Страница 33 из 60
«Що є, то є. Заживнився мій берег».
Будете з сиром, вуйку. Бо що старшій людині треба
хліб, сир і воду».
«Чого-чого, а води я доста маю, Одотю», - старий зміряв очима Ріку.
«Я знаю, вуйку. А що це отець Дам’ян до вас завернув?»
«Який отець?»
«Священик наш. Онук Штеня присліпського».
«Котрого Штеня?»
«Клапавого. Того перебойці, що замолоду, розказують, ідо вашої Калини сікався. Гуляв-гуляв, та десь і збився з копит... А онук, небожатко, народився хирявим, слабеньким на ноженята, довго не говорив. Та знаєте, як то кажуть: скрипливе скрипить, а здорове лежить. Помалу зіп’явся дітвак на тверде, вивчився в семінарії, прийняв постриг у Бороняві. Монашик. Церквицю на Власовому Горбі кладе. Сам - як курятко, а каміння тягає. Так, як ви тутки...»
«Монашик», - повторив старий у здивуванні. Відігнав Пса, і коза хвацько задріботіла кладкою. Вона Пса боялася, а не води. Одотя теж перейшла і тут же здоїла козу показуючи, що вернула справну худібку, - трилітрова банка молока під саму креш. Старий хапливо шамотав, чим би її пригостити. Так нічого й не знайшов, зате насипав їй сухих грибів і ліскових горіхів.
Одотя встромила в торбочку лисячий носик: «Пахне Святвечором, вуйку... Ех, де мій няньочко, щоб сипав нам під стіл на соломицю горішки?.. Де моя мамка солодка, щоб варила нам грибову поливку з житніми вушками?.. Вам хоч добре - ваші коло вас, на очах», - кивнула на цвинтарець і тричі дрібно перехрестилася.
«Мої тут», - сказав старий і теж підніс пучку до чола. Відколи сам душею, робив це вперше. А Калини не було, щоб нагадати.
«Кажуть, грішно заздрити, - ціковбанила Одотя, - а я, вуйку, заздрю. Чи знаєте кому?»
«Кому?»
«Тим заздрю, в кого ще батьки живуть. Бо материна молитва із дна криниці виймає...»
Старий почекав, поки жінка вийде на дорогу, і налив молока в миску, що залишилася після курей. Пес глянув на нього запитально.
«Хлебчи сміло, тут ще доста, - усміхнувся старий.
Тепер нам їдою не треба журитися».
Пес перевів погляд на козу, що вередливим писочком принюхувалася до оборога.
«Мусимо її, брате, честувати - кормига наша», - пояснив старий і приклався до банки. Молока він не пив давно. Воно пахло руками Калини.
Стояли дні, вибілені сонцем, як молоко. І Ріка побіліла шумовинням на перекаті, бо знову впала. Тепер ходження по воді вимагало менше сил. І місяць перед північчю викочувався такий ясний - аж білий. Пахло тліючим листом, що напікався за день. Досвітками
обшир заливало мокрим сріблом густих рос. І сонні трави солодко ворушилися. За звичкою старий прокидався до дня, і здавалося, що лежить між двома безоднями - такими були голубими гори обабіч. Як осяйні марева. Приявність і сновидіння теж зливалися водно. Зорі за коротку ніч не встигали догоріти, і коли він уставав, вони ще блідо цяткували небо.
Старий варив крутий токан-мамалигу з молоком, яким вони снідали із Псом. Грудку давав і козі. Коза спала найдовше, облюбувала собі лежбище Торка. Поки старий збирався до роботи, Пес живосилом виганяв козу на пашу. А по якомусь часі теж приходив на берег. Всідався й зачаровано дивився в воду. Відколи Ріка обміліла, Пес бачив там щось більше, ніж каміння. Якось старий почув позаду шубовстання. Обернувся - в собачих зубах тріпотів твердий струї' у добрий лікоть.
«Та ти ще й риболов, цімборе!» - вигукнув старий.
Потім, запікаючи рибу, він тлумачив Псові: «Я від Ріки не беру нічого, але це ти мене пригощаєш, правда?»
Пес ніяково мружив очі. Рибу діставати він почав ледве не щодня. Німотно сидів між валунами (сам як камінь), і раптом кидався в бистрінь із оскаленим писком. Бувало, і в повітрі хапав рибину, що вистрибнула за комаром. Двічі ще добував зайця, а якось притягнув масного, як індик, глухаря. То був меткий і не метушливий ловець. Відсутність ноги йому замінював гострий, як і його зуби, розсуд. «Тепер мені ясно, чим ти живився на волі», - міркував старий. Пес тепер і господаря підживляв, доточуючи йому час до роботи.
А гора кам’яна під берегом росла. Вершок її вже здіймався над плесом на добрий метр. Не просто мостити кругляки, та старий їх ретельно припасовував, ущільнюючи великі плити дрібними плескачами. Камінь каменем держиться. На таких підмурівках стоять старі хати по всій Верховині - без цементу, без глини. Навіть склепінчасті пивниці під ними викладені і розклинені самим диким каменем. Так старий вершив і свою заслону від Ріки. Дві одночасні вигоди приносила ця робота: під його берегом поставав захисний мур, а з протилежного розчищався глухий затон. Коли з нього вибереться камінь, міркував він, прогін Ріки зміститься сюди і помалу вимиє багаторічні наноси, послабить тиск води на його берег.
Так він думав. Бо той, хто робить, зігріває себе думкою про плід праці. Інакше це каторга, а не робота. Щоб перемінити руку, старий брався за косу. Вигони, що вдосталь прогрілися й нассалися вологи, кучерявилися темною отавою. Литовка змахувала її зі свистом - козі на сінце. Його й трусити не треба було - в’яло на очах, а під вечір уже стогувалося. Старий без потреби підходив до оборога і ситно дихав тим запахом, що аж у грудях ломило.
У суботу він прав уберю. Періщив по ній грабовим праником на камені, вибивав сіль поту і кіптяву ватри, придух намулу. До понеділка плаття сохло, тріпотіло на вітрі. Далі й сам мився з дьогтьовим милом, що залишилося від Торка. На коня в комбінаті виписували на два роки ящичок мила. Дьоготь мав уберегти тіло старого, вимочене й настуджене водою, від чиряків і виразок. Бувало, що натирав ноги горілкою і грів їх коло вогнища, доки не ламав його сон. Денна утома кликала ранній сон.
«Старий чоловік, як глина», - пришіптував собі, засинаючи, бабину приповідку. Хоча сам залишався
напродив твердий тілом і наміром. Може тому, що працював із каменем. А може, через віки мішанини плоті і крові пробивалося сім’я тих пращурів, Адамових дітей, що облюбували ці горові едеми й підкорили їх.
Про них читав йому з давньої книги під воловою шкірою вуйко Тимко. Були ті люди довгоногі, з орлиними профілями, світловолосі і в таких же ясних вовняних гунях. Через це їх раніше називали вовами, вовками, а відтак - дорянами (горяни ж!) чи дорійцями. Сокира правила їм за третю руку, а її лезо - часто за перше слово. То були дужі і відважні люди, напоєні козячим молоком і вгодовані дичиною, рибою, горіхами, ягодами й диким медом. Але гори, скельні пустелі їм були тісні. Вони обснували їх плаями, що й дотепер служать ногам верховинців, і ці артерії зносин простягалися все далі - до Балкан і Альп, до теперішніх Волощини, Польщі і Чехії. Доряни жили на узвишшях, розкошували над світом. Та прийшов час, коли їм загадалося наблизити долинний світ і підкорити його. Як колись ці предковічні гори.
І рушили вони нескінченною кудлатою отарою, прорубуючи тисові зарослі й загачуючи ріки, втягуючи до своїх лав племена інших гір. Вони йшли назустріч химерній вісті про безбережні теплі й солоні води, в які можна вмочувати м’ясо замість солі. І про соковиті солодкі плоди, схожі на сонце. І про виткі лози з рясними ягодами, питво з яких наповнює голову веселим шумом.
І про смаглявих тернооких жінок, круглих у стегнах, як глечики. Це їх вело. А ще - тривожна радість відкритих безлісних просторів, неосяжних долинних полонин.
Так вони дійшли до приморських земель еллінів, що жили розрізненими племенами під дрібними
царками. І дикою навалою легко завоювали їх. Вів цю пастушу орду заповзятливий і промітний верховинець. Вони йшли за ним, вимахуючи бартками, з гиком «Еге- е-ей!» Так переляканий місцевий люд і назвав їх ватажка.. А відтак і одне з морів, що омиває їх землі, дістало його ім’я і стало Егейським. Одні з прийшлих войовників залишилися гам, зіллявшись із мудрими еллінами, і витворили по часі першу світову державу. Другі пішли далі, гнані свербежем мандрів. Третім не засмакували помаранчі, вино і принади чужого жіноцтва - повернулися в свої рідні скальні купища і дикі вітроломи. 1 далі пасли маржину, вирубували й випалювали хащі, відвойовуючи собі скупі царинки.