Страница 31 из 60
Гармати били по вирубаних у скелях засідках. Сірчаний дим і курява заволокли всю просторінь. Я не розрізняв, де гора, а де обрив. Задихаючись, підвівся і натягнув ланцюг - може, снаряд переб’є його? А якщо не переріже прив’язь, то хоч поцілить мене. Однаково
тут здохнути від задухи і спраги чи швабської кулі... Та влучило в мене не залізне стрільно, а брила, відколота зі скелі. Збила з ніг і кинула в прірву. Я летів сторчма головою, обдираючи тіло й кістки. І повис на ланцові, про який геть забув. Як скоро чоловік звикає до припони! Той ретязь, який я кляв і хотів перебити, порятував мені життя. Наче хтось застерігав: не рвися поперед долі, ще не виповнилося твоє пекло земне!
Я витягся головою догори і принишк у скельній проймі. Обдертої до кістки гомілки в колодці я не чув. Димова завіса приховала мене від стрільців. Били по гнізду, ялівець аж трясся від того гупання. Якби я тепер там сидів, моє м’ясо розлетілося б дрантям, що й круки не зібрали б. А тут мене хоронила гора, і я їй молився.
Коли гуркіт улягся, я зібрався на силах і видерся нагору. Ялівець був вирваний із корінням, гвер мій розтрощений, цілою - о диво! - залишалася лише баклажка з горівкою. Нею я обмив свої рани. Знизу долинало шарудіння й сухе брязкання металу. А за хвилину я вчув його поряд. За кам’яний карниз зачепилася чіпка кішка з линвою, що натягнулася струною під чиєюсь вагою. Я відкинув непотрібну гвинтівку і став збирати патрони. Поклав два між залізні пазурі рачка і скропив їх сивухою. Тоді підніс запаленого сірника. Тріснув спарений стріл - і якорець верхолаза вирвало з коренем. В ущелині глухо гупнуло тіло. Та майже одночасно звякнуло ще кілька залізних гаків, два з них зачепилися. Доки я підпалював під ними патрони, мотуззя нападників чіплялося в інших місцях.
Я бігав туди-сюди, ділив набої і скупо наливав поминальні чарочки вогневиці, що терпко пахла виноградними кісточками. Патрони ямкували дірки в 161_
камені, а канати зривалися в безодню. Якщо вибухи не зараджували, я помагав собі камінням. Ошаліло я робив свою роботу і шепотів: «Не я вас убиваю, убиває вас гора, яку ви спотворили залізом, а тепер міритеся звоювати її смердючими руками! Я син гори, народжений нею і на ній приречений умерти. Не я вас нищу, а каміння, що є сльозами гори. Я теж камінь, і я в цьому боїщі буду останньою сльозою, в якій ви втопитесь».
Я чув, як зі стогонами гасли й далі німували інші горові гнізда. А моє клекотіло й сичало, як розворушене зміїне кубло. Все мені давало поміч на цьому смертному п’ятачку Овчого поля - і каміння, і залізо, і вогонь, і сонце, що сікло в очі супротивникам... Спочатку скінчилися патрони, відтак каміння. Я розібрав навіть гробик, під яким лежав Божидар, нехай він простить мені той гріх. Останній ковток винного спирту я вихилив собі в рот. Щоб веселіше було вмирати.
А вони все лізли і лізли. Пазурі кішок я збивав прикладом гвера, а линви різав багнетом. Гострити його не було часу. І коли перший вояк почав на ліктях підніматися на мій виступ, я відкинув тупого ножа і кинувся на нього з ланцюгом. «Які ви мудрі, серби! - крикнув я з дикою веселістю, щоб могли почути ще живі.
Без вашого ланца я вже двічі мав згинути». Але на всіх мого ланцюга не вистачить, розумів я. Обома руками вчепився в нього і потягнув повалене дерево до урвища, туди, звідки вже чулося сопіння тірольців-скелелазів (мене теж мали перевести до їх чоти). От і зустрінемось! Я здер із себе одяг і все шмаття із задубілого тіла Божидара - нехай він пробачить мені і той гріх! Підклав його під сухий стовбув і запалив.
Коли підводився, майже впритул узрів трійку випулених очей. Я підняв на них ланцюг. «Але чому очі аж три?» - здивувався я. А коли збагнув, що третє - то вічко цівки карабіна, вчув, як щось гаряче гупнуло мені в груди і кинуло на нещасне тіло сусіди. Але мрець мені, вже не смердів.
...Порятував мене той же ланцюг. Утретє. Його колінце разом з кулею впилося в груди, пригасило удар. Прочумався я від лоскоту. Це Бранко прислухався, чи б’ється моє серце.
«Вставай, войовнику!»
« «Я пастух, - шептав я в гарячці. - Я лісоруб... Я звіролов...»
«Ти вояк, з біса вдатний боєць. Стільки швабні і турків навалив під горою...»
«Я горянин...»
«Вставай, гори і їх люди будуть виказувати тобі честь».
«Я мрець. Пригорніть мене камінням».
«Не бійся, ще пригорнемо. Стільки би біди», - весело цоркав зубами Бранко.
Другого дня ховали побитих. Привалювали камінням тіла і те, що від них залишилося. Там камінь плакав. Там небо дзвонило, приймаючи душі.
Ми з Бранком по тому ще славно повоювали. Він називав мене Міко. Цей ножик - його дарунок», - дід Микула протер лезко об шкарубку долоню і любовно склав у колодку з написом «Загаеуо».
Картоплина захолола в руці малого. Його сердечко, як і залізко, теж холодило груди, коли слухав старого. Враз, наче збудився, гарячо видихнув:
«Діду, чуєте: там, на скелі, ви перемогли їх?»
«Я себе переміг...»
Дідо переступив ватру. Він завжди переступав вогонь, доки той ще не догорів. Коли верталися з худобою і проминали злощасну осику, внук запитав:
«Діду, а якщо немає близь стовпа, до якого можна прив ’язати себе, а треба вистояти, -як тоді чинити?»
«Поклади собі стовп уявний і зіприся на нього духом. Це важливіше, ніж упертися тілом. І твій недруг неодмінно відчує це осердя, збагне твою силу і здригнеться серцем. І ти вистоїш. Бо стійкий дух є твердішим за всі дерев ’яні й кам ’яні стовпи...»
Так казав дідо Микула, лісовий відун і знатник зворотного боку життя. Він знав що каже.
Старий «цубрив» каміння. Іншого слова тут не добереш. Так у горах називають роботу, коли і ноша важка, і дорога незручна. Та яка дорога -- вибоїсте дно Ріки, яка весь час тужиться збити тебе з ніг. Ріка бунтувала, вона не любила, щоб у ній бабралися. А хто це любить?! Кому до вподоби, коли лізуть йому в душу?! А глибина русла - це прихована душа Ріки.
Колись Велика Ріка, праматір цієї, пробила гору і вимила в ній широкий яр, їх межигір’я. А його пращур, лісовий бродник, приглянув собі це місце і заклав родову осаду. Випалив ліс і розчистив на березі царинку для городу і саду. Ніяких на те не мав паперів, і інші не мали. Скільки вирубала сокира, скільки впорали руки - стільки було твого. Коли прийшли угри і настав час писаних документів, за нащадками його закріпили цей «телек», бо всі вони працювали на графа в лісах - тайниками, єгерами, звіроловами. Це вже коли італійці, а відтак чехи завезли сюди пили й тартаки і дикий праліс, Божий ліс (так називав його дідо Микула) став промисловим бутином, вони теж почали рубати дерево, як і інші.
Старий знав усі лісові роботи. І всі вони були надсадними. І випалювання хащів, і корчування пнів, і розчищення просік, і стелення риз - дощатих корит для спуску стовбурів униз, і складання на берегах високих минглів із колод, щоб потім ув’язати їх у дараби-плоти і сплавляти в долішні посілості, аж до Дунаю. А ще - і чищення лісу від сухарин і буреломів. Усе це була велика труднація. Та що вдієш, ліс їх тримав, живив, навчав, уздоровляв, благословляв. Ліс і вбивав.
Через те всяку роботу старий приймав як даність. А цю, котру вершив зараз, - ще й як покуту. Чужу і свою, бо встиг і сам немало потяти дерева. Доки його не було зупинено з неба, не пропалено блискавицею на серці застережний знак. І відтоді він став лише насельником лісу, а не губителем його.
Воно так: кожне сокрушене дерево, тобою не посаджене, щербить прогалину в Божому устрої і порушує рівновагу твого окопу, а отже - і твою. І тому старий розумів стурбованість Ріки його посяганнями. Але тепер він клопотався не Рікою. Він рятував своє гніздо.
Каміння вислизало з рук, бо на обмілині взялося жабуринням. Доводилося обмивати його і так опускати в торбу Так добрий газда заготовляє матеріал на підмурівок хати. А хіба він не мура клав? Ще й надійнішого - мура від Ріки. Стежив, щоб камінь упритул лягав до каменя, підпорною скісною стіною. Так Ріка буде тертися об кам’яну гряду, а не об глиняний берег. «Справді, - міркував тепер старий, - чому він покладався на дерево, знаючи, що в горах немає міцнішого матеріалу за камінь?»