Страница 32 из 60
Руки робили своє, плечі, зсутулені за вікування, до тягарів були звичні, ноги за день віднайшли собі вигідний брід, самі несли його тим порядком. А от бесаги не витримували. Тричі скріпляв їх дротом, аби дослужили до вечора. А наступного дня зладнував собі ноші з брезенту. Камінь є камінь, то не будз сиру перенести. Був би Торко, старий би впряг його. Ні, не руслом ходити, бо маржина побила б ноги об валуни. Кінь би волоком тягав каміння водою. Та яка то була б калація: наповнити міх, вертатися на берег, аби правити конем, висипати камінь і брести з міхом назад. Може, йому було б і легше, зате шкодував би коня. Торко під кінець геть устарівся, ночі перепочивав з довгою лежею... Ліпше вже так, як є. Не дурний казав: життя мудріше за нас.
Легше було йти навскоси, проти води. Так тобою менше хитає бистрінь, так крок певніший. Хоча старі люди й застерігали не ходити проти ріки. А він ішов, раз за разом. Ішов, бо мав у спадку інше правило - від вуйка Тимка: «Не приймай до серця забобон. Бо й він прийме тебе і полюбить».
e-puzzle.ru
Коли сонце пражило найдужче, старий знаходив собі роботу під протилежним берегом, у затінку вільх. Дерева на мокві були вкохані, аж темні. Либонь жодне дерево так не тягнеться за водою, як вільха. У рака біля води блищать очі, а у вільхи - листя. Навіть уночі. Не знати чому, але старий любив це дерево. Його не треба саджати, само вхопиться в бережок, зціпить його корінням. Деревина вільхи під корою черлена, як засмагле людське тіло. А дошки не бояться ні плісені, ні гриба. Хоч на мочилі клади з неї місток. Дошкам нічого не буце. Посивіють, почорніють, а не згниють, будуть служити й служити, доки нога людська чи звірини ступатиме по них. А якщо стоятиме без приторку, невдовзі завалиться. Вільха - дерево служіння.
Дід Микула вірив, що кожній людині відповідає якесь дерево. І вдачею, і обрисом. Може тому, що тінню ляже на немовля; може, посіє пилок на материну цицьку, що годує дитинча; а може, його насінина якось спарена з чоловічою? Бо дерево давніше за нас. І Божий ліс постав перше, ніж Божі діти. Якщо людині вдасться (коли вона відкрита світові, то неодмінно вдається) пізнати своє дерево, вона зможе брати від нього снагу і доброжиток. Добре таке дерево посадити на обійсті чи хоча б мати з нього вдома якісь поробки, цвіт, корінь, сухе листя. Коли розпиляєш своє дерево, то кола на зрізі, якщо придивитися, схожі на відбитки твоїх пальців. Ну а душа... Душу дерева треба вміти розгадати. Лишень не всякому це до снаги - аби свою розпізнав.
Кожній людині відповідає і якась животина, ширить на неї свою породу. Свого звіра старий знав, а щодо дерева... Відай, це має бути таки вільха. Чомусь дуже вона була йому привабною і близькою. Як і вона, прибився він до води, пустивши корінь у пісну землицю, і так же безшелесно ніс свою земну службу, посивілий, почорнілий, з нетрухлявою душею і невисушеним серцем. І вільху, і його живила Ріка. Лишень дерево з Рікою розумілося, а він це розуміння загубив.
Старий витягав каміння з наплинку і складав у купки, щоб потім нести на свою гать. За шумом води не почув, як із путівця звернув подорожній і присів на пень.
Він уважно стежив за його роботою і обізвався лише тоді, коли той випростався для короткого перепочинку:
«Велику роботу ви затіяли».
Це був той самий довговолосий чоловічок-хлопчак у тій же вицвілій чорній сорочині. Його сором’язливо- спокійний тон знову чомусь дошкульно черкнув старого. «Лізуть у зуби й готово! - подумав про себе. - І не відхрестишся». А вголос відбуркнув:
«Це не робота».
«А що?» - здивовано запитав той.
«Война», - одтяв старий.
«Овва. З ким же ви воюєте?»
«Зі мною воюють. А я обороняюся».
«Та хто ж воює?» - голос у того аж сіпнувся з подиву. Вимова в нього була направду дивна. Старий ще першого разу зауважив, що той слова виштовхує з рота з притугою і тут же наче заковтує назад. Треба аж прислухатися. Якась ущербна бесіда, як і сам він. Та коли вже пристав до розмови, провадь її далі.
«Ріка», - нехотя пояснив старий.
«Ріка? - той дивився на нього круглими й серйозними, як у ягняти, очима. - Хіба можна воювати з неживою природою?»
«З неживою не можна, а з живою, виходить, що так».
«Ви гадаєте, що ця Ріка... жива?»
«Не гадаю, я знаю», - сухо мовив старий. Він розумів, що це звучить дурнувато, та все ж сказав. Наперекір самому собі. І щоб цього недоноска відшити. Що йому до того, що він робить?
«І чому ви з нею воюєте?» - запитав той зовсім по- дитячому. Чи, може, придурювався.
«Казано було: не я воюю. Я захищаю від неї свій дім».
«Дім? - перепитав той. - Цю розтрощену хижку?»
«Це мій дім», - сказав старий з притиском.
«Дім, - ще раз повторив у задумі прийшляк. - Наш дім - це наше серце».
Старий хотів щось сердито одрубати і спровадити того звідси, та раптом цей розважливий тон нагадав йому щось задавнено втішне - вуйка Тимка. Цей підтоптаний дітвак неначе говорив його словами. Лише вимучував їх, виштовхував із напругою. І несподівано зародилася до нього співчутлива приязнь, як до всіх, що тратили на нього свій час, свою увагу, свої слова. Старий обм’як і сумовито зронив:
«Тут моє серце. І ще закопано дев’ять сердець, із яких я вийшов, - махнув рукою в бік тину-цвинтарця. - То що, тепер я маю це віддати їй?»
«Кому?»
«Ріці».
«А їй вони нащо - кості ваших родичів?» - ніяковіючи запитав прийшлий.
Це запитання заскочило старого як серед води. Він і справді стояв по коліна у воді, і не знав що відповісти.
«Я не знаю, нащо це їй... Я просто це бороню - і край. Така наша война».
«Війна, - обернув той у роті слово, як тверду грудку. Він мав звичку повторяти слова, пробуючи їх на звук і на смак. - Ці війни... Ви знаєте, у війнах немає переможців. Лише переможені».
Старий одночасно опустив руки і плечі, як під кам’яним міхом:
«Я здогадуюся... Та я ще не переможений. Ще воюю».
«Воюйте, - хлоп’яга рвучко підвівся на тонкі свої ніжки. - Воюйте. Може, це ваша дорога до миру...» - і задріботів долі бережком. Пішов своєю дорогою. На худому плечі хилиталася торбочка, з якої визирав віхоть примореного зілля. На місці, де сидів, залишилася зрізана наполовину пластикова пляшка, виповнена чорницями. Старий хотів гукнути за ним, але кощава фігурка вже зникла у вільшанику.
«Ягода прийшла», - протяжно мовив він, дістаючи пучкою дві тугенькі бурульки. Поклав їх на набряклу від води долоню. Сиві ягідки глянули на нього вічками... його Калини... Вже який раз він ловив себе на тому, що не називає її старою. Неначе та від дня своєї смерті верталася його пам’яттю в молодість. Линва часу поволі змотувалася, як і його протягнута через Ріку ужва.
Ягоди були ще тверденькі, брані з північного боку. Дітвак і є дітвак, що він розуміє?! Та нічого, їсти їх не конче. Можна потовкти і залити водою з ложкою дикого меду. Квас буде. Цс якщо той забудько до вечора не вернеться за ягодами...
І тут старий почув мекання кози. Його кози. Та вперлася ратицями перед кладкою, а Одотя штовхала її вперед. Коза розпачливо мекала, дико косуючи очима на хитку переправу. Пес невдоволено гавкнув з того боку.
«А ви, вуйку, що випулилися? - пискотіла Одотя. - Ану помагайте своїй бидлині потрафити на домівство».
Старий вийшов на сухе.
«Хотів би я знати, що то за своє, що його треба на домівство пхати й тягнути?»
«Вона води боїться».
«То, може, скажена?»
«Таке скажете, вуйку. Це радше я скажена: забрати козу від живого газди. Брала, щоб хуцобину притулити. А пак звикла до неї. Гадала, підгодую її і відведу назад.
А та понесла десь на толоці, і я пошкодувала вести кітну такими дебрями. Вкотилася - козлик і козичка. Як два горнятка цятковані. Тепер і я маю ваше насіння...»
«Чортове то насіння. Де я маю час за нею ходити?»
«Нащо за нею ходити? Вона сама вас знайде, аби молоко не спеклося. Розумна, як челядина. Та й де тут запропасти худобі? З одного боку гора, з другого - Ріка. І пастуха кудлатого, бачу, маєте».