснули. Пес зустрів його мовчки, винувато нюрячи погляд: хазяїн із добичею, а він сидить, як морква в грядці.
«Що журишся, братку? - весело обізвався до нього старий, знімаючи поклажу. - Най кобила журиться - в неї голова велика». Пес клацнув зубами, вітаючи жарт. Лише раз за їх сусідування старий чув його коротке гарчання на козу. А інакше гадав би, що той і голосу не має, як і ноги. Зате коза й зараз давалася чути - навстоячки стукала ратицями об акацію, звісивши надуту торбу вимені. І старий влегшено видихнув - дома! Це був зовсім інший лад повернення. Лад заживний. Бо досі його зустрічали чорним покліпом крізь листя лише хрести.
Старий не поспішав різати скло. Він квапився з роботою головною - на Ріці. Ріка принишкла, осіла, впокорилася. Вода пульсувала в її руслі, як крівця в жилах старої людини. Деінде її можна було перейти, ступаючи з каменя на камінь. Старий знав цей стан Ріки. Все живе довкруж відчувало цей стан - відходило літо. Ні, сонце ще припікало, а листя вранці й далі яскріло зеленим лаком, але в настояні на травах ночі вплітався вже винний дух. Перший повів осені. Ця політня змореність Ріки була йому на руку. Тому старий і поспішав.
Як річковий рак, обмацував він дно - і очима, й ногами, й руками - і вирівнював його там, де не змогла це зробити течія. А з протилежного боку загромаджував. На впораному ним відрізку Ріка не стрибала з каменя на камінь, не грала баранцями хвиль, текла поважно і мляво. Це була інша Ріка, не така, яку він знав. Ріка приборкана, знекровлена. Мовби змію розтяли і з’єднали шматком гумової кишки. Така Ріка не була для нього загрозливою. Тому він це й робив. Робив, потоптуючи неписані закони горового єства. Топтав одне, щоб уберегти інше.
Кам’яний насип під його берегом розростався вгору і вшир. І з цим проростала тиха радість у душі. Щось укріплялося і в ньому, як кріпнув цей берег. Тягар, який ти весь час піднімаєш, невдовзі стає звичним, а потім і легким. Він це знав, працюючи з кіньми. Вони важко зрушують з місця вивершений віз чи сани. А далі нічого
пристосовуються і тягнуть. І коли з фури скинуть порцію вантажу, коні аж рвуть з місця: тепер їм мало ваги для рівного тягла... Людина - не кінь, але й вона рідко знає, який тягар їй посильний, а який ні. Поки це не відкриють їй обставини чи якийсь випадок. І тоді може виявитися, що немає міцнішого заліза, ніж твої руки, і немає твердішого дерева, ніж твоє серце. Людина тоді й сама боїться своєї сили...
«Слава Исусу! Як маєтеся?» - перебив його мислі уривчастий голос.
На бережку, обпершись на ліщиновий ціпок, стояв чоловічок у чорному. Монашик.
«Все добре, все миром», -1- не одразу й здобувся на відповідь старий.
«Я з гори чалапаю, перепочину хвилину. Даруйте, що відриваю від роботи».
«Нічого. Я теж не в ярмі... Того разу забули...ся ягоди», - старий місив слова, не знаючи, як тому казати
на ви чи на ти.
«Пусте, менше ноші - легше йдеться, - усмішливо промовив монашик, ретельно виводячи кожне слово. Так малі учні кажуть учителеві урок. - Сподіваюся, ви не дали ягодам пропасти?»
«Я дав їм скиснути на квас. У спеку ліпшого питва немає. До ваших ягід додав ще малину, ожину й брусницю».
«Я знаю. Я і сам з гір. Але в нас ягідний квас не роблять».
«Тут теж не роблять. Мене дідо навчив. А його призвичаїли в горах Сербії. Та що я тут гощу вас словами?.. Зараз дам квасу на пробу».
Старий сягнистими кроками перебрів Ріку і зник у кущах. Там, у пригінні, лежав його бугель із заткальцем, ледве наживленим на горловину, аби мав вихід газ. Вернувся з ним. Та от заковика - в що хлюпнути напою? Сам він пив із горла. Не довго думав, зірвав лопушину і згорнув її в чарочку, як це часто робив у лісових мандрах. Гість без посміху прийняв лист двома руками. І терпляче чекав, доки зелена чаша наповниться шипучим трунком, що іскрився, наче камінь-кривавець. Спрагло випив, не
відмовився й від другої порції. І не поспішав розтуляти уста, зберігаючи післясмак. А далі якось задумливо вимовив: «До-о-обрий». І старому здалося, що це слово далося йому легше, ніж ті, що витискав із себе досі.
Якийсь час вони обидва мовчки дивилися на Ріку.
«Бачу, ваша робота помалу посувається», - сказав монашик.
«Робота - не гора, посувається, якщо її двигати, - відповів старий. - Я це повинен зробити».
«Чому?» - чоловічок звів на нього пильні хлопчачі
очі.
«Бо більше нікому крім мене».
«Хіба? Залишіть щось і Йому».
«Кому?» - здивовано запитав старий.
«Тому, хто рівняє наші крокі і підтримує наші наміри... Чому ви вирішили, що має здійснитися лише ваша воля на цьому клапті Божої землі?» - монашик простяг руку до бутля. За лозину плетива зачепилася травиця, він її витяг і понюхав. Наче давав співбесіднику час на обдумування.